СРСР у післявоєнні роки. Тріумфальний сталінізм
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
? відмовитися від політики демонтажу на користь створення змішаних фірм, які б організовували в Німеччині виробництво продукції для СРСР. Сталін підтримав групу Жданова, зняв Маленкова з посади, одночасно вивівши його з Секретаріату ЦК. Протягом двох років Жданов і його помічник М. Суслов, призначений в червні 1947 р. керівником Агітпропу (замість близького до Маленкова Г. Александрова), користувалися довірою Сталіна, очолюючи ідеологічне придушення інтелігенції, національних рухів і згуртування європейських компартій навколо КПРС. Разом з тим у політичному відношенні група Жданова - Вознесенського виявилася дуже різношерстою, обєднуючи і жорстких ідеологів типу Жданова, і таких економістів-реформаторів, як Вознесенський, місцеву володарюючи еліту (ленінградська партійна організація, першим секретарем якої був Жданов) і керівників, які бажали б відновити деяку форму - звичайно, дуже специфічну - законності шляхом повернення до принципів перед обличчям ультранаціоналістичного, неленінського дрейфу сталінської влади. Плани цієї групи в області економіки зазнали поразки з ряду причин, зумовлених як катастрофічним погіршенням продовольчого становища в 1946-1948 рр., що дало привід для відновлення жорсткого контролю над селянством, утворенням консервативного фронту керівників промисловості, так і спекуляціями у внутрішньополітичних цілях міжнародною напруженістю. Ймовірно, відносно стратегії економічного розвитку Сталін солідаризувався з прихильниками повернення до волюнтаристської схеми 30-х рр.
У 1945-1946 рр. Сталін дуже майстерно маневрував по відношенню до іншої групи, яка могла б перетворитися на самостійну суспільно-політичну силу, здатну якщо не зібрати разом тих, хто хотів змін, то, принаймні, створити противагу цивільній владі і навіть виступити арбітром у спірних питаннях: щодо ставлення до армії. Хоча в російській історії не існувало путчистської традиції і феномен 1937 р. повинен був, швидше усього, додати впевненості цивільній владі, все ж, і не беручи влади, армія кілька разів, передусім в 1917 р., активно сприяла зміні політичної системи. У 1945 р. радянське керівництво на чолі із Сталіним усвідомлювало, що, стикнувшись із зовнішніми по відношенню до системи реаліями і випробувавши на собі вакуум і некомпетентність цивільної влади в 1941 р. армія могла стати центром кристалізації ідей, небезпечних для режиму. До того ж, користуючись величезним престижем, воєначальники, особливо Жуков, який взяв Берлін, були, принаймні, не менш популярні, ніж цивільні керівники - армія могла вселяти побоювання цивільній владі. Тому вже до 1945 р. були вжито деяких засобів, щоб попередити можливу загрозу з боку військових: ідеологічна інтеграція армії в партію, немилість відносно військових керівників, знеособлення історії війни.
У першому випадку активно проводилася політика масового залучення до партії тих, хто відзначилися на полі бою: в кінці 1945 р. демобілізовані військові, що вступили в партію в діючій армії, складали більше 40% загальної чисельності ВКП(6) - 2,5 з 5,7 мли. (усього в партію за час війни вступило біля чотирьох мільйонів нових членів). Велика частка фронтовиків мала два суперечливих наслідки: з одного боку, вона свідчила про те, що партії вдалося забезпечити собі широку присутність в армії; з іншого - мала на увазі, що й армія спроможна впливати на установки партії, якщо воєначальники вирішать мобілізувати своїх ветеранів, що були розкидані по країні і повернулися до мирного життя. Тому вже до кінця 1945 р. найвидніші воєначальники отримали призначення у віддалені регіони і були майже повністю усунені з політичного життя. Найбільш популярний з них - Жуков - був відправлений командувати спочатку Одеським військовим округом, потім Уральським, і з 1946 р. про нього майже не писали. 4 травня 1948 р. радянська преса не згадала навіть його імені в матеріалах, присвячених річниці взяття Берліна. Вся заслуга розробки плану вирішального штурму Берліна була, природно, приписана Сталіну. Відсторонення воєначальників супроводжувалося знеособленням історії війни, що стало очевидним уже в 1946-1947 рр. У численній військовій літературі на першому плані стояли безіменний солдат і партія, що виступала як натхненник і організатор військових операцій, яку ніщо і ніколи не заставало зненацька.
Влітку 1948 р. після дворічної немилості Маленков був повернутий Сталіним до складу Секретаріату ЦК. Через кілька тижнів, 31 серпня 1948 р., раптово помер Жданов, залишивши своїх прихильників беззахисними перед Маленковим, який у співпраці з Берією, керівником всесильного МДБ Абакумовим і, безсумнівно, з благословення Сталіна організовував найбільшу чистку, направлену проти Вознесенського, співробітників з Держплану і Ленінграда - міста, яке завжди було у Сталіна під підозрою. Вознесенський був зміщений і в 1950 р. без суду розстріляний. Загалом ленінградська справа коштувала життя кільком сотням партробітників, більшість з яких своєю карєрою в цьому місті були зобовязані Жданову; вона також дозволила усунути інших керівників, які підтримували свого часу Жданова, в числі яких був Голова Радміну РРФСР Родіонов. Всі ці відповідальні працівники були звинувачені у спробі розвалити соціалістичне господарство методами міжнародного капіталізму (явний натяк на економічні розходження між Маленковим і Вознесенським в 1945-1946 рр.) і в змові з прихильниками Тіто, направленій на повалення радянської влади. На перший погляд Сталін не брав участі в цих захо