Історіософський метод Дмитра Донцова
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
своїх пророків, ми знаємо і від Шевченка і від Л.Українки, де є та причина. Ми знаємо, що Бог „дав невидимий меч своєму Сину, Ісусу з Назарету. І поклав з того часу Ісус мечем границі між богами”, і зчинив „великий розбрат між богами і між людьми, надвоє розділивши царство Духа, на чисту і нечисту половину усе життя людське перерубавши... Порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. Не видно краю тій боротьбі, що перейшла на землю з неба, від богів на люди” [3, с.3-4].
Апокаліптичний характер Історії проектується таким чином на кожну добу, виявляючись у трансцендентній природі тієї причини, що змушує історію „високу” поступатися місцем історії „низькій”. Мимовільні спроби виокремлення з цієї причини елементів, які піддаються раціональному осмисленню, одна зі слабких сторін історіософії Д.Донцова. Такі спроби полягають у доволі механістичному розподілі народу на кілька частин, позначених різнорідними психіко-антропологічними рисами, на раси. „З тої точки погляду, психічна вдача відіграє велику ролю в формуванні суспільних оргінізмів” [2, с. 221]. Принцип цей без змін Д.Донцов запозичує в західноєвропейських расологів початку ХХ ст. Ґінтера, Ліна, Кречмера, Ляпужа та ін. На теренах України ним виділяються нордійська, медитеранська (понтійська), динарська й остійська раси. „Найменше, мабуть, представлена в теперішнім українстві нордійська раса”[2, с.232], у той час, коли саме слід уважати „медитеранців і нордійців за дві раси, які в своїй статурі, поставі, в формі тіла і душі, в своїм почутті одні дистанції, другі театральности в стані ділати на нижчі підвладні верстви” [2, с.231]. І далі: „Елементи з прикметами підрядної верстви остійці й динарці не можуть, очевидно, відіграти тої ролі в цім (національнім. М.Ж.) будівництві, що елементи будуючі нордійці й медитеранці. Коли перепустимо перед духовим зором нашу історію, то побачимо, що в момент нашого взлету, расово-провідну ролю завше грали первні нордійсько-медитеранські з меншою чи більшою домішкою динарських, територіяльно Київщина і Степ, Понтида” [2, с.235).
Щодо цієї концепції, то, перш за все, постає нерозвязаною проблема очевидної циклічності переоформлення расової структури нації. По-друге, через твердження про расову детермінованість історичного процесу вся система зраджує себе в необовязкових протиріччях, до чого спричинюється ще й проголошувана єдина правильність ідеології, що в жодному зі своїх пунктів не припускає доповнень і критичного перегляду. Еклектика методології полягає в перенесенні досягнень сучасних авторові фізіології й психології на в цілому релігійний дискурс при тотальному запереченні „современних вогнів”.
Втім, є тут один момент, якому варто приділити особливу увагу. Визначення ціннісної залежності історичних періодів від расової домінанти в суспільстві уводить дослідника історіософського методу Дмитра Донцова до філософсько-антропологічної сфери його арґументів. Нижчий рівень цієї парадигми повязаний як раз із расологією Д.Донцова. Обидва рівні обслуговують вихідну мету його філософії згаданий на початку дослідження пошук можливості людини-творця історії. На вищому, ширшому рівні Дмитро Донцов шукає іншого, непохитного арґументу для поставленої ним проблеми. Метафізичний образ людини-творця вступає відтепер в особливий трансцендентальний звязок з образом історії. Багатокомпонентність цього звязку мусить підкреслити дискретний характер історії: „Під тим оглядом нова кандидатка на провідну верству на Україні, ота інтеліґенція, провела в цій добі різку роздільну рису між своєю правдою і тою, якою жила країна досі. Помилково думати, що між цією інтеліґенцією, між цим національним відродженням, яке вона започаткувала на Україні, й добою козацької аристократії є ідейна тяглість, що та інтеліґенція почала далі прясти обірвану нитку історичної традиції” [2, с.36]. Дискретність історії проектується на людину, але не людину як одиницю (для філософії Д.Донцова таке твердження припустиме лише з деякими обмеженнями), а на людину як елемент ширшого антропологічного класу касти, верстви, поняття про який відіграє помітну роль у методі Дмитра Донцова. Не ототожнюючись із психіко-фізіологічною расою, поняття касти виявляє в основному схожість структурної моделі з типом-расою, вступаючи з нею в діалектичні протиріччя на категоріальному рівні. Д.Донцов, втім, не розвиває це протиріччя, спонтанна сутність якого відсуває його на периферію методології. Реконструюючи метафізичний образ історії, дослідник доповнює його структуру антропологічним елементом, „вічними законами взлету й упадку провідних каст” [2, с.31].
Кожна історія, таким чином, має іманентну її сутності програму розвитку: „Доба, яка нас тут займає, доба козацького панства, відзначається на початку двома фактами: добігаючим до кінця розвалом старокнязівської аристократії і початком розкладу польської шляхти, а рівночасно починається процес формування нової провідної верстви України, козацького панства. Напочатку ця верства зявилася на арену історії повна завзяття, сили й неспожитої енерґії, на зміну власній звироднілій аристократії „недоляшків” і шляхотсько-польській провідній верстві” [2, с.25-26]; „життєвих сил нової касти, панства козацького вистарчило на несповна триста літ (16, 17, 18 віки), коли наступив занепад і розклад цієї верстви, перетворення бундючних і гордих хмельничан, дорошенківців і мазепинців в „служилоє малоросійскоє дворянство” чужої імперії” [2, с.27]. Безперервний рух є атрибутом лише ок?/p>