Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
ва перебуває під владою такого патріарха, який утримується волею невірних магометан.
Згідно з римсько-католицькими канонами церковні справи мають вирішувати особи духовні. Але, добиваючись дозволу короля на собор, Василь-Костянтин спробував організувати спільний з протестантами демарш проти католиків. Він писав у зверненні-заклику: "Всі, що признають Отця і Сина й св. Духа, люди одної віри; як би в людей було більше терпимості між собою, як би люди з шаною гляділи, як їх брати славлять Бога каждий після свого сумління, то менше було б сект і наук на світі. Ми повинні злучитися зі усіма, хто тільки віддаляється від латинської віри й сприяє нашій долі: всі християнські ісповідання повинні боронитися проти "папежників". Його королівська милість не схоче допустити нападу на нас, тому що в нас самих може явитися двадцять, а бодай пятнадцять тисяч оружних людей, а панове папежники можуть взяти верх над нами хіба числом тих кухарок, котрих ксьондзи держать у себе замість жінок [28, с. 235] .
Король Сигізмунд, ознайомившись з цим посланням, висловив Василю-Костянтину догану за грубі випади, особливо за натяк про "ксьондзівських кухарок". Разом з тим монарх не забував: він має справу не з простим шляхтичем! Погроза виставити тисячі озброєних людей щось та могла значити, адже в країні панував дух анархії. Свавільні магнати, зосередивши в своїх руках величезну силу, ні з ким не рахувалися, не зважали на рішення суду, а самі розправлялися із суперниками. Наїзди на володіння сусідів вважалися звичайним явищем. І на погрози такої людини, як Василь-Костянтин Острозький, король змушений був зважати.
Тим часом рух проти унії в Україні шириться. У Віденському братстві виходить "Книга Кирила объ Антихрист ", написана Стефаном Зизанієм, що носила гостро антипапістський характер. У ній доводилось, що понтифік Антихрист, про якого існує давнє віщування, а час унії це і є час антихристового царства.
І серед духовенства, і серед світських твір С.Зизанія користувався неабияким успіхом. Втрутився король, заборонивши книгу, а автора велів посадити у вязницю. Проте рух проти підпорядкування православної церкви Римові не вдалося зупинити репресивними заходами. Львівське братство настільки різко виступило проти цієї злуки, що єпископ Балабан, приєднавшись спочатку до унії, налякався так, що звернувся до суду, твердячи про нечинність підпису, оскільки, мовляв, поставив його на чистий папір...
Листами від 7 лютого 1596 року понтифік сповістив короля Сигізмунда III про укладення унії, а митрополиту Михайлові Рогозі наказав скликати собор єпископів для сповідування віри, виголошене в Римі Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким. Прибулі до Берестя відразу поділились на два табори. Члени уніатського синоду (собору) навіть думки не припускали про можливість проведення єдиного зібрання з православними, які не згодилися на унію. Тому два собори обмінялись прокляттями і взаємними звинуваченнями у гріхах, а відтак відлучили один одного від церкви. Ті , хто прийняв унію, сповістили про це оригінальним чином: "Хто тебе, від нас проклятого, буде вважати в данім сані, той сам проклятий буде від Отця і Сина і Святого Духа".
Потім обидві сторони звернулись до короля. Православні, зокрема, просили не вважати зложених духовними особами і змусити їх повернути церковні володіння, щоб віддати їх тим особам, котрі будуть знову обрані. Та король взяв сторону уніатів, а голову православного собору Никифора24 велів увязнити. Тільки завдяки заступництву Василя-Костянтина вирішення справи перенесли до 1597 р. і сам князь особисто доставляє Никифора на суд сенату. Оскільки справа Никифора не була духовною, а суто політичною, то й ставлення до неї виявилося відповідним: Никифора звинуватили в чародійстві та шпигунстві на користь турків.
Як і слід було чекати, суд справді виявився неправим. Виходячи навіть із римсько-католицьких правил, світські особи не мали права судити людей духовного стану і чужоземців. Никифор же був якраз таким чужоземцем, призначений самим царгородським патріархом бути його представником у Бересті.
Князь Василь-Костянтин гостро відреагував на подібне рішення, кинувши в обличчя короля слова: "Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. Яко сенатор не тільки сам дізнаю зневаги, але бачу, що все те веде до загибелі королівства Польського; після того нічиї права, нічия воля не обмежені: незадовго настане розлад; може бути, тоді додумаються до чого іншого! Предки наші, присягаючи на вірність своєму володареві, і від його також приймали присягу, що пильнуватиме справедливості, милості й охорони. Між ними була обопільна присяга. Схаменіться, ваша милість! Я вже у високих літах і надіюся скоро покинути сей світ, а ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав, навпаки нехай Бог позволить мені на старості літ почути про добре здоровя його і про кращу охорону вашої держави й наших прав! [26, с. 315]".
Закінчивши промову, яка справила на всіх велике враження, розгніваний князь покинув сенат, залишивши напризволяще Никифора. Стурбований король послав навздогін Василеві-Костянтину його зятя Криштофа Радзивіла, щоб умовив того повернутись. "Король, - переконував тестя Радзивіл, - жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений". Украй