Социально экономическое совершенствование українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
. у Галичині вже будь-хто без дозволу свого пана не міг перейти в інше місце. На середину XVI ст. більшість селян у цьому районі були вже непохожими, тобто кріпаками.
Ліквідовуючи право переходу, держава водночас сприяла посиленню влади феодала над покріпаченими селянами, обмежуючи общинне самоврядування. З цією метою перш за все здійснювалася заміна копного суду (копа сход громади) судом самих феодалів над залежним селянством у панських вотчинах (йдеться про вотчинний суд). У Галичині, що перебувала в складі Польського королівства, вже у 30-х роках XV ст. право вотчинного суду стало привілеєм шляхти. В 1447 р, згадуваним уже привілеєм великого князя Казиміра право вотчинного суду було надано феодалам українських земель у складі Литви. Судебник 1468 р. розширював далі ці права. Уряд прагнув уніфікувати судочинство, спрямоване на охорону та зміцнення феодальної земельної власності. 19 статей (із 25) судебника вимагали покарання селян за непослух та активні виступи. Селянин, що захопив панське майно вартістю більш як півкопи грошей, ішов на шибеницю. При цьому суд над покріпаченими селянами остаточно передавався до рук феодалів. Власник замку (двору) судив навіть тих, хто скаржився на нього великому князеві. За розгляд судових справ феодал брав із селян грошима, збіжжям повежне, потюремие, оглядне, поланшожне, поколодне. В 1492 р. великий князь Олександр Казимирович обнародував земський привілей для всього Литовського князівства, в якому підтверджувалися попередні привілеї панам і шляхті. А на початку XVI ст. селяни були позбавлені права скаржитися великому князеві (королеві) на своїх панів.
Велику роль в зміцненні феодально-кріпоснииьких відносин відіграв кодекс законів Литовської держави перший Литовський статут 1529 р. Він пильнував інтереси феодалів-землевласників, зміцнював їхню владу над залежним селянством, оберігав феодальну власність. Так, за підпал панського маєтку винних карали на смерть через повішання. В статуті юридично закріплювалася монополія стану феодалів на земельну власність: ...Не может жоден боярин ани человьк в чужого человека земли покупати без воли пана его, якщо ж селянин купив землю то он учинил над Уставу.... Статут остаточно визначив станову неповноправність селянина (кметя) та обмежив його право виходу з панського маєтку. При цьому після переходу кметя в інше місце все його майно, домашня худоба, тяглова сила мали залишатися на попередньому місці проживання. Внаслідок усіх цих юридичних заходів у XV на початку XVI ст. в українському селі виникло становище, відбите у такому тогочасному вислові: Своего ничого не маєм, одно Божоє да господарево.
Наприкінці XIVу першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Основними центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Камянець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі (особливо славилися вироблювані ними стріли), сідлярі, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.
Ремісники-городяни обєднувалися в цехи, очолювані старшинами (цехмайстрами). Членами цехів були майстри власники майстерень, на яких працювали підмайстри та учні. Всі справи в цехах вирішували найбагатші майстри. У Львові в першій половині XV ст. було девять цехів: пекарів, різників, кравців, шевців, ковалів, лимарів, сідлярів, чинбарів і кушнірів. Наприкінці XV ст. у Львові налічувалося близько 500 цеховиків, 36 професій. На середину XVI ст. кількість цехів у цьому місті зросла до 20. На початку XVI ст. цехи виникли в Києві та в більшості інших великих міст України.
Крім цехового, в містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників (партачів) відносилися ті, хто був неспроможний вступити до цехів через брак коштів, прибулі із сіл заробітчани тощо.
У XV в першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих рамках середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.
У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад, хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Камянці суконні ряди). Купці в містах створювали обєднання на зразок ремісничих цехів. Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Ви* значну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.
Економічний розвій українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозилися полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні прикраси. Велике значення мало розширення економічних звязків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Тверю, Новгородом, Москвою. Російські купці з 1427 р. користувалися правом вільної торгівлі в Києві. У XV в першій половині XVI ст. з Росії до Києва, Львова, Луцька везли шкурки соболів, бобрів, лисиць, горноста?/p>