Джерелознавство до ХІХ ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
іальної критики достовірності не потребують. На думку багатьох дослідників, з іменем В. Ключевського повязане становлення наукового джерелознавства в Росії.
Рубіжною віхою у розвитку українського джерелознавства стало відкриття університетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях, заснування Київської археографічної комісії (1843 р.), створення Архіву давніх актів у Києві, діяльність Історичного товариства Нестора-літописня. Національні та західноєвропейські традиції використання й оприлюднення джерел поєднувала Археографічна комісія Науковою товариства ім. Г. Шевченка у Львові, яка під керівництвом М. Грушевського започаткувала серійне видання "Жерела до історії України-Руси". Саме з іменем М. Грушевського, з його історичною школою у
Львові та Києві повязані розробка і початок реалізації проекту, згідно з яким передбачалося видання літописних, правничих, актових, історико-літературних, історико-етнографічних, історико-статистичних памяток, унікальних зарубіжних джерельних матеріалів і матеріалів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу.
З нагромадженням джерел і розширенням рамок історичних досліджень, переходом до створення узагальнюючих, синтезуючих праць з історії назріла потреба в спеціальному опрацюванні питань, повязаних з пошуком, виявленням і залученням до наукових праць найрізноманітніших джерел, розробки методів перевірки їх достовірності, принципів описування та зберігання документів, їх публікації. Праці М. Бантиша-Каменського, О. Маркевича, О. Полегики та інших дослідників започаткували наукові підходи до вивчення джерел, їх відбору і методів інтерпретації, зокрема актових матеріалів, договірних грамот, реєстрів, привілеїв тощо.
Одним із піонерів збирання і наукового осмислення українських історичних пісень, дум, інших джерел народної творчості був М. Максимович перший ректор Університету Св. Володимира, видатний історик, етнограф, знавець старовини. Він став ініціатором створення в Києві Археографічної комісії для збирання і вивчення старожитностей, їхнього порятування від нищення. Праці М. Максимовича з історії Києва, українського козацтва, Хмельниччини та інші побудовані на великому джерельному матеріалі, завдяки чому вони не втратили свого значення й сьогодні.
Помітним внеском у дослідження теоретичних і методичних засад пошуку і опрацювання джерел стали дослідження М. Костомарова, П. Куліша, діяльність таких істориків, як М. Владимирський-Буданов, О. Лазаревський, М. Іванишев, В. Антонович, В. Іконников, І. Франко, М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Баталій, М. Василенко та ін. Великий ідейний вплив та національне забарвлення вироків українського джерелознавства справила творчість Тараса Шевченка, який особисто брав участь у збиранні памяток матеріальної і духовної культури українського народу як співробітник Київської археографічної комісії. У рамках історичних шкіл Києва, Харкова, Львова, Одеси, Чернігова сформувалися групи вчених, які плідно досліджували джерела з вітчизняної історії, заклавши тим самим фундамент національної джерелознавчої традиції. Найбільш помітною у цьому відношенні була київська історична школа, представлена В. Антоновичем, М. Іванишевим, О. Лазаревським, В. Іконниковим, І. Каманіпим та іншими дослідниками. Вона увійшла в історію як школа докумснталістики.
Особливої уваги заслуговує джерелознавча діяльність професора Університету Св. Володимира В. Антоновича, засновника згаданої української історичної школи документалістики. Упродовж двадцати років він був головним редактором Київської Тимчасової Комісії для розгляду давніх актів, головою Історичного товариства Нестора-літописця. В. Антонович уперше в Україні розробив і прочитав студентам у 1879 р. джерелознавчий курс з української історії. Він обґрунтував оригінальну класифікацію джерел, згідно з якою вони поділялися на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників. Історик чимало зробив для створення Київського центрального архіву давніх актів, виявлення нових джерел та їх публікації. Па багатому і різноманітному документальному матеріалі побудовані всі його праці з історії України та українською козацтва.
Значний внесок у теорію джерелознавства зробив професор Київського університету, визначний історик-джерелознавець В. Іконников. Проблеми джерелознавчої критики він розглянув у серії статей, присвячених науковій діяльності Болтіна, Шльоцера, Карамзіна, Бестужева-Рюміна, а також у монографії "Скептична школа в російській історіографії та її противники" і фундаментальному "Досвіді російської історіографії". Вчений зазначав, Ідо історик не може безпосередньо мати справу з предметом дослідження, а вивчає його за допомогою джерел, які відбивають враження сучасників подій. Джерела, на думку В. Іконникова, надзвичайно численні й різноманітні, тому їх доцільно поділити на певні категорії: писемні, усні та речові. Крім того, вчений виділяв прямі свідчення офіційні документи, хроніки, літописи, історичні картини тощо, і непрямі памятки, створені для втілення ідеалу, ідеї, що містять побічні вказівки на минулі події. В цілому В. Іконников віддавав перевагу писемним джерелам над речовими, місцевим над іноземними, суто історичним творам над літературними. На відміну від багатьох своїх сучасників, вій па перше місце ставив акти, потім офіційні документи, до яких відносив і літописи, записки сучасників, донесення таємних агент?/p>