Історіософський метод Дмитра Донцова
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
?емої історії. У її образі саме поняття касти виконує функцію рушія, що трансформує священну історію, звужуючи основні компоненти останньої. Закодована апокаліптичність кожної історії є реакцією на одвічний гріх провідної касти гріх, імя якому відсутнє, проте який є неминучим, виявляючись у вихідній недосконалості субєкта історичного руху.
Схема проекцій у методі Дмитра Донцова, зважаючи на сказане вище, виглядатиме таким чином:
Одвічний трансцендентний гріх провідної касти номіналізується вже в період, близький до кульмінативного пункту історії. „Серед причин цього упадку, одно з перших місць займає занехаяння вищих властивих тій касті інтересів (політичних, релігійних, воєнних) і заміна їх інтересами найнижчими звичайних споживачів або галапасів. Не йде тут про їду в буквальному сенсі, але в сенсі занедбання всіх високих стремлінь розуму й серця і їх прикмет: відваги, гордости, бажання панувати, любови слави, про віддання себе на поталу низьким інстинктам матеріялізму, особистого блага й насолоди. За такий упадок правлячої касти розплата історії [підкр. наше. М.Ж., М.С. ] приходить дуже скоро” [2, с.31].
Така номіналізація неодноразово виявляє свій когезійний характер, створюючи вертикальний рівень у системі протиставлень, розвиток якого дає завершену структуру образу історії, що його антропологічний компонент виявляється не в парадигматичних, а в опозиційних відношеннях:
Характер взаємодії компонентів на вертикальному рівні обумовлює особливості горизонтальної опозиції. Ця константна характеристика побудови образу реалізується насамперед у хронологічній першості якраз антропологічного, вертикального рівня в процесі еволюції образу: „Не географічне положення країни, не недемократичність держави козацької, а „змужичення” касти через великі втрати її ліпших елементів на війні й через занечищення касти гіршим елементом (з нешляхетного металю), через втрату й заник козацького духа, втрату прикмет провідної шляхетної верстви й через повільне засвоєння ідеалів верстви нижчої, черні, привело до упадку гетьманську державу” [2, с.33].
„Вся наша історія аж до половини ХІХ віку свідчить, що ідея гієрархічности, кастового укладу суспільности була незрушимим правилом нашого національного життя” [2, с.104]. Власне, цей пункт є вихідним у формуванні поняття двоскладового опосередкованого звязку між історіями. Необхідність його полягає в емпірично даній історичній моделі національного існування, що містично реалізується в понятті призначення нації. Звинувачення, спрямовані в бік ідеології та історіософії Д.Донцова від культурних діячів української еміґрації ХХ ст., у „голому, пустому динамізмі” його теорії були викликані передовсім непрозорою й, на думку останніх, очевидно штучною природою цих звязків, що, звичайно ж, ставить під сумнів спадковість епох у вітчизняній історії, дискретний характер якої мусив би заперечити поняття нації як історичного феномену.
Що ж являє собою виявлена Д.Донцовим когезія епох?
Двокомпонентний її характер вирішується у сфері антропософії, виходячи з розуміння опозиційних відношень у структурі образу історії (див. вище). Якщо перерозподіл суспільства на касти супроводжує зміну інертних історій, то природа касти не може експонувати надісторичні відношення. Д.Донцов першим компонентом історичного звязку називає, як ми побачили, саме необхідність ієрархічності українського суспільства, що виявляється в емпіричному досвіді, як і поняття нації в цілому: „В старій Україні цей поділ на касти був чимсь самозрозумілим, без чого сама суспільність була не до подумання” [2, С.113]. Універсальність поняття касти врешті-решт є єдиною, що несе в собі принцип еволюції історії: „Без касти суспільність не існує. Там, де нема „луччих людей” не тільки по імені, але й по суті, там суспільність гине” [2, с.119].
Очевидно, невисока інформативність першого пункту (перманентна ієрархізація історичної спільноти) лише частково визначає надепохальні звязки у великій історії (власне, у тяглості національної традиції). Такий стан речей не може узгоджуватися з одним із наріжних положень ідеології донцовського націоналізму традиціоналізмом. З метою універсалізації природи цих звязків Дмитро Донцов уводить у свою концепцію ще одну складову, яка викликає розвиток ще одного протиріччя.
Маємо на увазі віднайдений філософом тип людини, у природі якого вже закладена припущена історична когезія: „В Д.Вишневецькім зєдналися риси варяга-дружинника з рисами литовського князя часів Ольґерда і Витовта . Цей же самий Вишневецький був основоположником і козацтва” [2, С.25].
Діалектичне протиріччя в цьому випадку знову ж таки має двоплановий характер. По-перше, в образі такої людини (він не є тотожнім розумінню Д.Донцовим людини соціальної, якою б визначною вона не була і до якої б касти не належала) наявне співіснування людини історичної, що є неминучим (слово „історична” слід розуміти в контексті тверджень про дискретний характер історії Д.Донцова), і надісторичної (у процесі нашарування нових пластів традиції цей компонент відокремлюється і переходить у якісно нову сутність людину легендарну, епічну). Ця складова протиріччя є цікавою тим, що особливий статус його носія, таким чином, не співвідноситься з поняттям історичної традиції, оскільки сам він є її причиною й наслідком. Це дуже важливо для адекватного розуміння ідей Д.Донцова. Він заперечує можливість появи такої люд