Запорізьке козацтво
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпровї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоврядування, федералізму та економічного лібералізму.
Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорізьких козаків (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровоградської областей).
Землеробство в економіці Запоріжжя довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший прибуток.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорізького господарювання в степу зимівник (хутір). Зимівники запорізької старшини і багатих козаків це були великі тваринницькі ферми зі значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже в усій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Запорізьке хліборобство заклало основу степової житниці, пізніше відомої на всю Європу.
У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (Дніпропетровськ) виріс на місці запорізького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиці. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст[1,с.77].
2. Форми і характер землеволодіння доби Запорізької Січі
Запорізький край здавна славився своїми родючими землями: глибокими чорноземами, просторими пасовищами, багатими луками, численними заводненими балками тощо. Це робило його привабливим в очах кожного землероба і змушувало багатьох українців цілими групами прямувати за пороги Дніпра, шукати там притулку для себе і своїх родин, споруджувати власні житла, отримувати та обробляти землю.
Питання про форми і характер землеволодіння на теренах Вольностей Війська Запорізького поки що остаточно не зясовано. В історико-економічній літературі тривають дискусії з приводу того, чи була земля обєктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козакові, аби тільки він сам був причислений до Коша. Стосовно землі, січового й курінного майна ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок загальнонародної колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Громадське володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січових і паланкових одружених козаків. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим, і стільки, скільки її брався обробити. З економічного погляду, козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт, рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорізькі хуторські господарства зимівники, які можна було продавати, давати в заставу, дарувати тощо. Право займанщини мало на Запоріжжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б.Хмельницького[3,с.231].
Бездомні, безсімейні козаки, товариство не могли мати ніякої власності, крім плати за службу грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а в паланці також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть всю її для поділу на користь війська та курінного товариства. З особистої частки жертвували січовій церкві.
Інститут приватної власності серед запорізьких козаків не був ще остаточно сформований. Проте, вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. П