Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
х не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватної власності не був підданий небезпеці. Отже, партія "Пяст" вважала за краще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, як опікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагало від неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткого лідера Вінсенти Вітоса "Пяст" був провідною "брокерською" партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]
Інша селянська партія - "Визволєніє" (Stronnictwo Ludowe "Wyzwolenie") - була справді лівою, але політичне менш ефективною, ніж "Пяст". Вона була сповненою співчуття щодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною до радикальної земельної реформи. Так само, як партія "Пяст" була головно галіційською, "Визволєніє" також була регіональною партією, але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15 березня 1931 року утворилася обєднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії "Пяст", "Визволєнія" та проміжних груп, які в середині 1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та були відомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.
Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тоді комуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та повязані з тим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові, з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія "східна" радше за "ліву".) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодні Першої світової війни та були тісно повязані багатьма ідеологічними, особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалися з старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціями держави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави. Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентів підтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі. Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за винятком колишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року не діяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вони використовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хоча соціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою та поглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони були спочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму та клерикалізму правиці.
З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати свою узгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-х років, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж від правоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоко відчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, а ближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але все одно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.
Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищої аристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовували брутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 року аристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часу намагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хоча селянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силу загального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалися Пілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби, яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція була конче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партій та фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стримати очевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цією аристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія була радше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі. Потім, роздратований усіма політичними партіями, на які він поклав відповідальність за стражденну державу, Пілсудський не втримався від висновку, що цей крок мав на увазі та сигналізував про розрив з лівицею, яка раніше була його союзником.
Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначалася історичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з боку правиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиці походив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбою напередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягнення відродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувач збройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогою військових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони і як наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави до її поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.
Тим часом правиця, яка перед війною менше опікувалася