Історія села Порик
Информация - Туризм
Другие материалы по предмету Туризм
а рік. На 40-50-ті роки Поділля стало найважливішим районом цукрової промисловості Російської імперії. Тільки Подільськими цукрозаводами тоді вироблялося 184800 пудів цукру. У звязку з ростом цукрової промисловості в структурі землеробства Поділля, цукровий буряк стає однією з головних технічних культур. Уже в 1848-1849 рр. цукровими буряками засівалося 4232 десятин землі. В наступні роки площа під буряки на Поділлі збільшилася в 1,5 раз. Загалом робота на бурякових плантація була трудомістка, ненормована, мало оплачувана. Івановський і Будзішевський теж заводять у своїх маєтках цукрові плантації, де примусово працюють селяни за мізерну платню під наглядом панських управителів і осавулів. Діонісій Івановський дав наказ для розчищення кількох десятків десятин лісу вверх по Південному Бузі, щоб збільшити посіви цукрових буряків, які селяни возили своїми волами за 20 верст у село Уладівка, де був цукровий завод. Дехто з маєтків Івановського і Будзішевського, за плату ішли на цей та інші заводи на заробітки, з умовою, що певний відсоток заробітку будуть віддавати пану. Але це були лічені одиниці. Взагалі селяни щороку зубожіли, поміщики за першу половину ХІХ ст. відібрали у них 20-30% і більше землі. Панщина була доведена до шести днів на тиждень повинності: встановлювались найрізноманітніші - ремонт будівель, прядіння, біління полотна, вартування та інше. Знаряддям примусу були різки, канчуки, колодки, кайдани. Поміщики вважали селян-кріпаків своєю власністю. Продаж та обмін кріпаків, програвання в карти, заставлення в позику було звичним явищем. Київський генерал-губернатор Бібіков змушений був доповідати Миколі І у березні 1840 р., що поміщики Подільського краю не визнавали селян за людей, а вважали їх за речі і поступали з ними так, як колоністи з неграми. Селян нікому захистити… Чиновник особливих доручень Львов, який у 1647 р. інспектував Подільську губернію, змушений був визнати, що селяни знаходяться в крайній бідності, вони під весну і навіть до нової жатви завжди потребують у продовольстві. З цього можна зробити висновок, що селянам Соломірки і Клітищ жилось несолодко, кріпосницьке ярмо доповнювалось національним гнітом з боку поміщиків. Поміщики не тільки всіляко переслідували селян, а й переслідували і їх культуру, мову, зневажали побутові звичаї, примусово насаджували польську мову. Чи були в Соломірці і Клітищах поляки крім Івановських, Будзішевських та Ядзішевських невідомо, але на даний час у селі Порик багато родин з польськими прізвищами, які і є католиками.
Гноблені селяни вдавались не тільки до стихійних форм боротьби, а й до активних. Багато селян перед тим, як взяти у руки зброю сподівалися полегшити своє життя поданням скарг на своїх панів у суди, губернське правління або на імя царя. Подільські адміністративні органи протягом 1830-1850 рр. одержали близько 1700 скарг з проханням захистити селян від сваволі кріпосників. Поширеною формою протесту були численні масові втечі селян. Втікали поодинці сімями, групами, цілими селами до Молдавії, Галичини, на Південь. Так у 1810 р. втекло від подільських поміщиків кілька тисяч селян. У 50-х рр. на Правобережній Україні зафіксовано 104 селянських заворушень, третина з яких відбулись на Поділлі. За вказівкою губернатора виступи селян були придушені солдатами. У 1823-1825 рр. кілька разів надсилалася військова команда для приборкання селян Літинського повіту. Для другої половини ХІХ ст. в історії Поділля характерними були інтенсивний розвиток і утвердження капіталістичних відносин та їх боротьба з пережитками феодального способу виробництва. Протягом другої половини ХІХ ст. населення краю подвоїлося і за першим всеросійським переписом 1897 р. складало 3018359 в т. ч. 1505940 чоловіків (49,9%) і 1512360 жінок (50,1%). На квадратну версту припадало 81,75 осіб. По густоті населення серед 50 губерній Подільська поступалася тільки Московській. В губернії мешкало біля 40 національностей і народностей: українці, росіяни, поляки, євреї, молдавани, німці, білоруси, татари, вірмени.
Загалом по Україні економічне становище середини ХІХ ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням нових ринкових. З кожним роком все очевидніше було те, що подальший розвиток господарства стає неможливим при збереженні кріпацтва. Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані. Гостро відчувалася нестача вільної кваліфікованої робочої сили. Поміщики не мали коштів, потрібних для придбання сільськогосподарської техніки і найму робітників. Зазнаючи невдачі у спробах раціоналізації виробництва, вони покладали надії лише на звичне - посилення визиску кріпаків. Поміщики продовжували скорочувати селянські наділи і одночасно збільшувати панщину. Наприкінці 50-х рр. тільки серед поміщицьких селян кількість безземельних наблизилася до 1 млн. осіб. У 1857 р. розпочав роботу заснований російським урядом для підготовки селянської реформи Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового, без крутих і різких поворотів, звільнення селян. Невдовзі для детальної розробки проектів реформи на місцях створили Губернські комітети. Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ - Положення про селян. За цим положенням селяни отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомо?/p>