Социально экономическое совершенствование українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?онастирі багатіли й за рахунок відписувань, дарувань з боку князів та бояр.
Уже в середині XVI ст. вільних общинних земель на Україні майже не залишилося. Руками залежного селянства українські, литовські, польські феодали освоювали пустища. Часто великі князі та місцеві феодали роздавали своїм васалам землі в тимчасове користування до воли и ласки господарской; наприкінці XV ст. почастішали надання земельних володінь до живота, тобто до смерті феодала. Землевласники прагнули перетворити тимчасове володіння на спадкове. Абы не гинула служба князя великого, великі князі зазначали у дарчих грамотах про перетворення дарованих володінь на спадкові. Васали мали відбувати військову службу (разом із певною кількістю воїнів, на власний кошт озброєних і споряджених) на користь сюзерена великого князя, короля не лише з тимчасових держань, а й з вотчин.
Великий князь, місцеві феодали-пани вели власне господарство. Центром вотчини був замок або двір, де розташовувалися житла для слуг і челяді невольно, господарські будівлі комори, стайні, хліви тощо. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами.
Наприкінці XIV у першій половині XVI ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, посилюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували натуральну й грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки й відбували різні повинності на користь держави.
Головним загальнодержавним податком на землях, загарбаних Литвою, була серебщина (в Галичині та на Київщині вона називалася подимщиною, бо стягалася з диму, тобто індивідуального господарства, на Волині волоещиною). Іншим державним грошовим податком була татарщина, яка до 60-х років XIV ст. збиралася місцевими князями за дорученням ханської адміністрації. В рахунок державних повинностей селяни зводили Й ремонтували замки або двори великого князя, будували мости, прокладали дороги, давали підводи і стадію для перевезення та утримання великого князя (короля) з почтом тощо. Церкві залежні селяни сплачували десятину. Однією з головних форм повинвостей селян, що проживали на землях панів і шляхти, була натуральна, рента (данина) переважно цінними продуктами: медом, воском, хутрами, зерном, сіном (дякло), а ще мезлева данина свиньми, вівцями, курями, яйцями.
З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринку зростали потреба феодалів у грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі виплати і штрафи вже стягалися грошима.
Від кінця XV і протягом першої половини XVI ст. поряд із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали (переважно в Галичині та на Західній Волині) почали заводити власні орні землі за рахунок селянських земель та відроджувати панщину. Селяни змушені були відбувати 14-денну пайщицу як звичайну річну норму. Отже, вони потрапляли в дедалі міцнішу особисту залежність від феодалів, тобто закріпачувалися. Ступінь цієї залежності різних категорій населення в XVпершій половині XVI ст., була неоднаковою. У дворах (замках) жила челядь невільна холопи (раби), поповнювана шляхом захоплення людей у полон, шлюбів вільних з невільниками (вільний автоматично ставав холопом), заміни неволею смертної кари. Існувало також боргове холопство. Оскільки рабська праця була економічно невигідною, челядь поступово наділяли землею, і челядинці в такому випадку перетворювалися на кріпаків.
Основну масу залежних селян становили данники й тяглові люди: перші платили державі данину натурою, другі відбували повинності. Із зростанням панського господарства грані міні ними поступово стиралися. Наприкінці XV у першій половині XVI ст. данники і тяглові селяни, потрапивши під владу феодалів, які прибирали до рук землі із селянами, почали відбувати повинності та сплачувати оброки.
Поширення феодального землеволодіння, а отже й зміцнення влади панів над селянством вимагало розвитку кріпосного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно виявлялося в дедалі більшому прикріпленні селян до землі, посиленні права феодала на працю й майно селянина та в чи не остаточному припиненні громадянської дієспроможності селянина (придбання майна, промислова діяльність і торгівля, розпорядження спадщиною). Кріпосне право дістає вияв також у масі не оформлених правом побутових відносин.
Наприкінці XIV у першій половині XVI ст. селянство за своїм юридичним статусом поділялося на дві основні групи: непохожих (або отчичів) і похожих (або вільних). Останні мали право переходу від одного феодала до іншого. З часом прошарок непохожих зростав унаслідок поступового обмеження державою права переходу (встановлювалися певні дні року, в які можна було переходити; від селян, що переходили, вимагалися значні викупи тощо). 1435 р. в Галичині було визначено певний строк переходу тільки в дні Різдва і лише за умови виплати панові викупу (копи грошей, міри пшениці, чотирьох руських сирів та ін.). За ухвалою сейму від 1447 р. селянин не міг залишити маєток пана, не посадовивши на свій наділ іншого господаря. За привілеєм 1447 р. великий князь Казимир зобовязався не приймати на свої землі непохожих з маєтків феодалів і вимагав того ж від останніх щодо великокнязівських непохожих. Втеча селянина від пана суворо каралася. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурювачів до втечі або тих, хто силоміць виводив селян від панів. На початку XVI ст