Криза відносин лікаря до хворого
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
?ій дисципліні, замість настільки важливої в науковому мисленні внутрішньої дисципліни.
Підсумовуючи, можна сказати, що установка науковця не завжди збігається з установкою лікаря-практика. Від практика потрібне цілісне схоплювання проблеми цією проблемою є хвора людина; від ученого ж максимальне звуження поля дослідження. Практик повинен оперувати в просторі, осягати явища максимально динамічно в їхньому генезисі, так, як це робив колишній домашній лікар, що нерідко спостерігав хворого від народження й до смерті. Науковцеві, що завжди прагне до максимального зменшення числа незалежних змінних, легко оперувати в тривимірному просторі, без обліку четвертого виміру часу, легше розуміти спостережуване явище статистично, або структурно.
Поле дослідження, яким є хворий, не можна не звузити, не зафіксувати в часі; це явище єдине, неповторне, вічно живими й мінливими, вражаючими непередбаченими реакціями. Відносно хворого, отже, не можна приймати установку наукового дослідника, установку субєкта до спостережуваного обєкта; з необхідністю доводиться переходити до однієї з установок, обовязкових у відносинах.
Серед нечуваного багатства різноманітних форм відносин відношення лікаря до хворого й хворого до лікаря є відношенням специфічним. Його історія йде в далекі часи й, можливо, настільки ж стара, як історія родини. Відношення цих двох осіб, з яких один перебуває в колі страждання, немочі й навіть смерті, а іншої приймає на себе тягар відповідальності за життя й здоровя свого партнера, розігрується в атмосфері інтимності й нерідко нечуваного хоча й не завжди усвідомлюваної емоційної напруги. Наукова установка й книжкове знання тут не завжди важливіше всього; іноді більшу роль грає повсякденний лікарський і взагалі життєвий досвід і певні риси, такі як почуття відповідальності, такт і вміння ужитися в іншу людину, риси, які лікар розвиває в собі поряд із придбанням професійних знань.
Інше велике досягнення сучасної медицини поряд з її науковим характером, а саме, її усуспільнення, також має свої негативні сторони, якщо мова йде про відношення між лікарем і хворим. Одним з парадоксів життя є, можливо, те, що не існує речей винятково гарних або поганих, що гарне має тінь поганого, а погане гарного. Це не виходить, що через погану тіні варто гальмувати науковий прогрес медицини або процес її усуспільнення. Цей процес, втім, і не можна затримати, він звязаний, як представляється, не тільки із процесом спеціалізації суспільств, але й із самою структурою сучасної медицини, що стає усе більше складної, технічної і, тим самим, вартість лікування значно перевершує фінансові можливості середньої людини; отже, тягар лікування падає на державу.
З позитивних сторін усуспільнення, якщо мова йде про відношення до хворого, на першому місці варто було б назвати усунення економічного моменту, купецької атмосфери, що неминуче виникає між лікарем і хворим при грошовому підкріпленні їхніх взаємних відносин. Правда, можна зустріти судження, що хворий лише тоді цінує раду лікаря, коли добре за нього платить, але це судження має лише видимість правильності. У дійсності кожний хворої хоче як би привязати лікаря до себе; не маючи іншого способу, робить це за допомогою грошей або подарунків. Хворий уважає, що за допомогою грошей він зміцнить відносини, завоює собі турботу й почуття лікаря. Це тактика, у певному змісті аналогічна старанням старіючого пана, що за допомогою грошей або дорогих подарунків хоче завоювати почуття своїй молодій коханій. До числа виключень, однак, ставиться дійсність і міцність куплених почуттів.
Хворий за гроші купує послуги лікаря, але ці послуги не тільки професійні знання, але вся психічна установка, емоційне відношення до хворого; вірніше було б сказати, що він купує лікаря. Можливо, що така система відносин лікар-хворої є реліктом тих часів, коли лікар був невільником свого пана.
Лікар, у свою чергу, живе під враженням, що його знання, турбота про хворого, нерідко величезні розумові й емоційні зусилля були куплені. Це знижує його почуття власної цінності й самоповаги, тому що вся його цінність може бути перерахована на гроші. Це зниження власної цінності нерідко компенсується перебільшеною впевненістю в собі, підкресленням свого авторитету й навіть зарозумілістю відносно хворого.
Таким чином, авторитет, що нібито повинен створюватися в грошовому відношенні лікаря до хворого, є авторитетом штучним, що маскує взаємний недолік справжньої поваги людини до людини. Щодо цього одна зі сторін приймає іншу за купленого спеца, щось начебто електронного мозку, призначеного ставити діагноз і лікувати, інша ж компенсує своє приниження трактуванням хворого з висоти наукового авторитету. В обох, стало бути, випадках один із союзів, що існують у відносинах, якимсь є союз лікаря із хворим, деформується у відношення субєкта до обєкта.
Усуспільнення медицини звільняє лікаря від економічної залежності від хворого й очищає тим самим атмосферу відносини цих двох осіб. Є, однак, певні але. Лікар, звільнившись від платної служби у хворого, стає платним слугою суспільства, точніше кажучи, його політичної організації, тобто держави. Йому загрожує небезпека перетворення в чиновника, що веде за собою трактування хворого бюрократичним способом. Сам, почуваючи себе колесом у соціальній машині, він може також приймати свій хворого за колесо; таким чином, як посилення науковості медицини, так і її усуспільне?/p>