Структура і зміст політичних інтересів суспільства, класів, особистості
Информация - Политология
Другие материалы по предмету Политология
уючого режиму, вдаються, як правило, до позапарламентських засобів політичної боротьби, в тому числі насильницької. Хоча не виключена можливість одержання ними влади формально в конституційних формах. Це можливо при переході від демократичного до авторитарного режиму і в процесі редемократизації.
Утворення соціальних груп в умовах тоталітарного режиму, спрямованого на "утвердження" соціалізму, спотворюється. Соціальна структура формується через взаємодію суспільного поділу праці і відносин власності на основі тотального одержавлення. Це зводить до мінімуму дію нормальних, економічних та інших чинників соціальної диференціації. Переважаючого значення набувають адміністративні, вольові механізми. Вони спрямовуються на вилучення центральною владою додаткового продукту з його наступним перерозподілом і формування на цій основі особливих груп населення. В результаті відбувається його диференціація на дві великі групи: рядових виробників у сфері матеріального і духовного виробництва, які створюють додатковий продукт, і розподільників, що вилучають і включають його в систему перерозподілу. Ці останні мають певну вертикальну структуру, нижчі верстви якої підпорядковані, повністю залежать від вищих. Зазначені групи посідають функціональне місце в економічній системі. Звідси і відмінності в правах та обовязках.
Поділ на зазначені групи домінує над усіма іншими. В умовах ідейного і політичного монізму виключається утворення нормальних базових і похідних соціальних груп. Відбувається тотальна маргіналізація суспільства. Статус соціальної групи як субєкта політики забезпечується тільки для бюрократії. Народні маси позбавлені механізму виявлення і політичної реалізації своїх специфічних соціальних інтересів.
ПОЛІТИЧНА СУБЄКТНІСТЬ НАЦІЙ
Нація є одним із найскладніших феноменів людського буття. Для одних це суспільно-політична вартість, жива, самобутня, духовно та органічно сплетена спільнота, що викристалізувалася і виросла в означених історичних, геополітичних, господарських і суспільно-політичних умовах. Такий погляд поширений серед деяких представників українського національно-визвольного руху. А ось для інших лише
територіальна група, в основі якої, вважає іспанський політолог Л.Саністебан, лежать інтенсивні солідарні звязки. Одні вбачають у нації щось містичне, недоступне для пізнання, інші тільки раціональне. В розумінні одних йдеться про щось одвічне, біологічне, інших це тільки соціальне, історичне. Найбільша цінність, найкращий витвір людей так нація постає в уяві одних, щось таке, що заважає людському поступові вважають інші.
Націю вивчають етнографи як "неполітизовану етнічність" та історики як політичну історію народів, психологи як специфіку психіки, ментальності, культурологи як неповторне особливе в світовій культурі, соціологи як макрогрупу та філософи як проблему співвідношення людини індивідуальності та людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо й безглуздо протиставляти національність і людство, національну множинність і вселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національного буття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого стану взаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманності і єдності.
Свій підхід до нації, адекватний предметові, має й політологія. Саме вона розглядає націю як один із базових субєктів політичного життя. Це означає, що інтереси певної макрогрупи усвідомлені як політичні. Звідси прагнення де політичного самовираження за допомогою певних інституцій національної держави, партій, національно-визвольних рухів та ін.
Оскільки природа нації визначає національні інтереси імпульси її політичного життя, то політологія повинна враховувати чинники націотворення і особливо пріоритетні ознаки, індикатори нації як спільності. Стосовно того, що обєднує людей у націю, то однозначного визначення немає. Небезпідставним щодо деяких із існуючих націй є твердження, що це "політизована етнічність", тобто політична спільність, в основі якої етносу. Під останнім розуміється стійка група людей, обєднаних загальноісторичним, генетичним корінням, якій притаманні спільні риси і стабільні особливості культури та ментальності. Формування етносу відбувається на певній території. В подальшому розвитку етнос може втрачати територіальну єдність. Етнічною є тільки така спільність, яка усвідомлює себе саму як таку (етнічна самосвідомість), відрізняє себе від інших етнічних груп.
Визначення нації як "політизованої етнічності" досить поширене. При цьому етнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше місце. Так, на думку англійського етнополітолога А.Сміта. головними індикаторами нації є етнічний принцип, що виникає спочатку з родинної організації, а далі слідують територіальний компонент і політична спільність.
Етнічна ідентичність нації політичне інтерпретується по-різному, залежно від ідеологічних засад. М.Грушевський рішуче виступав проти вимоги "Україна тільки для українців". Він вважав, що Україна "і для всіх, хто живе в ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служить їй". А ось М. Міхновський і Д.Донцов, виходячи зі свого бачення інтересів нації, відстоювали вимогу "Україна тільки для українців" у тому розумінні, що всякі посади в державі повинні обіймати тільки ук?/p>