Гетьманщина в період Руїни
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?ді полковник Маховський, виновник смерти Виговського у вересні 1667 р. разом із татарами виправився до Галичини і брав участь в облозі поляків під Підгайцями. Під час турецького походу на Польщу 18 липня 1672 р. Дорошенко погромив польське військо під Четвертині вкою, недалеко Батога; не памятаю більшої втрати і збентеження, писав польський офіцер, що був у цій битві. Потім, разом із Турками, ходив під Львів і брав участь в облозі міста.
Але, хоч у різних походах виявив він талант полководця, то не зміг перебороти безладдя на Україні. На короткий час опанував був Лівобережжя, але не знайшов там тривкого признання. На Правобережній Україні пошкодили йому сильно турки своєю нелюдяною поведінкою. У завзятій, розпучливій боротьбі він тратив город за городом, врешті опинився в самому Чигирині й остаточно мусів скласти булаву 1676 р.
Занепад козаччини на Правобережжі
Після Дорошенка козацьке військо на правому боці Дніпра не могло вже піднятися до вищого розвитку. Турки висунули на гетьмана знову Юрія Хмельницького (1677-1681), що прийняв титул сарматського князя Малої Росії - України. Він двічі виправлявся на Чигирин, 1677 і 1678 р., але добути батьківської столиці не зміг і мусів сидіти в містечку Немирові. Не вмів він зєднати собі українського населення та його військо складалося здебільшого з найманих ватаг волохів, татар і турків.
Ще менше значіння мали гетьмани з польської руки. Остап Гоголь (1674-1679 р.), колись полковник Богдана Хмельницького, здобув собі признання тільки на Поліссі. Степан Куницький (1683- 1684 р.), галицький шляхтич, уславився сміливим походом проти турків на Дунай 1683. р., але утратив багато війська й козаки засудили його на смерть.
В 1685 р. польський уряд, приготовляючи війну з турками, дозволив на віднову козаччини. Новий гетьман, Андрій Могила (1684- 1686), не мав ніяких кваліфікацій і значіння, але між його полковниками знайшлося кількох добрих організаторів і полководців, що зайнялися новою організацією військових сил. У Богуславі пробував наказний гетьман Самусь Іванович, відомий із походів на турків, у Корсуні Захар Іскра; у Брацлавщині Абазин, у Хвастові найбільш заслужений із усіх Семен Гурко-Палій. Козаччина за кілька років зросла в силу і почала займати щораз більші простори. Почалися перепалки з польською шляхтою, а коли Польща захотіла цілком покасувати козаччину, вибухло повстання 1702 р. і відверта війна з поляками. Козаки добули Білу Церкву, де польська залога була ще від часів Тетері, Бердичів, Немирів і інші фортеці.
Повстанці змагались до того, щоб опанувати цілу давню козацьку територію аж по Случ, а потім сполучитися з лівобічною Україною. Палій здавна вів переговори з Мазепою і 1704 р. правобічна козаччина признала владу Мазепи як гетьмана всієї України. Але Москва вважала Палія для себе небезпечним. Мазепа мусів його увязнити й цар Петро заслав його на Сибір. Правобічні поліси утрималися в єдності з Гетьманщиною аж до 1711 р., коли у прутському мирі Петро зрікся правого боку Дніпра. Тоді правобічне військо перенесено на Лівобережжя, а правобічну Україну опанували поляки.
Нові спроби відновити козацьке військо на правобічній Україні проявлялися підчас гайдамацьких рухів. В 1734 р., підчас походу лівобічних козацьких військ проти польських конфедератів, на Брацлавщині й на Східному Поділлі зірвалося народне повстання, в якому визначився особливо полковник Верлан; скрізь творилися на козацький лад сотні. В 1750 і 1760 р. гайдамаччина зривалася кілька разів, а до найбільшого вибуху прийшло 1767 р. Народні ватаги опанували тоді значну частину Київщини, особливо ж околиці Гуманя, Чигирина, Білої Церкви й Радомишля. Повстанців рахували на кілька тисяч, але вони рідко коли творили1 більші загони як 300-400 людей. Значніші сили зібрав тільки Максим Залізняк, який і .уживав титулу гетьмана. Востаннє гайдамацький рух проявився 1788. р. підчас т. зв. волинської тривоги.
Розвиток війська на Лівобережжі
Коли на Правобережжі козаччина все більше занепадала, лівобічна Україна досить скоро перемогла безладдя й дійшла до кращої організації. Дніпро заслонював її від заходу, на цій межі стримувалися польські походи. Татари забігали тут рідше, ніж на Правобережжя, турки ніколи не сягнули сюди у своїх завоюваннях. Населення було досить багато, бо і з правого боку тиснулися туди втікачі; тут розвинулося високо господарство, і настав добробут.
Лівобережна Україна була залежна від Московщини, але в перші десятиліття московська влада трималася ще правних форм і не мішалася занадто у внутрішнє життя країни. Серед таких відносин і козацьке військо не занепадало, а поступало вперед у своїм розвитку.
Рівночасно з Тетерею гетьманував на Лівобережжі Іван Брюховецький (1663-1668 р.). Він добув булаву завдяки черні, яку вмів зєднати собі своєю красномовністю й демагогією. У політиці був дуже необережний, довіряв цілком Московщині й погодився на те. щоб на Україні стояло залогами 11500 московського війська, і то на утриманні українського скарбу.
Позитивною стороною його діяльності було те, що він упорядкував військовий скарб, покасував усякі самовільні реквізиції й установив постійні податки на утримання війська. В боротьбі з Тетерею й польським військом 1663 р. показався добрим полководцем, очистив остаточно Лівобережжя від ворожих військ і зайняв частину Правобережної України.
У лютому 1668 р. він несподівано повернувся проти московських залог і присилував їх уступити з України. Повстання було переведене так з