Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський
Информация - История
Другие материалы по предмету История
едкость живучи, хотя ни один из авторов не удосужился представить какие-либо доказательства. Один из участников поездки, сановник Ильин, сам возвращаясь из Тавриды в Санкт-Петербург тем же путем, но уже по суше, то есть проезжая непосредственно рядом с населенными пунктами, назвал рассказы о декорациях нелепой басней.
Екатерина, которой стали известны слухи о мифических деревнях и селах, в ряде писем с дороги недвусмысленно и, следует надеяться, со знанием предмета, их опровергала и высмеяла, как лживые.
Николай Мурзакевич член Одесского общества истории и древностей, великолепно знающий край, писал в статье, посвященной путешествию: По смерти князя Потемкина о путешествии этом явились разные слухи, якобы он выставлял по дороге декорационные деревни и церкви. Какие должны быть декорации, чтобы с середины реки можно было их видеть за пять и за десять верст, и как их было перевозить?
А флот из 40 боевых кораблей, салютовавших Екатерине II на Севастопольском рейде это триумф Потемкина! Россия прочно утвердилась на Черном море, и это не оспаривал уже никто.
Князь в одном из своих ответных посланий Екатерине написал слова, которые многое объясняют: Самой главной наградой для меня остается тот факт, что недоброжелательство и зависть не смогли принизить меня в Ваших глазах и никакое коварство не возымело успеха.
Так кто же все таки оказался автором, инициатором фальшивых, злобных статей под броским названием потемкинские деревни?
Как в русской, так и в иностранной литературе утвердилось мнение, что автор домысла секретарь саксонского посольства Гельбиг, живший в России в 1787-1796 годах и одновременно с особым удовольствием оплевывавший весь российский народ, его религию, его ученых, писателей. Прообраз идейного нациста. Его коллеги-дипломаты отзывались о нем как о воинствующей заурядности, основанной на невежестве, вооруженной подлостью, которая не останавливалась даже перед тем, чтобы втоптать в грязь память о человеке. Именно Гельбиг в серии статей анонимно (!) опубликован в 1797 году в гамбургском журнале Миневра, где упомянул потемкинские деревни, повторив свое клеветническое утверждение в книге с биографией Потемкина. Сочинение Гельбига многократно переиздавалось на немецком языке, причем всегда анонимно.
К чести заграничных исследователей деятельности князя Потемкина, там вышли книги, полностью опровергающие Гельбига.
В 1938 году в Лондоне вышла книга историка Г. Соловейчика Потемкин, переизданная в 1951 году в Швейцарии. В ней говорится о грубых и неправдивых измышлениях Гельбига, изобретшего злобное словечко, которое продолжает повторяться псевдоисториками и лжеучеными...
Но об этом в следующем номере журнала Новый ФАВОРИТ.
Александр Абросимов
Журнал Новый фаворит сентябрь 2004
Гетьман Грицько Нечеса
Напевно, більшість наших сучасників лише стисне плечима, почувши про такого гетьмана. Дізнавшись, що це козацьке прізвисько Світлійшого князя Григорія Олександровича Потьомкіна, дехто обурливо вигукне почерпнутий з публікацій низької історичної якості, ще й агітаційного характеру, постулат: Та він же руйнівник Січі! І виявиться неправим, адже у останню чверть XVIII століття саме Потьомкін став справжнім апологетом українського козацтва.
Народився Григорій Потьомкін 13 вересня 1739 року у сімї бідного дворянина Смоленської губернії. На той час Смоленщина була своєрідною зоною контакту українців, білорусів та поляків. Російський вплив у краї був мінімальний, зате смоленська шляхта охоче родичалася з козацькою старшиною, через що багато років по тому імператриця Катерина II вживатиме заходів до русифікації як України, так і Смоленської губернії. Тож не дивно, що Гриць а саме так називали майбутнього князя у дитинстві знав українську мову. Згодом, коли хлопця після смерті батька взяв на виховання й перевіз у Москву його родич Г. М. Кисловський, пятилітньому Григорію часто дорікали за нечисту російську вимову.
Дійшовши належного віку, Потьомкін поступив до Московського університету, але раптово покинув заняття, захопився фехтуванням та верховою їздою, за що й був відрахований. Та юнак, не шкодуючи за навчанням, записався у Лейб-гвардії кінний полк. Хто знає, можливо, йому довелося б ще довго чекати першого офіцерського звання, але допоміг його величність випадок. У день державного перевороту 1762 року Потьомкін виявився серед гвардійців, що супроводжували Катерину II у верховій поїздці з Петербурга до Оранієнбаума, де перебував Петро III.
Молодий вахмістр привернув увагу імператриці, що й відкрило йому шлях до придворної карєри: через декілька днів він вже корнет, згодом підпоручик, а після повернення із Стокгольму, куди його відправили у повноваженні курєра поручик і камер-юнкер, й одночасно фаворит її Величності. Здавалося б, така карколомна карєра мала вдовольнити Потьомкіна, але щойно розпочалася російсько-турецька війна 1768-1774 років, він покинув будуар Катерини II і вирушив на фронт.
У боях молодий генерал-майор відзначився як чудовий командир кавалерії, чого варта була лише блискавична атака Новотроїцьких кірасирів (полк вів початок від українського козацтва), очолювана ним у битві при Рябій Могилі. В ході воєнних дій, а саме 1772 року, Потьомкін познайомився з запорожцями і записався у Кущівський курінь під прізвиськом Грицька Нечеси, котре отримав від козаків, які сприймали йо?/p>