Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі
Информация - История
Другие материалы по предмету История
не тільки в історії античної історичної свідомості, але й в історії античної культури в цілому. У цій праці покладено початок осмислення історії як загальної, всесвітньої історії народів, що взаємодіють тим чи іншим чином. Хоча тема Історії Геродота за суттю своєю військово-політична, однак Геродот нагромадив в ній безліч різноманітних свідчень з історичної географії, археології, етнографії, історії мореплавства і торгівлі, історії релігії і міфології. І хоча ці екскурси плід ерудиції мандрівника не мали безпосереднього відношення до головної теми, все ж у них були задані межі предмету історії, що повинні були засвідчити багатогранність звязків будь-якого явища у світі історії.
Геродот виступив першовідкривачем в галузі історичного методу античності. Найважливішим відкриттям Геродота в цій галузі стало те, що сучасною мовою називають проблемним підходом до історичного сюжету.
Сюжетна єдність при цьому забезпечувалась не тільки вибором подій, але, що більше важливо, постановкою при цьому певної пізнавальної мети. Ця мета у формулюванні Геродота звучала так: Чому еліни і варвари воювали між собою?
Таким чином було відкрито новий літературний жанр історичну розповідь про ланцюг взаємоповязаних подій, причинно зумовлених і таких, що ведуть до певних, часто непередбачених результатів, подібна історія існує тільки з часів Геродота.
Заздалегідь визначена пізнавальна мета диктувала необхідність відбору, упорядкування фактів та подій, так званої історичної рефлексії, що включає в себе головні особливості власне історичного мислення. Геродот проявив значну наполегливість у зборі інформації, мандруючи не тільки по Греції, але і по країнах Сходу, і прагнучи якомога більше побачити на власні очі. Такий спосіб здобуття матеріалу орієнтував історика на дослідження, тобто встановлення фактичної основи задуманої розповіді.
Що стосується верифікації Геродота, тобто методу встановлення істинності, то і в цьому відношенні історик проклав дорогу в невідоме. Він постійно повідомляє читачу про походження того чи іншого свідчення: належить воно очевидцю, чи він дізнався про це із уст іншого. Коли мова йде про переказ чи легенду, Геродот наводить по можливості всі існуючі версії і при цьому вказує, якій з них він довіряє найбільше і чому. Багато із йому повідомленого він просто відкидає як неймовірне та малоймовірне.
Вже в давнину було важко зіставити такий раціональний метод очевидне прагнення до істини із включенням до розповіді багатьох свідчень міфологічного характеру.
Поєднання в історизмі Геродота двох форм мислення раціонального (історичного) і міфологічного здавалось в античності свідченням свідомої брехні. Поєднавши у своїй праці два різних принципи історіописання: один, заснований на фактах, очевидцем яких він був сам, та інший, заснований на фактах далекого минулого, взятих переважно із переказів, усної традиції, Геродот тим самим викликав недовіру до себе.
Античні критики Геродота заперечували принципову можливість писати історію більш чи менш далекого минулого, беручи до уваги слабкість памяті, через недовіря до усної традиції. Ніхто з них не заперечував виняткової майстерності, показаної Геродотом у підпорядкуванні складного переплетіння усної традиції основній меті створенню історії подій минулого. Однак якщо їм був потрібний зразок достовірності, то вони називали імя Фукідіда. Та все ж саме Геродот озброїв античну історіографію методом, що залишався панівним до часу, коли перемогла писемна традиція. В Історії Геродота цілісного історичного процесу як такого ще немає. Розповідь розпадається на окремі картини, що не розгортаються у хронологічно повязане ціле. Хронологія його Історії часто фантастична, датування подій епічне (між тим, після цього, через деякий час).
Нарешті, Геродот створив перший зразок не тільки історичної розповіді, але й розповіді, що містить корисні для читача уроки життя.
Прагматична історія Фукідіда
З того моменту, як історія обмежила своє завдання передусім вивченням недавнього минулого, простежуючи лише один вид ґенези ґенези подій, вона, досягши зрілості у праці Фукідіда, постала як історія подійна, прагматична.
Фукідід (460395 рр. до н.е.) ввійшов в історіографічну традицію як основоположник прагматичної, наукової історіографії, започаткованої на суто раціоналістичних методах пояснення історичних подій і ретельному відборі достовірних свідчень. Визначення прагматична історія розкривається у двох сенсах: по-перше, в розумінні історії тільки як подійної, в якій відображена боротьба індивідів за владу і вплив у державі та боротьба держав за панування. Другою ознакою прагматичної історії є її практична корисність уроки минулого озброюють необхідним досвідом політиків та військових. Фукідід установив переважання в античній історіографії сучасної теми, заснованої на недовірї до усної традиції. Звідси походить перша вимога до історика, що її проголошує Фукідід: він повинен бути сучасником описуваних подій. Серйозна історія, на думку Фукідіда, не вивчає далеке минуле і далекі країни. Від Фукідіда йде переважання традиції, згідно з якою сфера політики та війни вичерпувала предмет історії. Пелопонеська війна зразок суто раціонального конструювання минулого: розміщення подій диктується вимогами ?/p>