"Кароліна" як кодекс феодального права Німеччини

Контрольная работа - Юриспруденция, право, государство

Другие контрольные работы по предмету Юриспруденция, право, государство

?арання могли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне увязнення, вигнання і ганебні покарання частіше застосовувалися як додаткові, до яких відносилися також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Разом з тим "зловмисних" і "здатних на подальші злочинні дії осіб пропонувалося кидати у вязницю на невизначений термін[4].

Отже Кароліна - це практичне керівництво для судів. Діяла понад 300 років. У даному кодексі феодального права закріплені нові моменти в організації правосуддя і тлумаченні складів злочинів. Судочинство було письмовим. Кароліна ліквідувала такі віджилі норми права, як:

  1. право захоплення корабля з усім його товаром, якщо він зазнає аварії;
  2. привласнення воза, який перевернувся та ін.

Кароліна передбачала смертну кару бродяг, та ін.

 

3. ПРОЦЕС ЗА “КАРОЛІНОЮ”

німеччина кароліна кримінальний право

У перші століття після утворення Німецької держави зберігались засади обвинувачуваного процесу, який був явним і усним з великими задатками формалізму. Кожне формальне упущення трактувалось як істотна помилка і могло призвести до програшу справи [5].

"Кароліна" ознаменувала закріплення нового виду карного процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Не було поділу цивільного і карного видів процесу.

Процес поділявся на дві основні стадії; попереднє розслідування і судовий розгляд. Суддя застосовував тортури і в тих випадках, коли людина не визнавала себе винною.

У XIII-XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий двобій. Однак остаточне твердження нового, слідчо-пошукового (інквізиційного) карного процесу відбувається в Німеччині в звязку з рецепцією римського права [2]. Дві основні стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Суддя міг застосовувати тортури, а також і в тих випадках, коли заарештований не визнавав вини, яка була очевидною. Визнання вини було найвагомішим доказом. Кароліна також характеризує, які докази є достовірними, а які ні. Для кожного виду злочинів вона перелічує види необхідних доказів і підозр. Цей кодекс ввів такий вид доказу, як огляд місця події, а також судову експертизу[2].

"Кароліна" зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий чи інший позивач міг предявити карний позов, а обвинувачуваний - заперечити і довести його неспроможність. Сторонам давалося право представляти документи і покази свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинний був "відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати". Однак ці права сторін були звязані багатьма формальними обмеженнями, а обвинувачуваний знаходився в більш защемленому положенні.

Основна форма розгляду кримінальних справ у "Кароліні" - інквізиційний процес. Обвинувачення предявлялося суддею від імені держави "з обовязку служби". Слідство велося з ініціативи суду і не був обмежений термінами. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства перемінилися таємним і переважно письмовим розглядом справи.

Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Задачею дізнання було встановлення факту здійснення злочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що хто-небудь "зганьблений загальною чи поголоскою іншими доказами, що заслуговують довіри,, підозрами і доказами", той потрапляв під варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про обставини справи, з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип "презумпції винності" підозрюваного. Нарешті, відбувалося спеціальне розслідування - докладний допит обвинувачуваного і свідків, збір доказів для остаточного викриття й осуду злочинця і його спільників [5].

Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, що закінчувалася винесенням вироку. Це розслідування ґрунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види "повних і доброякісних доказів, доведень і підозр". Разом з тим за загальним правилом усі докази, доведення і підозри не могли спричинити за собою остаточного осуду. Воно могло бути винесене тільки на підставі власного визнання чи свідчення обвинувачуваного. Оскільки таке визнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний процес робив основний упор на допит під катуванням. Таким чином, метою всього збору доказів фактично ставало відшукання підстав для застосування катування [2].

Формальне застосування катування було звязано з рядом умов. Так, катування не повинно було застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і "підозри" у здійсненні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під катуванням були показання двох "добрих" свідків. Якщо був тільки один свідок, це вважалося напівдоказом і "підозрою". Тільки мала кількість "підозр" по розсуду судді могли спричинити