Сталінський терор в Україні
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ГКЦ відвідала Московську патріархію, однак підсумки цієї поїздки не повністю задовольнили політичне керівництво держави. У квітні 1945 р. у Львові, Станіславі, Тернополі арештовано провідних представників греко-католицького духовенства митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, М. Чарнецького, Г. Хомишина і І. Лятишевського, прелатів О. Ковальського і Л. Куницького, священиків В. Белея, Р. Білика, С. Сампару, Й. Труша, С. Веселовського.
28 травня 1945 р у Львові утворено Центральну ініціативну групу з возєднання греко-католицької церкви з православною.
Після арешту верхівки уніатського духовенства настала черга рядових священиків: найбільш непокірних вистежували і затримували. Розгорнулась широка пропагандистська кампанія, спрямована проти унії, на підтримку православя.
8 - 10 березня 1946 р в кафедральній церкві св. Юра у Львові собор греко-католицької церкви скасував ухвали Берестейського собору 1596 р. У соборі брали участь 216 делегатів, які представляли три єпархії, а також 19 мирян, що мали право дорадчого голосу. Документи засвідчують, що воззєднатися з московською православною церквою відмовилися 590 священиків з яких 344 були арештовані і засуджені.
Влітку 1949 р. після вбивства єпископа Теодора Ромжі Мукачівська греко-католицька єпархія теж була "добровільно воззєднана з Руською православною церквою. Греко-католиків остаточно поставлено поза законом, але репресована церква продовжувала діяти у підпіллі.
Водночас посилився наступ на православну церкву За 1948 р. в СРСР було закрито 118, 1949 р. 443, першу половину 1950 р. 188 церков і молитовних будинків. Починаючи з другої половини 1948 р., Рада в справах Руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР провела більш жорсткі заходи щодо обмеження діяльності церкви і духовенства. Серед них: припинення служби за межами храмів, заборона хресних ходів, крім пасхальних, зняття з реєстрації церков, у яких через відсутність священика тривалий час не проводились служби, вилучення у релігійних общин колишніх громадських будівель тощо.
Опір режимові: репресії і депортації
Насильницьке встановлення радянської влади, яке супроводжувалося масовими репресіями, зумовило наростання національно-визвольного руху, насамперед у західному регіоні України. Уже в березні 1944 р. для ліквідації підпілля ОУН і знищення формувань УПА було скеровано війська НКВС-НКДБ та підрозділи Червоної армії. До кінця 1944 р. у Львівській, Ровенській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській та Чернівецькій областях органи НКВС провели майже 6,5 тис бойових операцій в ході яких вбито 57405 і полонено 50387 осіб.
Після закінчення другої світової війни головне командування УПА поступово скорочувало кількість загонів, зокрема груп "Захід" та Північ. 3 весни 1946 р. УПА змінила тактику, перейшовши до дій меншими підрозділами. За окремими загонами закріплювалась певна територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. УПА використовувала методи партизанської війни рейди, засідки, терористичні акти.
Навесні 1946 р в західний регіон відряджено нові оперативні групи працівників центрального апарату МВС СРСР, збільшено кількість винищувальних батальйонів та ухвалено довести їх особовий склад до 35 тис осіб. На початку 1947 р. боротьба з національним рухом перейшла у виключну компетенцію органів безпеки і майже 2 тис. винищувальних батальйонів, у яких налічувалось 35,1 тис бійців, було передано МДБ УРСР.
Відділи УПА діяли не тільки в Західній Україні, а і на Лемківщині, Надсянні, Холмщині, які входили до складу Польщі. Між тим ще 9 вересня 1944 р. уряд радянської України та Польський комітет національного визволення підписали договір "Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України". Депортація здійснювалась примусовими методами і призвела до численних людських жертв. На території евакорайонів Польщі, тобто Люблінського та Краківського воєводств, па обліку перебувало майже 126 тис. українських родин, або 497682 особи, з яких евакуйовано в Україну 122,5 тис. родин, або 482109 осіб (це становило 97,2% родин, або 96,8% населення), їх розселили у різних регіонах в Україні, зокрема в західному 80,3 тис. родин, або 322868 осіб.
Під час переселень українців на території Польщі, особливо в Лісківському, Перемишльському, Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському повітах, активно діяли формування УПА і підпільні військові формування Армії крайової, що постійно перебували у протистоянні. Внаслідок нападів польських загонів постраждало мирне українське населення, в тому числі вбито понад 4,6 тис. осіб, пограбовано 2,2 тис. родин, спалено кількасот сіл тощо. В ході збройних сутичок чималих жертв зазнало також польське населення. Українсько-польські конфлікти в період війни драматична сторінка в історії сусідніх народів. У квітні-липні 1947 р. відбувся завершальний етап депортації, що одержав назву акції "Вісла". Протягом трьох місяців за допомогою війська примусово виселено українців і членів змішаних українсько-польських родин з Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя до західних та північних регіонів Польщі. Це мотивувалося необхідністю розгрому угруповань УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі. Під час цієї операції було виселено 140,6 тис. осіб.
За тією ж угодою розпочалося переселення з України поляків. До 1 вересня 1946 р. з 305 226 родин, або 873