Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр
Информация - Разное
Другие материалы по предмету Разное
ня оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висували тезу про „дідичні" польські чи „споконвічні" російські землі. Крім того царський уряд аргументував свої наміри, що „Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколи ці містечка не були". Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а „при кому козаки, при тому й залишається Україна". Туреччина обґрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у попередні роки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традиційна кримська політика щодо Правобережжя ґрунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовнішньополітичними відомствами і не спиралась на „історичне право".
Представники багатьох держав зїхались на Карловицький конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом "uti possidetis" („після завоювання") Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунення турецької загрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення.
Цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р. „присвячувався" одному з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами, полковник С.Палій „або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв", до володінь Польської Корони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І. Мазепи.
Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І „віднімав царську руку від тогобічної України". Натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення „буферної" української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставали татарські набіги.
Широкого міжнародного звучання набула визвольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр. Так, навіть під час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою, польські дипломати вимагали повернення українських „свавільників", які втекли на турецький бік. 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського переслідувати повстанські загони на підвладній йому території.
Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову демонструють зовнішньополітичну єдність в українському питанні. За угодою між урядами обох країн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з поштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які були укладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обовязково включалися в тій чи іншій формі пункти про Україну, її населення та кордони.
Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля обєдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг зєднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів". Але вже в „єдиній і неподільній" імперії російських самодержців.
Економічне життя
Сьогодні ця країна (Правобережна Україна) геть зруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу зїдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля", саме так описував економічне становище правобережних земель французький дворянин де Божо, який перебував тут у 70-х рр. XVII ст. За таких обставин головне місце у відновленні господарського життя в регіоні належало народній колонізації. Протягом кінця XVII першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з Лівобережної України, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польських воєводств. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть. Серйозний дестабілізуючий вплив на її розвиток справляло непевне політичне становище Правобережжя.
Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75% всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта лише 1%. Приблизно так само розподіля?/p>