Розкол руської церкви
Информация - История
Другие материалы по предмету История
викликали сумяття розумів у російському суспільстві? Джерела свідчать про зворотний. Перші заходи щодо зміни церковних обрядів залишили більшість парафіян байдужими. Постанови собору 1654 р. і розпорядження Нікона не дотримувалися навіть у Москві. Павло Алеппський, що приїхав у столицю на початку 1655 р. і присутній на богослужінні в Успенськім соборі, писав: „За вечернею й при кожному Аллілуйя, замість малих уклонів, вони робили більші до землі... Ми кладемо після трьох більших дванадцять малих уклонів, а вони роблять все більші до землі...". В іншому місці він згадує про те, що в церкві патріарх сам „став говорити про хрест, тому що росіяни не хрестяться, подібно нам, складеними трьома пальцями, але складають їх, подібно як архієрей, коли він благословляє. При цьому Нікон також послався на свідчення нашого владики патріарха". Таким чином, можна стверджувати, що протест проти „новоуведених дохматов" виходив тільки від опальних ревнителів благочестя, які, втратившись своїх місць, засуджували будь-які дії патріарха. Ні про який розкол у Російській православній церкві в цей період говорити ще не доводиться [4, с. 231].
Очевидно, і для самого Нікона церковна реформа була далеко не головною справою життя. Розправившись із перекірливими ревнителями благочестя, патріарх більше не згадував про їх. Правда, один з колишніх „боголюбцев", Іван Неронов, доставив йому ще чимало неприємностей. Навіть у посиланні протопоп продовжував проповідувати й викривати монастирські братії. За це він був відправлений на північ, у Кандалакшський монастир, під строгий нагляд. Однак йому вдалося втекти. Якийсь час він ховався у своїх друзів у Москві. За деякими відомостями, він знайшов притулок у Стефана Воніфатьєва. Патріарх Нікон, озлоблений втечею протопопа, у травні 1656 р. скликав церковний собор, на якому був присутній і патріарх Антіохійський Макарій. На соборі Неронов був заочно засуджений і відданий анафемі. От як описував ці події особистий секретар патріарха Макарія диякон Павло Алепський: „У неділю, після Піднесення, наш владика патріарх служив у соборі разом з патріархом Ніконом, і вони відлучили протопопа, що колись складався при царі. Це той самий протопоп, якого Нікон заточив, як тільки зробився патріархом за те, що він уподібнився Арію й став єретиком, вимовляючи огуду на чотирьох патріархів і говорячи про їх, що вони, через поневолення їхніми турками, втратилися своєї влади, і вимовляв також огуду на Духа Святого. Цей нещасний, утікши з увязнення, повернувся в столицю, де й ховався. Патріарх марне розшукував його, щоб схопити, але не знайшов, тому що він постійно міняв свій одяг і перебігав з місця на місце. Наш владика патріарх через драгомана говорив перед всім народом так: назвав його другим Арієм, тому що як той був протопопом в Олександрії, так цей був протопопом у Москві; анафемствовал його, прокляв і відлучив, а також усякого, хто послухає його слів".[9, C. 138]
Після смерті Стефана Воніфатьєва в листопаді 1656 р. Неронов перестав ховатися. Він сам прийшов на патріарший двір й, зустрівши Никона, відкрито викривав його: „Що ти єдиний не затіваєш, то справа неміцно; по тобі інший патріарх буде, вся твоя справа переробляти буде: інша тобі тоді честь буде, святий владико". Однак цього разу репресій не пішло. Навпроти, Нікон наказав виділити Неронову келію й дозволив йому приходити до себе в хрестову. Незабаром патріарх дозволив протопопу відправляти літургію по старих служебниках: „Обоі-ді добрі, - однаково, по яким хощешь, по тимі й служиш"[9, с. 139] Цей факт указує на те, що патріарх зовсім не прагнув до безкомпромісної боротьби за проведення церковної реформи.
Залишивши патріаршество (1658), Нікон кілька років прожив у заснованому їм Воскресенськом монастирі під Москвою. Там він написав своє „Заперечення, або руйнування смиреннаго Никона" на питання боярина Родіона Стрешнева й відповіді на них газського митрополита Паісія Лігарида. Цей твір стало своєрідною духівницею святителя. Він висловився по всіх його питаннях, що хвилювали, серед яких головним було питання про співвідношення світської й духовної влади. Але на декількох сотнях аркушів своєї праці Нікон жодного разу не згадав ні про перстопокладення при хресті, ні про уклони, ні про інші обрядові нововведення.
Про церковну реформу умовчують й іноземні джерела. Наприклад, Ніколаас Вітсен, що відвідав Росію в 1664-1665 р. у складі голландського посольства, почав таємну поїздку у Воскресенский монастир, де особисто зустрічався з патріархом. У своєму щоденнику він залишив колоритний опис зовнішності Нікона і його поводження. У бесідах із Кручений сіном патріарх ремствував, що після того, як він залишив Москву, справи там ішли погано: „Коли мене там ні, і вони позбавлені моїх благословений, усіх вони роблять своїми ворогами, включаючи татар". Нікона цікавили питання міжнародних відносин. Він розпитував Вітсена про „положення більшості держав у світі", але жодного разу не заговорив ні про церковну реформу, ні про опальних ревнителів благочестя.
Висновки
Внутрішньоцерковний рух скінчився перемогою офіційної реформи. Дворянсько-московська церква знайшла своє кредо й при його допомозі стала затверджувати своє панування. Засуджені служителі старої віри, однак, не підкорилися й пішли „у розкол", тобто відпали від офіційної церкви й продовжували з нею боротьбу різними способами. Вони знайшли собі опору в боротьбі серед найрізноманітніших елементів, ворожих дворянській державі. З о