Фiлософсько-етичне обгрунтування сенсу людського життя
Доклад - Философия
Другие доклады по предмету Философия
3;туСФться, надаючи сенс своiм дiям. У процесi набуття життСФвого досвiду цi сенси переробляються, опрацьовуються й обираються особисто найбiльш значущi. Сенс життя може бути повязаний iз суспiльно значущими цiлями та iдеалами, а також iндивiдуалiстично орiСФнтований.
Для першоi орiСФнтацii характерне поСФднання, сполучення сенсiв суспiльне значущого й особистого буття, коли служiння спiльнiй справi, безкорислива турбота про iнших людей тощо стаСФ особистим благом i сенсом життя. В iндивiдуалiстичних сеймах превалюСФ орiСФнтацiя на задоволення власних пристрастей, потягiв, iнодi за рахунок i на шкоду колективним. Сучаснi соцiологи, фiлософи, iло дослiджують цю проблему, визначають, що змiст сенсу життя СФ своСФрiдним вiдбиттям iсторичних умов i можливостей реалiзацii людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення елементарних потреб, сучасна людина зневiрюСФться в цiнностi завдань суспiльного прогресу, все бiльш замикаючись на проблемах життСФзабезпечення, розвязання яких визначаСФ його життСФвi цiлi. Суперечливий характер досягнення таких цiлей ускладнюСФ узгодження кiнцевоi мети i моральних iдеалiв життя, внаслiдок чого сенс життя, позбавлений морального змiсту, усвiдомлюСФться як прагматична, утилiтарна мета. Такi уявлення вважаються морально шкiдливими, але вони вiдбиваються у способах i результатах досягнення iндивiдом провiдних цiлей i можуть призводити до вiдчуття невдоволеностi власним життям.
Отже, сенс життя можна визначити як стiйку, домiнуючу спрямованiсть моральноi свiдомостi, що безпосередню виявляСФться у соцiальнiй дiяльностi особистостi чи суспiльноi групи i маСФ соцiальну цiннiсть. Сенс життя зумовлюСФ провiднi цiннiснi орiСФнтацii i стратегiчнi цiлi як граничнi пiдвалини вибору способу життя. Базою iндивiдуального вибору сенсу життя СФ вiдображення у свiдомостi людини обСФктивних основ людського буття, подолання суперечностей мiж вимогами суспiльного iдеалу i змiстом власноi дiяльностi, субСФктивними задумами i обСФктивними результатами i, нарештi, рiвень розумiння i обгрунтування свого призначення i покликання, покладання цiлей i перспективи власноi життСФдiяльностi у контекстi життя суспiльства, соцiальноi групи, референтного оточення.
Щастя це вищий прояв реалiзацii сенсу життя особистостi. Без усвiдомлення сенсу людського буття неможливо зрозумiти, яким чином людина може бути щасливою.
В уявленнях про щастя перевагу маСФ емоцiйний, почуттСФвий бiк моральноi свiдомостi, що вiдбиваСФ високий ступiнь внутрiшньоi задоволеностi людини всiСФю своСФю життСФдiяльнiстю чи окремими ii моментами на основi самореалiзацii особистих потреб i здiбностей, iнтересiв i цiлей, бажань та iдеалiв. Визначення нормативного змiсту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителi прагнули з багатьох iндивiдуальних уявлень вивести загальне поняття iстинного людського щастя. Як же iсторично ставилася проблема щастя?
Сократ говорив, що щастя зовсiм не радiсть, задоволення, воно в iншому: у внутрiшньому станi душi, у володiннi чеснотами, головна з яких справедливiсть. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тiльки людина прекрасна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена злом, або, поступившись, прагне звiльнитись вiд зла. СправжнСФ, iстинне щастя це турбота про свою душу, орiСФнтацiя на розум, iстину i доброзичливiсть, прагнення завжди залишатися людиною, зберiгати свою внутрiшню гiднiсть.
Платон також вважав, що щастя доброчиннiсть, а найвища чеснота справедливiсть. Саме вона справедливiсть, СФ ключем до щастя. Фiлософ знаходить справедливiсть у державi що обСФднуСФ усiх iндивiдiв у СФдине цiле, що приборкуСФ iндивiдуалiзм у рiзних його проявах i здатна, за Платоном, забезпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цiлого, держави.
РЖнших поглядiв дотримувався Епiкур: краса почуттСФвоi насолоди, захоплення життям ось цiнностi людськоi душi, яка не вiчна, вона розпадаСФться, зникаСФ у вiчностi, а щастя явище земне, прижиттСФве. Проте, наполягаючи на насолодi, Епiкур на живу, яскраву стихiю почуттiв накладаСФ заборони i норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно i морально, можна жити приСФмно. РЖ йде далi. Блаженство i щастя це шлях до свободи, звiльнення вiд страхiв, журби, страждань. Епiкур виступив проти святого: вiн прагнув звiльнити людину вiд страхiв перед невiдомим волею Богiв, Роком, Долею i вiдкрити шлях до вiри в себе. Саме власна свобода вiд страхiв, заборон робить людину щасливою. А щаслива людина не буде вершити зло.
Християнська релiгiя забороняла людинi любов до самоi себе, почуттСФвi радощi та задоволення. Земне життя короткочасне i завдання в нього iншi: пiдготовка собi раю в iншому, потойбiчному свiтi, де i очiкуСФ щастя. Гуманiсти Вiдродження, а слiдом за ними французькi матерiалiсти повстали проти цiСФi догми. Вони були свого роду продовжувачами iдей Епiкура, але iх свiтогляд був дiтищем свого часу, де вихiдною проблемою був пошук можливостi сполучення особистих i суспiльних iнтересiв, особистого i суспiльного щастя. Вони вважали, i що справа держави розсiяти iлюзii, створити iдеальнi закони i досконале виховання, що спонукаСФ до дiйсного щастя.
Канта хвилювала антитеза: обовязок особисте щастя. Вiн розводить цi поняття, вважаючи, що щастя абсолютно ] вклоняСФться вигодi, користi, зраджуСФ добро, тобто суперечить РЖ моральностi. Найпрекраснiше в людинi служiння обовязку, вiрнiсть йому всупереч пристрастi, успiху. За Кантом, щас