Соціальна держава
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
ут людства, зокрема за матеріальне забезпечення бідних і створення для них можливостей отримання освіти [59, с.107]. Відтак, місце концепції держави нічного сторожа поступово починає займати ідея держави добробуту (у залишковій її моделі).
Сучасний лібералізм (або, точніше кажучи, неолібералізм) вбачає головну мету соціальної політики держави у тому, щоб створити сприятливі умови своїм громадянам для самостійного розвязання ними власних соціальних проблем. Образно висловлюючись, ставиться завдання не нагодовувати всіх досхочу рибою, а лише забезпечити вудочками. При цьому ліберальна модель допускає надання державної допомоги тим, хто не зі своєї вини опинився у скрутній життєвій ситуації, але, як відзначалося, лише на короткий час і за умови виконання певних вимог.
За словами В.П. Заблоцького, соціалістичність лібералізму як ідеології не в намаганні побудувати соціалістичний лад без багатих і бідних, а у відстоюванні рівності можливостей, у пошуку таких моделей і механізмів, які сприяли б подоланню найбільш кричущих і небезпечних для суспільства наслідків економічного зростання і швидкоплинних змін як таких [66, с.15].
Прикладом ліберальної держави загального добробуту, що обмежує універсальні соціальні права, протиставляє клас одержувачів соціальної допомоги іншим громадянам і віддає перевагу приватному сектору як субєкту соціальної політики, є, відповідно до класифікації шведського вченого Коста Еспен Андерсена, Сполучені Штати Америки, Канада й Австралія [206, с.32].
Досвід реалізації програм допомоги свідчить про те, що цілі стримування поширення бідності не можуть бути досягнуті лише через вжиття соціальних заходів, спрямованих на незаможні групи населення. Необхідними видаються зміни у всіх структурах суспільства для забезпечення доступу до ресурсів, соціальних можливостей, державної служби всім прошаркам населення; створення економічних і правових умов для розширення джерел самозабезпечення: найманої праці, підприємництва, самозайнятості. Перенесення центру ваги з надання соціальної допомоги на створення умов для якомога повнішого використання трудового, інтелектуального, підприємницького потенціалу працездатних громадян стало стратегічною лінією реформування американської системи соціального забезпечення на рубежі ХХ-ХХІ століть. Закон про особисту відповідальність і можливості працевлаштування (Personal Responsibility and Work Opportunity Reconciliation Act 1996), що набув чинності 1 липня 1997 року, законодавчо закріпив у США орієнтацію на індивідуальну відповідальність за самозабезпечення, підвищення конкурентоспроможності працездатного населення (перегляд розподілу бюджетних асигнувань на програми соціальної допомоги), раціоналізацію використання наявних і пошук нових джерел фінансування [103, с.131-132].
Підвищення ефективності державних заходів підтримки населення в дусі нової стратегії соціального забезпечення США передбачає:
перенесення акценту з програм допомоги працездатним громадянам на програми страхування від обєктивно існуючих ризиків безробіття, втрати або зниження працездатності (в тому числі у звязку з досягненням пенсійного віку), виробничого травматизму, смерті, втрати годувальника;
розробку і втілення заходів, що полегшують адаптацію економічно активного населення до мінливих вимог і структури попиту на ринку праці, а також заходів, які стимулюють працедавців займатися працевлаштуванням, перепідготовкою, створенням робочих місць для потенційних реципієнтів соціальної допомоги (шляхом податкових пільг, більш низької орендної плати і таке інше);
перетворення трудових джерел доходу, в тому числі мінімальних, у надійні та економічно вигідні (встановлення адекватного рівня мінімальної заробітної плати, забезпечення соціального страхування за місцем праці, податкові пільги низькооплачуваним робітникам);
децентралізацію програм соціальної підтримки і залучення потенційних реципієнтів до розробки, реалізації, моніторингу надання соціальної допомоги;
посилення соціальної відповідальності громадських організацій, інституту сімї за дітей та непрацездатних з одночасним посиленням жорсткості заходів щодо тих, хто ухиляється від матеріальної підтримки своїх дітей та батьків похилого віку [103, с.132].
У цілому США можна віднести до ліберальних суспільств, які досягли надзвичайно високого рівня матеріального добробуту і тому можуть дозволити собі виділення значних коштів на допомогу бідним, фінансування охорони здоровя, освіти та інші соціальні цілі. Так, уже в найближчі пять років на соціальну сферу ця держава планує витрачати 72% федерального бюджету [156, с.89].
Проте Сполучені Штати, як зауважує А. Нестеренко, не мають достатньо могутніх вбудованих механізмів узгодження інтересів між соціальними групами [132, с.71]. А це ще один аргумент на користь віднесення США до залишкової моделі держави добробуту. Тобто, як видається, між виокремлюваними у різних класифікаціях залишковою та ліберальною моделями соціальної держави не має принципових відмінностей, зараз ці поняття належать до одного синонімічного ряду.
Найважливішою ж стратегічною метою соціал-демократії є рух до іншої моделі держави, яку розуміють як інституціональну державу загального добробуту. Найяскравішою спробою втілення у життя такої держави є скандинавська модель, що склалася в післявоєнні десятиліття в Данії, Норвегії і Швеції. Її виникнення по?/p>