Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?дитися в інших частинах Габсбурзької держави.
За правління Йосифа II у 1784-1785 рр. німецька мова стала офіційною мовою в усіх частинах держави. В 1782 уряд Йосифа ІІ ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині та зміцнив панщину і натуральні повинності грошовою рентою. Зробив спробу ввести єдиний поземельний податок, що не було втілено в життя через сильний опір дворянства. [1, 399]
Зовнішньо-політична діяльність уряду Йосифа ІІ була спрямована на протидію експансіоністській політиці Російської імперії в Східній Європі та розширення володінь Австрії.
За царювання Йосифа ІІ в 1784 р. відновив свою діяльність Львівський університет, у якому з 1787 р. діяв окремий факультет для українських студентів, названий Студіум Рутенум.
Йосиф ІІ, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського, угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Проте наслідки здійснених реформ відіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життя в Галичині і на Буковині.
Після смерті імператора більшість його нововведень були скасовані. Сучасники досить суворо оцінили його діяльність. Але із часом, особливо після Французької революції й початку Наполеонівських воєн, коли ясно позначилася глибока криза державної системи Австрії, про нього стали судити поблажливіше.
Безсумнівно, він багато чого передбачав, у починаннях його було багато вірного й корисного, але в нього не було ані державної прозорливості, ані такту, ані здатностей щирого реформатора, тому невдача, що осягла його, була закономірна й природна.
Отже, ще заповзятішим реформатором виявився син Марії-Терезії Йосиф II. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського історика, його правління було освіченим, бо Йосиф II вважав за обовязок монарха сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти. [1, 402]
Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду економіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Невідступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення реформ.
Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися й самооновлюватися.
Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони проводилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай із цієї точки зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту.
Розділ ІІ. Західна Україна під владою Габсбургів
Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р.
У першому поділі Польщі 1772 р., взяли участь Австрія, Пруссія та Росія. Переговори з цього питання закінчилися підписанням відповідної декларації. Територія, яку здобула Австрія, складалася з двох частин української та польської. Попри значні відмінності між цими землями вони були обєднані в єдину адміністративну одиницю коронний край з офіційною назвою: королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським та князівствами Освенцімським і Заторським. Його столицею стало місто Львів. [10, 125-126]
З метою узаконення своїх дій уряд Австрії опублікував історико-правові обґрунтування, у яких доводив її династичні права на галицькі землі. Виготовлені документи повинні були створити видимість правомірності несправедливого поділу Польщі та участі у ньому Австрії.
Після отримання Галичини австрійський уряд зосередив увагу на Буковині. Приєднання цього краю забезпечило б тісніший звязок між провінціями імперії та зміцнило б її кордони. Саме це було вирішальним мотивом окупації Буковини, яку Австрія завершила у 1774 р. Отже, двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.
Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. [10, 127]
Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.
Відтак окупація Галичини і Буковини Австрією та її юридичне закріплення були здійснені з позиції сили при вмілому використанні сприятливих міжнародних відносин. Це був типовий для епохи європейського абсолютизму зовнішньополітичний акт.
ІІ.1 Галичина і Буковина як складові Австрійської монархії
Запровадити