Зовнішня політика Канади у постбіполярний період
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
° саме, прихильність до багатостороннього підходу при розвязанні проблем, спорів і конфліктів, несприйняття в цій сфері односторонніх дій будь-якої держави, включаючи, як правило, і США.
У світовій спільноті Канада має репутацію прихильника політичних методів розвязання спорів і конфліктів, а її дипломати відомі як майстри вироблення компромісів, враховуючи інтереси всіх учасників суперечки. Це також одна із характерних рис канадської зовнішньої політики. Це має своє пояснення. Пригадаємо, що сама Канада, як держава, виникла, на відміну від свого великого сусіда США, не у результаті революції чи війни, а мирним, еволюційним шляхом, в результаті переговорів з Лондоном чотирьох колоній Великобританії у Північній Америці, які виступили спільно, що, у свою чергу, було результатом їхньої домовленості, взаємних компромісів. Подальший розвиток канадської державності відбувався в основному таким же еволюційним шляхом. Це і пояснює глибоко вкорінену традицію розвязувати найскладніші внутрішньополітичні суперечки шляхом переговорів. У роки холодної війни Канада заслужила репутацію чесного брокера, тобто посередника у врегулюванні суперечок. Найбільш відомий приклад, коли у 1956 році за ініціативою канадського міністра закордонних справ Л.Пірсона про створення надзвичайних сил ООН для розвязання Суецької кризи шляхом фізичного розєднання воюючих країн і забезпечення необхідних умов для мирних переговорів. Наступного 1957 року Л.Пірсон отримав Нобелівську премію миру.
Найбільш значимим елементом зовнішньої політики Канади і однією з її найбільш значимих ніш, її візиток у системі міжнародних відносин є миротворчість. Канада брала участь до 1993 року практично у всіх операціях з підтримки миру (ОПМ). Канада булла першою країною, яка запропонувала наприкінці 1991 року ввести сил из підтримання миру під егідою ООН у колишню Югославію, висловилась за багатосторонню акцію під прапором ООН у звязку з переворотом на Гіїті у вересні 1991 року, відігравала провідну роль у підготовці акції по наданню допомоги руандським біженцям в Заірі у жовтні- листопаді 1996 року.
До козирних карт Канади у справі врегулювання конфліктів можна віднести і той факт, що вона входить в число найбільших міжнародних фінансових донорів. Канада виділяє значні кошти на програми допомоги різним країнам і, будучи членом Паризького клубу, Канада виступає з ідеєю списання боргів з найбільш бідних держав.
Щоправда, з припиненням холодної війни необхідність Канади бути посередником певним чином відпала і почались пошуки своєї нової ніші. З другої половини 1990-х років такою нішою став захист прав людини. Цьому аспекту Канада надавала великого значення і раніше, але все ж головним до 1990-х років було питання забезпечення безпеки держави. Тепер же це трасформувалось у безпеку особистості, при цьому термін безпека широко трактується у широкому сенсі. Мається на увазі не лише військові, але й невійськові загрози - бідність, тероризм, розповсюдження наркотиків тощо. При цьому Канада наполягає на тому, що у нових умовах, коли у центрі уваги світової спільноти перебуває не держава, а особистість та її безпека, у випадку масового і жорстокого недотримання прав людини з боку держави допустимий і навіть необхідний силовий тиск аж до прямого гуманітарного міжнародного втручання під егідою ООН, НАТО і інших організацій у внутрішні справи держави-порушника, незвавжаючи на його суверенітет. Так доводи використовувала Канада, коли обґрунтовувала свою підтримку миротворчих операцій за рішенням Ради Безпеки ООН в Сєрра Леоне, Східному Тіморі, економічним санкціям проти Нігерії, військовим діям НАТО у Боснії і Герцоговині, Сербії, а також в антитерористичній операції в Афганістані.
Обмеженні вйськові можливості Канади пояснюють ще одну рису її зовнішньої політики, а саме, відсутність месіанських прагнень насаджувати у всьому світі свою систему і цінності, чим грішить повсякчас її південний сусід.
Говорячи про внутрішньополітичні фактори і особливості канадської зовнішньої політики, необхідно зазначити, що ще у 30-40 років тому вирішальну роль на ситуацію в країна мали взаємини двох найбільших етнічних групп - англоканадців і франкоканадців. Для реалізації зовнішньополітичного курсу необхідно було домогтись схвалення її полошень обома группами, а фактично - франкоканадцями, оскільки уряд переважно, якщо не завжди, віддзеркалюваав інтереси англоканадців. Недотримання цього неписаного правила загрожувало країна серйозними ускладненнями. Так, в роки Першої світової війни запровадження обовязкової військової повинності викликало заворушення у Квебеці, населення якої не бажало брати участь в англійській війні. Чи так само у роки Другої світової війни канадський уряд запровадив всезагальну військову повинність лише у 1944 році, коли населення Квебека практично беззастережно визнало і схвалило антифашистський і визвольний характер війни.
Нині на політику федерального уряду суттєвий вплив мають, окрім англо- і франкоканадців, ще низка етнічних групп. Організації канадців італійського, українського, польського, єврейського, китайського та іншого походження вирішують долю виборів у багатьох округах і, це заставляє владу враховувати інтереси різноманітних національних групп у реалізації зовнішньої політики держави.
З національного багатоманіття та колоніального минулого Канади випливає ще одна риса канадської ЗП. Вона