Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике
Информация - Экономика
Другие материалы по предмету Экономика
з особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.
Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір обєднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був обєднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала Південний Вєтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обовязково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобовязувалися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.
68. Утворення двох німецьких держав
Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введення принципу виборності влади і створено централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого покладаюся на новий орган Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями. Але в тій же Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжнародно-правову практику термін західні зони, тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом СхідЗахід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не зміцнював декларованого принципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини.
Офіційним аргументом було небажання порушувати принцип чотиристороннього управління Німеччиною.
Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому формування багатозонних органів мало орієнтуватися в організаційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська пропозиція була виграшною для радянської сторони. Але це означало би погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої були комуністи і взаємини з якою були набагато теплішими, ніж з іншими союзниками. Тому, як вважає чимало дослідників, у тій ситуації сталася підміна державних інтересів партійними.
Німецька економіка в західних секторах і надалі керувалася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеччині вільне підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу. Тому 27 березня 1946 р. зявився документ, схвалений чотирма державами, План з репарацій та рівня повоєнної німецької економіки. Багато вчених вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збереження традиційних господарських звязків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збереження єдності країни.
В початковий період проведення репараційної політики практика демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала радянський авторитет у німецького населення. Проте незабаром було знайдено більш прийнятний спосіб рішення репарації з поточної продукції. Це стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької промисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні товариства (РАТ), які складалися з підприємств, що підлягали раніше демонтажу, а тепер зорієнто-вувалися на постачання готової продукції в обмін на надання сировини. Для західних країн такий варіант був неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично безкоштовних товарів з країни-конкурента. Тому вони свідомо дотримувалися політики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працювала, в той час як перехід від демонтажів до стягнення репарацій з поточної продукції в радянській зоні зумовив поліпшення економічної й політичної ситуації.
Західнонімецька економіка потребувала захисту від зовнішнього ринку, оскільки більш раціональна господарча політика в східному секторі зумовила перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних секторів одержували на бездіяльних підприємствах зарплату, а реалізувати її могли лише в радянській зоні.
30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів і людей між радянською і західними зонами.
- На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка відбулася у два етапи у квітнілипні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням.
Мінісір закордонних справ СРСР В. Молотов виступив із програмною промовою Про долю Німеччини і мирної угоди з нею, сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальноні