Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
незалежною державністю, ніж економічним та культурним зміцненням польського суспільства, зосереджувала дипломатичні зусилля на переконанні державних діячів Антанти на Паризькій мирній конференції, що визнала лідера правиці Дмовського главою польської делегації, аби надати Польщі щедрі кордони з Німеччиною. Водночас правиця використовувала свою внутрішньополітичну силу, аби досягти схвалення суто централізованої конституції 17 березня 1921 року, яка передбачала, що частка непольської людності у державі має бути достатньо малою, щоб бути ефективно асимільованою.
Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася, наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернути всі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої держави до Московії, втім, спромігся - завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційному занепаду Росії - включити у Польщу просторі східні території з непольським етнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністична позиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їх несхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурну асиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часом Росію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі. З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча - вона була надзвичайно непримиренною до зобовязання надати міжвоєнній Польщі "коридора" до Балтійського моря через Померанію, а також через індустріальну область Сілезії, - здавалося, з погляду на минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того ж образою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійним комплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішню політику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблеми не відчувався, оскільки більшість польських - і більшість європейських - політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії на їхню думку, постійно війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тоді можна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росія могла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтереси виявлялися в інший спосіб.
Уже перше і найважливіше обстоювання суверенітету в новонародженій Польщі у вигляді проекту її конституції виявило прірву між Пілсудським та правицею. Воскресіння незалежної Польщі наприкінці Першої світової війни стало можливим завдяки незвичайному наслідку війни, яким Пілсудський напрочуд вдало скористався: поразка усіх трьох учасників поділу Польщі по-перше, Росії від Німеччини, потім Німеччини та її австрійського партнера від держав Заходу. Пілсудський та його легіонери воювали як союзники Центральних держав до того, як була забезпечена поразка Росії навесні 1917 року. Потім, наполягаючи на польських пріоритетах, вони відмовилися від подальшої співпраці та були інтерновані до кінця війни. Ця зухвала, удатна та успішна поведінка забезпечила такий високий моральний авторитет Пілсудському, що він швидко був визнаний лідером держави та головнокомандувачем збройних сил після його повернення у Варшаву з німецького увязнення 10 листопада 1918 року. Таким чином, він у той момент затьмарив свого правого суперника Дмовського, який підтримував російські та західні військові зусилля і чия діяльність під час війни була радше дипломатично-політичною, ніж військово-політичною. Польська правиця традиційно була більш зацікавлена у розвитку модерного суспільства, ніж у незалежній державності; отже, їй хотілося бачити в Російській імперії bete noire Пілсудського і щит проти того, чого вона лякається більше - загрози Німеччини польському суспільству, і величезний ринок для промисловості, що народжується, того суспільства.
На превелике розчарування його друзів з польської лівиці, які сподівалися в один порух реалізувати земельну реформу, націоналізацію промисловості, соціальне забезпечення, визволення культури від церковного впливу та демократизацію суспільства, Пілсудський утримався від упровадження диктатури радикальних реформ і натомість наполягав на тому, що фундаментальні соціальні зміни не можуть ініціюватися лише обраною законодавчою владою. Відповідно до того він погодився на ранні вибори до Установчої Асамблеї, яка 20 лютого 1919 року проголосила себе суверенною владою та одноголосно затвердила Пілсудського керівником держави, що стало посадою обмеженої влади, та головнокомандувачем, що лишалося на позиції великої держави. Очевидна самостриманість Пілсудського протягом цього періоду може тлумачитися або як прояв виразного почуття демократичної відповідальності, або як сподіваний (але неуспішний) маневр вивільнитися від усіх партизанських та ідеологічних успадкувань та за допомогою цього зробити з себе посередника між кількома політичними фалангами, яких він сподівався вивести з глухого кута виборів до Установчої Асамблеї.
Правиця, втім, вийшла з цих виборів як найміцніша фаланга, але не без достатньої переваги, аби дати Польщі стабільний уряд. Таким чином, які б не були сподівання та наміри Пілсудського, вибори були передчасні та започаткували сім з половиною років партійної анархії й крихких коаліцій, аж поки Пілсудський закрив цю болісну добу новим захопленням ефективної влади за допомогою перевороту у травні 1926 року. Ефективність Установчої Асам