Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський
Информация - История
Другие материалы по предмету История
равня 1776 року імператриці доповідь про те, що вероломное буйство названих старшин столь великое, что по всяким законам они заслужили смертную казнь, але запропонував Катерині II замінити страту засланням. Петра Калнишевського було увязнено у Соловецькому монастирі, Івана Глобу у Туруханському, а Павла Головатого у Тобольському.
Останній кошовий повторив долю більшості політичних вязнів тогочасної Росії. Спочатку його тримали у підземеллях Архангельської та Прядиненної веж, де він просидів 12 років. Але Потьомкін не забував про вязня й у 1788 році, коли запорожці вже під назвою вірних козаків відзначилися у черговій російсько-турецькій війні, він добився в імператриці дозволу на переведення Калнишевського у братську келію. Займаючи у монастирі далеко не останнє приміщення, колишній кошовий тримав служників, а до того ж отримував пенсіон по 1 золотому рублю на день.
Отже, його річний прибуток нараховував 365-366 рублів, і це при тому, що у Січі жалування кошового становило лише 70 рублів. Таке становище дозволяло Калнишевському робити значні пожертвування на церкву. Ще до 1917 року в Успенському соборі Соловецького монастиря зберігалися запрестольний хрест та Євангеліє у дорогоцінній оправі, подаровані ним. У монастирських стінах Калнишевський і завершив своє життя 31 жовтня 1803 року у 112-річному віці.
Між тим Потьомкін як новоросійський генерал-губернатор зіткнувся з важливою проблемою: захистити новоприєднаний край було ніким. Запорожці після ліквідації Січі частково пішли у турецькі володіння, де заснували Задунайську Січ, а частково розійшлися по хуторах чи осіли в Нікополі, Катеринославі та Херсоні. Регулярної легкої кінноти, необхідної для війн з турками, Росія не мала. А південнословянські гусарські полки, на які так покладалася Катерина II, були, за висловом сучасника, многочисленны только к получению жалования.
Спочатку Потьомкін спробував залучити запорожців до регулярної служби. Саме ними було укомплектовано як існуючі пікінерні полки Дніпровський, Донецький, Луганський, Єлісаветградський, так і новостворені Херсонський та Полтавський. Проте служба у пікінерних, а згодом і у легкокінних полках була вкрай непопулярною серед колишніх січовиків: почастилися випадки дезертирства. Тоді Потьомкін у 1787 році сформував Корпус передової сторожі Катеринославських регулярних козаків (пізніше - Катеринославське козацьке військо), до якого стали переводити легкокінні полки.
Крім того, 1 липня 1783 року у різні кінці Новоросії був розісланий циркуляр з пропозицією колишнім січовикам зібратися у Херсоні для служби у козацькому званні під проводом Потьомкіна. Так народилося Військо вірних козаків запорозьких. Його організацією безпосередньо займалися козацькі старшини Сидір Білий (перший ватажок херсонського дворянства), Антон Головатий та Захарій Чепіга.
Катерина II дізналася про ці заходи Потьомкіна (на той час вже Світлійшого князя Таврійського) лише під час своєї подорожі до Криму, у квітні 1787 року. У Кременчуці її зустрів відділ запорожців на чолі з Сидором Білим, котрий подав імператриці прохання про відновлення Війська. Козаки супроводжували Катерину II до Херсону, і, зрештою, Білий отримав усну згоду.
Скоро по тому розпочалася російсько-турецька війна, у якій українським козакам випало взяти найдіяльнішу участь. Павлоградський та Маріупольський легкокінні полки, що входили до Катеринославського війська, билися з турками вже у першому бою під Кінбурном 1 жовтня 1787 року. У листопаді того ж року на Кінбурнську косу у розпорядження Олександра Суворова прибула команда вірних запорожців на чолі з Сидором Білим. Кіш новоутвореного війська розташувався в урочищі Васильковому біля Прогноїв (нині село Геройське Голопристанського району). Та офіційний дозвіл на формування Війська вірних козаків запорозьких зявився лише 14 січня 1788 року. Кошовим, за старовинним січовим звичаєм, обрали Сидора Білого.
Навесні вірним запорожцям випало врятувати Херсон. 21 травня турецька ескадра, що стояла на рейді біля Очакова, знялася з якоря і рушила в бік Кінбурну. Російський флот через відсутність попутного вітру не міг зрушити з місця, тож удар прийняла на себе козацька флотилія. Найзапекліша битва сталася 17 червня 1788 року. У ній було знищено головні сили турків. У рапорті Катерині II Потьомкін писав: 6 кораблей сожжено, 2 на мели, 30 разбито!.. Запорожцы оказали великую услугу: если бы не они, то бы не могло ни одно наше судно двинуться с места. Імператриця відповіла Світлійшому так: Что верные запорожцы верно служат, сие похвально, но имя запорожцев старайся заменить, ибо Сечь, уничтоженная манифестом, не оставила по себе умам приятного впечатления. Після цього натяку Потьомкін був змушений перейменувати Військо вірних козаків запорозьких на Чорноморське козацьке військо.
Але блискуча перемога на Дніпровському лимані мала й гіркий присмак. У бою був смертельно поранений кошовий отаман Сидір Білий, який помер на другий день. На радость печаль! Сидору Игнатьевичу отдаем последний долг, повідомив Суворов Потьомкіну 21 червня 1788 року.
Та все ж втрати козаків не були даремними. Після поразки на Дніпровському лимані турки остаточно полишили наміри атакувати Херсон. Головну базу Чорноморського флоту було врятовано. Наприкінці червня 1788 року вірні запорожці, вже під назвою Чорноморського війська, на чолі з новим отаманом Захарієм Чепігою вирушили під Очаків, куди