Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Реферат
"Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі"
Вступ
Суспільство, як і будь-яка інша цілісна система, для свого нормального функціонування потребує безперервного потоку інформації. З того моменту, як суспільство стало на ґрунт цивілізації, у його памят і поряд із поточною інформацією повинна зберігатись також інформація довготривала, яка стосується ґенези сущого, історична. У цій інформації постійно присутні всі три часові проекції даного суспільства: його родове минуле (ґенеза), його видове теперішнє (існуюча фаза суспільної еволюції) і його майбутнє. Таким чином, було б помилкою зводити історичну свідомість до історичної памяті, оскільки це означало б ототожнити її з^ досвідом минулого, позбавивши його вимірів теперішнього і майбутнього. Так само неправомірно ставити знак рівності між історичною і суспільною свідомістю, оскільки перша лише вимір, зріз другої.
При аналізі категорії історична свідомість слід відзначити складний характер її функцій в системі суспільство. В плані теоретичному вона визначає просторово-часову орієнтацію суспільства і тим самим сприяє його самопізнанню; у плані прикладному історіографічному вона визначає спосіб фіксації історичної памяті (міф, хроніка, історія), її відбір, обсяг і зміст, тобто виступає стосовно історіографії як нормативна та рефлективна галузь.
Людина істота історична, і це стосується не тільки її соціальної природи, але і її духовності, бо лише в ході історії і через історію вона пізнає довкілля та себе в ньому. Як вже зазначалось, співвіднесення у суспільній свідомості всіх трьох модальностей часу та поява потреби розрізняти історичні часи і ареали, зіставляти відповідні до них стани суспільства (реальні та ідеальні) є свідченням появи історичної свідомості в широкому, загальнокультурному сенсі цього слова.
Вирішальною духовною передумовою виникнення історичної свідомості є здатність суспільного індивіда виділити себе зі світу природи і протиставити себе йому. Виникнувши в рудиментарній формі на зорі цивілізації, ця свідомість протягом часу видозмінюється настільки, що її значення зовні постають як антиподи, тобто як свідомість не історична (наприклад, міф як тип історизму) та історична. Та все ж у своїй глибокій підоснові ці зовні незіставні форми екзистенційної свідомості людини в дійсності відбивають початковий та кінцевий ступені (круги) розвитку історизму, тобто форму практичного та теоретичного ставлення індивіда до дійсності уже в своїх елементарних, неісторичних формах історична свідомість стала духовним вираженням факту космічного значення виникнення Землі нового, якісно відмінного від природного, соціального, власне історичного, світу.
Історична свідомість при всій суперечливості форм свого прояву виступає як фундаментальна світоглядна характеристика культури будь-якої епохи. У своїй ґенезі історична свідомість це уявлення про звязок часів у матеріальній і духовній культурі кожної даної людської спільноти. Історія формування просторово-часових уявлень проходить дві фази. Спочатку потік часу фіксується в памяті і виступає як обєктивний фактор простої адаптації людини до природного середовища. І тільки у другій фазі цього процесу відбувається активне виокремлення просторово-часових звязків із досвіду практично-предметної діяльності і їх свідоме використання з метою її організації.
У звязку з цим виокремлюють залежність форм сприйняття часу від властивого даній епосі типу культури. Не менш важливий й інший бік цієї взаємодії, а саме вплив форм сприйняття історичного часу і простору на складання даного типу культури. Про важливість цієї взаємодії свідчить тривалий процес формування здатності культури усвідомлювати себе в своїх особливостях, осягати себе через просторово-часову орієнтацію у світі історії. При цьому проходить зміна космологічних, натуралістичних та інших форм історичної свідомості власне історичною її формою.
Історична свідомість у розвинутій формі соціальної рефлексії суспільного індивіда це, в остаточному підсумку, вища духовна та етична цінність людини. Адже перш ніж набути здатності розрізняти добро і зло, людина повинна усвідомити себе як істоту суспільну; перш ніж сформулювати для себе моральні норми, вона мусить повязати себе з історією, тобто історично себе ідентифікувати.
Однією з найдавніших відомих нам писемних памяток історичної свідомості є запис на Палермському камені, який датується часом V династії стародавнього Єгипту, тобто другою половиною III тис. до н.е. Ця памятка включає в себе основні елементи літопису: хронологічну послідовність подій, політичну тенденцію та практичне призначення.
Хроніки царств Межиріччя шумеро-аккадського періоду, що датуються кінцем IV початком ПІ тис. до н.е., постають порівняно із єгипетськими певним кроком вперед на шляху еволюції історичної свідомості. У цих хроніках вже яскраво простежується деяка історична концепція, цілісний погляд на хід історичного процесу.
Історична рефлексія та верифікація Геродота
Почесне звання батько історії утвердилось за Геродотом (484 425 рр. до н.е.) ще в давнину і в європейській традиції зберігається до сьогодні. Історія Геродота важлива віха