Фiлософiя Нового часу
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?чноi форми руху матерii призвела до ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною. Так, Ламетрi розглядав людський органiзм як машину, що самостiйно заводиться, подiбно до годинникового механiзму. На його думку, людина вiдрiзняСФться вiд тварин лише бiльшою кiлькiстю потреб, а отже, й бiльшою кiлькiстю розуму, бо потреби тiла - "мiрило розуму". Духовна дiяльнiсть людини, за Ламетрi, визначаСФться ii тiлесною органiзацiСФю. Гоббс i Де Руатеж намагалися пояснити всi прояви тiлесноi i духовноi дiяльностi людини чисто механiстично.
На думку Декарта, тварина - це тiльки машина, а людина лише в деяких ситуацiях дiСФ як механiзм. Звiдси вiн робив висновок, що тiлесну дiяльнiсть треба пояснювати матерiальною субстанцiСФю. Визнаючи лише одну субстанцiю, яка маСФ своiми атрибутами протяжнiсть i мислення, Спiноза пояснював суттСФву дiяльнiсть людини як духовно-тiлесну. Проте вищi функцii людського духу вiн вважав цiлковито незалежними вiд тiлесних умов.
У зв'язку iз значними досягненнями природознавства (Г. Гарвей вiдкрив кровообiг, а Р. Декарт - рефлекторну дугу й безумовно-рефлекторну дiяльнiсть тварин i людини) проблема тiлесноi дiяльностi стала осмислюватися глибше i бiльш науково. Проте традицiйна проблема взаСФмовiдношення душi i тiла не втратила актуальностi. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаСФмовiдношення тiла й духу людини. Зустрiчаючись iз великими труднощами при розв'язаннi цiСФi проблеми, мислителi Нового часу нерiдко зверталися i до iдеi Бога. Так, М. Мальбранш та iншi окказiоналiсти пояснювали СФднiсть тiлесних i духовних дiй людини безпосереднiм втручанням духовноi божественноi першопричини в кожному випадку ii (людини) життСФдiяльностi. Цiкаве, хоч i мiстифiковане, розв'язання проблеми взаСФмодii тiла i духу людини запропонував Г.В. Лейбнiц у своiй монадологii. З релiгiйних позицiй аналiзував названу проблему Дж. Берклi. Вiн визнавав реально iснуючими тiльки конкретнi сприйняття ("iдеi") i душi ("духи"), iх носii. Щоб не залишитися на позицiях солiпсизму, Дж. Берклi зрештою перейшов iз суб'СФктивно-iдеалiстичноi позицii на об'СФктивно-iдеалiстичну, навiть вiдверто релiгiйну, визнаючи СФдину духовну субстанцiю - Бога.
Важко переоцiнити генiальну догадку Б.Франклiна про те, що людина - це тварина, яка виготовляСФ знаряддя працi.
Якiсних змiн зазнав iдеал цiСФi епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у фiлософii Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцiнцi будь-яких поглядiв, та у фiлософii Просвiтництва.
Про змiну iдеалу в Новi часи свiдчать i цiннiснi орiСФнтацii протестантизму. Якщо класичне християнство орiСФнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасiння душi, то протестантизм орiСФнтував iх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабiлiтуючи його в очах вiруючих. Таке розумiння сенсу життя проявилося насамперед у розробцi його етико-гуманiстичноi проблематики.
У фiлософii Нового часу формуються двi тенденцii, якi проявились у принципах, з одного боку, утилiтаризму, а з другого - Просвiтництва. Згiдно з останнiм, тiльки викорiнення неуцтва i поширення освiти можуть привести до справжньоi моральноi досконалостi людини. На подiбних засадах ТСрунтувалася бiльшiсть соцiально-фiлософських i полiтичних концепцiй, спроби пояснити основнi пiдвалини суспiльства, виходячи з уявлень про розумнiсть, природнiсть цих пiдвалин.
В iсторii фiлософii суспiльство тривалий час розглядалось як сукупнiсть людських iндивiдiв, якi об'СФднуються для задоволення "соцiальних iнстинктiв" (Аристотель). Мислителi Нового часу розглядали суспiльство як об'СФднання iндивiдiв для контролю над своiми дiями (Гоббс, Руссо), об'СФднання, яке ТСрунтуСФться на конвенцii, договорi, однаковiй спрямованостi iнтересiв. Заперечуючи теологiчне пояснення iсторичного процесу, прибiчники теорii суспiльного договору утверджували рацiоналiстичнi концепцii природи суспiльства. Проте цi концепцii фундувалися на поза iсторичних уявленнях про незмiнну сутнiсть людини, нерозумiннi закономiрного процесу розвитку людства. Спроба ж поширити принцип детермiнiзму (всезагальноi причинноi зумовленостi явищ) на пояснення суспiльних явищ не давало можливостi збагнути секрети людського буття, його специфiчноi упорядкованостi. Тому мислителi, навiть явно схильнi до матерiалiзму (зокрема Дж. Толанд i Т. Гоббс), iнодi змушенi були звертатися до гiпотези про iснування надприродноi сили - Бога. Немало фiлософiв Нового часу вважали "природну релiгiю" ("релiгiю розуму", "релiгiю почуттiв", якi виводились iз "людськоi природи", не потребували авторитету одкровення i догми) соцiальним регулятором iсторичного процесу.
Треба зазначити, що деякi фiлософи Нового часу, а саме французькi матерiалiсти XVIII столiття, насамперед Гельвецiй, визнавали закономiрний характер iсторичного процесу, процес, зв'язок мiж рiзними епохами людськоi iсторii.
Значне мiiе у фiлософii цiСФi епохи займала проблема держави, про що свiдчить концепцiя "суспiльного договору". Родоначальником тогочасного варiанта "суспiльного договору" був голландський юрист i соцiолог Гроцiй (Гуро де Гроот). Згiдно з" його концепцiСФю держава виникла в результатi угоди мiж людьми, якi змушенi були перейти вiд незабезпеченого захистом природного стану до стану фомадянського. У своСФму розвитку ця теорiя одержувала рiзнi iнтерпретацii: вiд консервативно-охоронноi (Гоббс) до ?/p>