Психологические истоки эгоизма (Психологічні витоки егоїзму)
Реферат - Психология
Другие рефераты по предмету Психология
Міністерство освіти і науки України
Донбаська Державна Машинобудівна Академія
Кафедра філософії та соціально-політичних наук
Доповідь з філософії на тему:
“Психологічні витоки егоїзму”
(на конференцію студентів та викладачів кафедри філософії)
Виконав: студент групи ОМТ 00-1у
Голубенко Олександр Васильович
Керівник: Дубінін В. В.
Краматорськ 2002
Передмова
Перед тим, як перейти безпосередньо до розкриття теми доповіді, доцільно окреслити деякі контури поставленого питання та зробити декілька зауважень, які б могли застерегти слухачів від упередженого й невірного сприйняття матеріалу та відповідного ставлення до автора.
По-перше, автор не збирається “винаходити велосипед”, а також привласнювати те, що йому не належить. По-друге, автор ні в якому разі не відкидає можливість заперечення всього сказаного нижче. По-третє, автор вважає необхідним заздалегідь попросити вибачення за можливу некомпетентність та субєктивізм деяких суджень.
Водночас з цим слід зазначити, що представлена на суд слухачів доповідь є самостійною спробою на вже існуючий платформі збудувати щось нове в розумінні як самої сутності егоїзму, так і його значення в житті суспільства в цілому. А це, в свою чергу, якоюсь мірою компенсує недоліки роботи, спричинені головним чином нестачею потрібного досвіду її автора.
Стосовно ж доцільності розкриття обраної теми слід сказати наступне: егоїзм, його походження, форми і наслідки тема безумовно цікава, але дуже суперечлива. Однобічне трактування, побудовані на її основі ортодоксальні догматичні концепції, або ж звичайне ігнорування не повинні затьмарювати погляд того, хто дійсно прагне розібратися в цьому питанні. Тому декілька слів з приводу явища егоїзму як такого якщо й не зроблять значного кроку вперед, але зайвими теж не будуть.
О ти, дивна людська істота!
Ф. Ніцше. “Так казав Заратустра”
Ca nempeshe pas dexister*
Шукаючи шляхи до визначення явища егоїзму, так чи інакше треба спиратися на якусь модель людської особистості та взаємодії цієї особистості зі світом навколишнім. Це в свою чергу потребує висвітлення цілої низки понять, таких як “індивід”, власне “особистість”, “індивідуальність” та інше. Готуючи своєрідний “плацдарм” для подальших міркувань, наведемо в якості прикладу наступні тлумачення цих основних понять, викладені Олександром Петровичем Цвєтковим у підручнику з філософії під редакцією Г. А. Заїченка. В першу чергу Олександр Петрович наголошує на тому, що “сутність людини неможливо звести лише до суми соціальних ролей”. І з цим важко не погодитись. “Поняття “індивід” підкреслює перед усім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду “людини розумної”. Тут значущим є не тільки здоровя та фізична краса, а й задатки здібностей, характерні особливості, що успадковуються від батьків. Уся сукупність відносин цього рівня може обмежуватися двома крайнощами крайньою аскезою та культом тілесного”. Поняття “особистості”, як пише О. П. Цвєтков, “…містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обовязку, а також до настанов суспільної моралі. Ці ролі і відносини здійснюються у певних межах: з одного боку, наприклад, конформізм, законослухняність, пієтет, моральний пуританізм та ригоризм, а з іншого анархізм, аморалізм”. В такому ж ключі О. П. Цвєтков визначає “індивідуальність” як неповторний духовний світ людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. “Справжня духовність як основна характеристика індивідуальності орієнтована на безумовні цінності гуманістичного, морального змісту. Вона викликає у людини найпіднесеніші та найінтимніші переживання.”
* Це не заважає тому, щоб було так (франц.)
Що ж, вважатимемо наведені вище слова достатніми для формування деякого уявлення про людське “я” в такому ракурсі: індивід, особистість та індивідуальність в постійній активній взаємодії. А якщо додати до цього своєрідний поліалог “я” (“я я”, “я ти”, “я ми”, “я людство”, “я інша природа”, “я природа”, “я універсум”), то в решті решт матимемо достатньо обєктивну та сучасну концепцію, що висвітлює структуру і сутність відносин внутрішнього світу людини зі світом навколишнім.
Виходячи з такої точки зору, явище егоїзму людини бере свої початки з категорії “індивід”, а набуваючи подальшого розвитку руйнує гармонічне поєднання трьох “іпостасей” “я”, порушуючи водночас і систему зазначеного вище поліалогу.
Для висвітлення цього процесу підійде класичне визначення егоїзму, взяте з будь-якого філософського словника. Наприклад: “Егоїзм це життєвий принцип та моральна якість, що характеризує людину з точки зору її ставлення до суспільства та інших людей; виявляється в тому, що людина керується в своїй поведінці лише власними інтересами, не беручи до уваги інтереси суспільства та оточуючих”. З подібних джерел ми також дізнаємося, що егоїзм в історії людства зазвичай мав негативну оцінку. Більш того, усвідомлене надавання переваги егоїзму в якості головного принципу життя сприймалося у всі часи як аморалізм.
“Що ж тут особливого? Це очевидно і не підлягає сумніву!