Джерелознавство до ХІХ ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Реферат
Джерелознавство до ХІХ ст.
Кожна гуманітарна наука, наукова галузь, навчальна дисципліна базуються на власній джерельній базі комплексі, сукупності джерел, то становлять основу наукового дослідження. Має власну джерельну базу й історична наука сукупність джерел історичного пізнання. Згадаймо широко вживані поняття археологічні джерела, археографічні джерела, етнографічні джерела, архівні джерела, історіографічні джерела тощо. Незважаючи на цілковиту своєрідність і неповторність цих джерельних комплексів, усі вони є органічною частиною великої спільності джерельної бази історичної науки. Проблеми дослідження джерельної бази історичної науки, встановлення її повноти, закономірностей створення й функціонування, теорії та практики використання в наукових історичних дослідженнях становлять основу джерелознавчих знань, фундамент науки джерелознавства.
Історичне джерелознавство це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки,
Новітня історіографія розглядає джерелознавство не тільки як структуровану систему знань історичної науки, а й як дослідницький метод, що включає джерелознавчий аналіз та джерелознавчий синтез.
Як система наукових знань, історичне джерелознавство почало складатися в епоху Просвітництва, коли нагромаджені людством історичні знання набули характеру науки, хоча її витоки сягають античних часів. З розвитком історичної науки, розширенням кола використовуваних нею джерел, розвивалося й удосконалювалося джерелознавство, приходило й утверджувалося розуміння необхідності критичного ставлення до джерел. Аналітичний підхід до джерелознавства як до системи знань про джерельну базу історичної науки і методи дослідження джерел дає можливість виявити його складну структуру, виділити його основні компоненти. Джерелознавство включає в себе передусім теорію і джерелознавчу практику.
Теорія джерелознавства це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про його предмет, обєкт, завдання, методологічні принципи, структуру та місце в історичній науці. Джерелознавча практика це безпосередній пошук, виявлення і вивчення конкретних груп джерел з метою визначення їхньої інформативної цінності, а також практичне використання почерпнутих відомостей в конкретних історичних дослідженнях, тобто та робота, яку виконує кожен історик, опрацьовуючи певну проблему. В предметному відношенні у джерелознавстві можна виділити джерелознавство окремих історичних наук (наприклад, всесвітньої історії, історії України) або історичних епох (античні джерела, джерела середньовіччя), у проблемному плані джерелознавство окремих проблем науки (джерела з історії культури, державності).
Як спеціальна галузь історичної науки джерелознавство спирається на загально історичну теорію й методологію, сукупність засадних методів і принципів історичної науки. Ці загальні принципи й методи на основі теорії і практики джерелознавства конкретизуються в регулятивних настановах і принципах (правилах) роботи з джерелами й реалізуються через відповідні методи, прийоми й дослідницькі операції, що в сукупності й складають методологію наукового опрацювання джерел. Методологія належить до найсуттєвіших компонентів джерелознавства, а її розробка до його пріоритетних завдань.
Теорія та практика джерелознавства дають розуміння теоретико-метолологічних засад і основних етапів роботи дослідника з історичними джерелами, методичних проблем джерелознавчої критики та її структури.
Як будь-яка галузь знань, джерелознавство має свою власну історію. Воно зародилося у найдавніші часи і невіддільне від основних етапів становлення й розвитку історичної науки. Уже в працях античних авторів Геродота, Таціта, Фукідіда, Лівія, Страбона, Саллюстія та ін. простежуються спроби критичного використання джерел, зіставлення їх з іншими носіями відомостей. Якщо Геродота вважають "батьком історії", то Фукідіда можна назвати "батьком джерелознавства", оскільки його "Історія" ґрунтувалася на багатьох джерельних документах договорах, деклараціях, законах, листах, власних спостереженнях. Щоправда, інколи автор сам створював фіктивні промови учасників Пелопоннеської війни, а потім аналізував їх.
Витоки українського джерелознавства повязані з княжою добою, з хронікально-документальними та іншими творами праукраїнських істориків. У Київській, а згодом у Галицько-Волинській і Литовсько-Руській державах зародилося і сформувалося дбайливе, відповідальне і бережливе ставлення до історичної памяті та історичних джерел. Найдавніші літописні зведення, що дійшли до нашого часу, базуються на значному колі різноманітних джерел памятках попереднього літописання, хроніках, текстах договірних і уставних грамот, листах, літературних творах, а також міфах, легендах тощо. Хоча для літописів характерне здебільшого некритичне ставлення до джерел, провіденціалізм, проте є підстави стверджувати, що вже перші літописці володіли необхідними навичками відбору джерел, встановлення їхньої повноти та достовірності.
Традиції залучення джерел у давньоукраїнському літописанні дістали логічне продовження і збагачення в козацько-г?/p>