Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр
Информация - Разное
Другие материалы по предмету Разное
нах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань продовжували жити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії полково-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства.
Підкоряючись одному з монархів, українські гетьмани тим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах всього населення Правобережної України. Крім того, погоджуючись на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відновити козацькі полки як основу національної адміністрації. Однак проект створення Українського князівства (1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи з огляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродуману політику „князя й вождя Русі-України" Ю.Хмельницького. Його наступнику, молдавському господарю Г.Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалося скористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та й взагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарських" козацьких гетьманів, як Т.Сулимка, І.Самченко, С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко (Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначалася конструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П. Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отримати „з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.
Роки гетьманування „від імені його королівської милості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького (1683-1684) відзначалися переважно участю козацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецького султана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змогли застосувати певні військово-адміністративні права для створення повноцінних державних органів інші „польські" гетьмани А.Могила (1684-1689), Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).
Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком незалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною був полковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій. Під його керівництвом значна частина Правобережної України в останньому десятилітті XVII на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під польської влади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини. Для утримання своєї адміністрації українські полковники накладали повинності на шляхетські маєтки, збирали з населення різні податки: „борошно", комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від економічного визиску польських магнатів.
Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продовжувався процес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський полки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманський та Могилівський полки. В містечках і селах створювалися органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання повсякденного життя сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькі суди. Ф.Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву, риси правобережної української державності були аналогічними устроєві Лівобережної України. Водночас полкова адміністрація козацького Правобережжя перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати на досконалість своїх інститутів.
С.Палій та його однодумці А.Абазин, С. Волошин, 3. Іскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти років вважали територію Київщини, Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманської України, що практично була непідвладна польським урядовцям. Правобережна Гетьманщина, спираючись на свій військовий потенціал, підтримувала дипломатичні відносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини були з лівобережними гетьманами, які постійно домагалися реальної влади над Правобережжям.
Складність внутрішньополітичної ситуації полягала в тому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний рух останньої чверті XVII початку XVIII ст., як і раніше, спирався на військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійне звільнення від польського панування, обєднання з Лівобережною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як „нова Хмельниччина", адже воно повторювало гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майже вся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присутності коронних військ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях. Лише втручання російських військ допомогло Речі Посполитій локалізувати поширення визвольного руху.
У наступні роки шляхта знайшла собі нового противника на Правобережжі поширився рух гайдамаків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці були стихійними і не мали виважених політични