Сільськогосподарська культура українців
Информация - Туризм
Другие материалы по предмету Туризм
?анчики для вигулу худоби, що називалися загонами.
Дещо відрізнялось тваринництво Полісся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лісах. Овець в селянському господарстві тримали заради вовни, кожушини, смушків та мяса. Свиней ніхто не випасав, вони ходили самопас улітку та взимку, відшукуючи їжу в лісі та на болотах. Щоб свині не забігали в городи, їм привязували колоди до шиї.
У гірських районах випасали худобу на полонинах, де сіно ніколи не косили. Випасали всю худобу, хоч корів часто кожен селянин пас окремо на своїй ділянці поля. Жителі села обирали головного вівчаря ватага, баца, котрий сам наймав пастухів для різного роду худоби.
На полонинах будували стійбище, загоїш і кошари, а також житло для чабанів і бойгарів (пастухи великої рогатої худоби) колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберігалися різні припаси, посуд та бринза. У житловій частині знаходилось ватрище вогонь, який підтримували впродовж всього літа.
Худобу охороняли від диких звірів собаки. Гжу для пастухів готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимірюючи загальний надій молока, що його повинен одержати кожний селянин протягом сезону. Визначену кількість молока зазначали на палиці, яку розколювали надвоє, причому половину ватаг залишав собі, а половину віддавав власникові худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки служили підставою для розрахунків ватага з селянами. На полонині виробляли бринзу.
Особливістю тваринництва на Україні було дбайливе вирощування молодняка, що давало змогу постійно поповнювати тяглову, молочну та мясну худобу. Так, телят, котрі народилися взимку, завжди тримали в хаті, поки вони не підростали. В перші місяці після народження молодняк годували молоком. З часом, коли теля починало їсти траву, його відлучали від корови. Восени телят підгодовували хлібом, висівками і сіном. Однорічних телят виганяли на пашу.
Коли молодняк підростав, починалося його виховання. Бичків навчали у трирічному віці. Спочатку їх парували, тобто відбирали однакових за зростом та норовом. Привчали до ярма, а весною запрягали в борону. Молодняк коней вирощували так само дбайливо, як і молодняк великої рогатої худоби. Годували їх здебільшого з землі, щоб лоша розправлялось. Після року лошат стригли, аби грива не була дуже мякою і не спутувалась під упряжжю.
Коней починали навчати у півторарічному віці, коли випадали глибокі сніги. Спочатку привчали до вуздечки, а потім обїжджали верхи без сідла, незабаром вони вже ходили в упряжі.
Заготівля запасів сіна на зиму для худоби була однією з найвідповідальніших робіт українського селянства. Косовиця починалася на Україні за тиждень до свята Петра і Павла, але залежно від географічних умов та стану погоди, а там, де сінокоси знаходилися в горах у другій половині липня.
Знатні поміщики наймали ватаги косарів. Оплата праці була значно вищою від оплати інших сільськогосподарських робітників.
Під час косовиці (коли сіножать знаходилась далеко від села) селянин сам і з сімєю будував у степу курінь, земляну піч, а багатий з найманими косарями переселявся в поле. Косити починали ще до світанку, щоб до спеки пройти кілька ручок смуг на ширину захвата коси до кінця сіножаті, а якщо вона була велика, то до певної мітки. Робота продовжувалась доти, поки біля куреня не зявлялася віха встромлені в землю вила з шапкою на ручці це умовний знак обіду. Після обіднього відпочинку косарі працювали до заходу сонця.
Через кілька днів після початку косовиці прибували гребці дівчата та хлопці. Просушене і зібране сіно чоловіки складали в копиці, а потім возили додому і складали в стоги та обороги.
У тих місцевостях України, де сіножаті перебували в громадському користуванні, на косовицю виходили всім селом, а сіно ділили за принципом, заздалегідь встановленим громадою.
Зимова годівля худоби проводилась за порядком, виробленим на основі багатовікового досвіду. Велику рогату худобу годували взимку тричі на день яровою соломою, сіном та сухою половою. Робочих волів і тільних корів часто виділяли зі спільного загону та годували сіном і половою, а також різним пійлом, буряками, макухою. Там, де не вистачало кормів, худобу годували двічі на день. Коням давали їсти вдень і вночі. Робочим коням сіно, солому, полову, зерно, ячне і просяне борошно, змішане із запареною половою, та інші корми, а під час роботи овес. Овець годували 45 разів на день соломою, сіном, половою, а свиней ячним борошном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На ніч худобі робили підстилки, часто із залишків недоїдженої соломи. Загони, повітки, стайні, кошари досить старанно очищали від гною. Але взимку гній лише покривали соломою, щоб було тепло.
- Садівництво
Сад одна з найхарактерніших рис українського села в XIXна початку XX ст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв, були яблуня і груша. Наприклад, у Подільській губернії наприкінці XIX ст. тільки сортів яблук налічувалось близько сотні.
У центральних регіонах України, на півдні та Закарпатті вирощували фруктові дерева кісточкових порід. Головне місце серед них посідали вишня і слива. Виноград, абрикоси, пер?/p>