Філософія життя: основні ідеї та представники
Контрольная работа - Философия
Другие контрольные работы по предмету Философия
розвитку моралі є доморальним (коли цінність вчинку визначалася цілковито його наслідком), другий моральним (коли критерієм цінності вчинку вважали характер наміру), третій позаморальним (йому властиві стосунки, вчинки, зумовлені не намірами, а чимось глибшим, ґрунтовнішим, стосовно чого наміри є зовнішнім виявом). Позаморальні вчинки здійснюють за відсутності ситуації вибору, роздвоєння “Я” людини, без орієнтації на певні норми. Вчинена людиною дія є самостимульованою, глибоко особистісною, виявом смислу її життя. Свідки такої дії розцінюють її як високоморальний вчинок, оскільки вона відповідає найсуворішим нормам моралі. Однак похвала може принизити людину, бо такі дії позаморальні, вищі для неї від моральних, орієнтованих на зовнішні норми. Йдеться про дії, в яких концентровано виявляється смисл особистого життя людини, і водночас такі, наслідки яких відповідають найсуворішим вимогам моралі. Філософ вважав, що позаморальна поведінка є привілеєм тільки аристократів.
Етичним поглядам Ніцше властиві презирливе ставлення до простих людей, засудження демократичних засад у житті суспільства, заперечення всезагального характеру моралі тощо. Вони мають як прихильників, так і опонентів. їх виважена оцінка наводить на думку, що проголошувана мислителем “воля до влади” означає насамперед владу над собою, панування над собою. Однак, досягнувши панування над собою, надлюдина повинна панувати над обставинами, над природою і всіма нестійкими креатурами (лат. creatura створення) з ослабленою волею. Ця надлюдина нічого власне надлюдського в собі не містить. Вона суверенний, автономний індивід, сильна особистість. Тезу філософа “по той бік добра і зла” не варто вважати закликом до аморальності, бо вона принаймні не означає “по той бік гарного і поганого”. У ній, очевидно, йдеться про те, що оцінювання спостережуваних явищ залежить від того, субєктом якого відношення є людина: за прагматичного відношення вона оцінює явища як корисні чи шкідливі, за естетичного як прекрасні чи потворні, за морального як добрі чи злі. Надлюдина Ф.-В. Ніцше не вступає в таке відношення до світу, за якого явища оцінюють як добрі чи злі, проте вона розрізняє позитивне і негативне, гарне і погане.
Ф.-В. Ніцше здійснив у філософії поворот від раціоналістичної метафізики до ціннісних проблем, зробив особливим предметом своєї уваги дорефлексивну свідомість, вказав на ті тенденції в суспільстві і сформулював ті проблеми (свободи, творчості, відповідальності тощо), які стануть активно досліджуватися філософією XX ст.
6. Етичні погляди А. Швейцера
Близьким до філософії життя був німецько-французький мислитель, теолог, лікар, музикознавець і органіст Альберт Швейцер (18751965), центральною ідеєю вчення якого було благоговіння перед життям. За його словами, етика благоговіння перед життям спонукає усіх людей виявляти інтерес до кожної людини, її долі і віддавати всю людську теплоту тим, хто її потребує. Вона не дає змоги вченому жити тільки наукою, навіть якщо він приносить їй велику користь. Митцю вона не дає змоги жити лише своїм мистецтвом, навіть тоді, коли він творить добро людям. Людині, зайнятій будь-якою справою, ця етика не дозволяє думати, що вона зробила все, що могла і повинна була зробити. Теорія благоговіння перед життям вимагає від усіх, щоб вони частку свого життя віддали іншим людям. Як це зробити, кожна людина повинна вирішити відповідно до свого розуміння і обставин життя. Свою діяльність А. Швейцер розпочав як проповідник, але невдовзі дійшов висновку, що діяльна допомога чесніша, ніж словесне втішання.
Не погоджуючись із твердженням Р. Декарта “Я мислю, отже, існую”, А. Швейцер проголосив формулу: “Я життя, яке хоче жити, я життя серед життя, яке хоче жити”. Коли людина думає про себе і своє місце у світі, то вона стверджує себе як волю до життя серед таких самих воль до життя. У мислячій людині воля до життя приходить до згоди з собою. Такої згоди досягають діяльністю, спрямованою благоговінням перед життям. У результаті цього мисляча людина стає моральною особистістю, а утвердження її волі до життя переростає в моральне завдання: “Етика, отже, полягає в тому, що я відчуваю спонукання виявляти рівне благоговіння перед життям як стосовно моєї волі до життя, так і стосовно будь-якої іншої”. У цьому виявляється основний принцип етики А. Швейцера, за переконаннями якого добром є те, що служить збереженню і розвитку життя, а злом те, що знищує життя або перешкоджає його збереженню та розвитку.
Зясовуючи причини неефективності традиційної етики, А. Швейцер висловив багато парадоксальних думок: “Абстракція це смерть для етики”, “Істинна етика починається там, де перестають користуватися словами”, “Етика вмирає в словах, а наукове знання тільки з допомогою мови народжується”. Зважаючи на твердження, що “етика є живе ставлення до живого життя”, можна зробити висновок, що А. Швейцер ототожнював етику і мораль. Та це не зовсім так. Етика, на його думку, можлива не як знання, а як індивідуальний вибір, дія, поведінка. Отже, етикою він вважав не тільки мораль у вузькому розумінні, а й моральність. Враховуючи неспроможність традиційної етики однозначно визначити обєкт її дослідження, А. Швейцер доводив, що етика повинна народитися із містики, яку він розглядав як прорив земного начала в неземне, минущого у вічне. Саме тому етика, на його погляд, неможлива як система знань, оскільки неземне і вічне не можна виразити з допомогою мови і мовлення. Тому етика можли