Джерелознавство до ХІХ ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?в. Оповідні джерела вчений також вважав такими, що містять достовірні факти, хоча й у тенденційній формі.
Виклав В. Іконников і своє бачення джерелознавчої критики, яку поділяв на нижчу (дипломатичну) и вищу (внутрішню). Важливу роль, на думку вченого, має відігравати й фантазія історика, а основою критики він уважав його здоровий глузд. Загалом підхід В. Іконникова до теоретичних проблем джерелознавства можна вважати позитивістським.
Важко переоцінити роль у розвитку українського джерелознавства найвидатнішого нашого історика М. Грушевського найталановитішого учня і послідовника В. Антоновича. Після закінчення Київського університету він керував кафедрою у Львівському університеті, був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, очолював Археографічну комісію, створив наукову історичну школу у Львові, а пізніше в Києві. З його ініціативи було започатковане серійне видання "Жерела до історії України-Русі".
М. Грушевський дав блискучий приклад наукового використання творів античних авторів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків, хронік, найрізноманітніших архівних документів для створення історії українського народу. Характерною особливістю усіх його праць є ретельний аналіз і ефективне використання документів. Публікації джерел, здійснені М. Грушевським, не втратили значення і в сучасних умовах.
Варто також зазначити, що М.. Грушевський широко залучав фольклорний матеріал, документи про розвиток письменства, друкарства, літератури. На таких унікальних джерелах побудована його пятитомна "Історія української літератури". Учений підготував цілу плеяду талановитих учнів, які добре прислужилися українському джерелознавству. Це, зокрема, С. Томасівський, І. Крипякевич, М. Кордуба та ін.
У 80-х роках XIX ст. розпочалася наукова діяльність видатного українського історика, історіографа і джерелознавця Д. Багалія. Вчений свого часу читав курс історіографії у Харківському університеті. Він визначав її як наукову дисципліну, що, з одного боку, займається оглядом джерел (літописів, хронографів, житій святих, актів, грамот, записок іноземців тощо), а з іншого подає виклад історії історичної науки. Тобто фактично курс Д. Багалія складався з двох частин - джерелознавства та історіографії. У джерелознавчій частині вчений подав історію виникнення і вивчення різних груп джерел, а потім їх аналіз, зокрема розглянув літописи як основне джерело давньої історії України, інші оповідні джерела, усні перекази та легенди, перекази іноземців, мемуарні джерела, актові документи, торкнувся теоретичних проблем джерелознавства.
Зверталися до проблем теорії джерелознавства й такі українські історики другої половини XIX початку XX ст., як Ф. Фортинський, М. Костомаров, О. Маркевич, П. Голубовський, М. Владимирський-Буданов. Останньому ми завдячуємо ґрунтовним дослідженням памяток давньоукраїнського та литовського права.
Пошук, збирання, колекціонування, вивчення історичних старожитностей, у тому числі археологічних та архівних памяток, сприяли розвитку історичних знань, піднесенню історичної свідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали видання наукових праць НТШ, Українського наукового товариства в Києві та його історичної секції, публікації "Киевской старины", часописів "Україна", "Гідний край" та інших, діяльність губернських Учених архівних комісій.
Використана література
- В. Антонович “Курс лекцій з джерелознавства 1880-1881”. К., 1995.
- “Історичне джерелознавство”. К., 2002.