Психоаналітична теорія Фрейда та Еріксона
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
ле також і світу внутрішньому, вони повинні навчитися довіряти собі і особливо повинні придбати здібність до того, аби їх органи ефективно справлялися з біологічними спонуками. Подібну поведінку ми спостерігаємо тоді, коли немовля може переносити відсутність матері без надмірного страждання і тривоги з приводу "відділення" від неї.
Питання про те, що є причиною першої важливої психологічної кризи, глибоко проаналізований Еріксоном. Він повязує цю кризу з якістю материнського догляду за дитям - причиною кризи є ненадійність, неспроможність матері і відкидання нею дитяти. Це сприяє появі у нього психосоциальной установки страху, підозрілості і побоювань за своє благополуччя. Дана установка направлена як на світ в цілому, так і на окремих людей; вона виявлятиметься у всій своїй облиште на пізніших стадіях особового розвитку. Еріксон також вважає, що відчуття недовіря може посилитися тоді, коли дитя перестає бути для матері головним центром уваги; коли вона повертається до тих занять, які залишила на час вагітності (скажімо, відновлює перервану карєру), або народжує наступного дитяти. Нарешті, батьки, що дотримуються протилежних принципів і методів виховання, або що відчувають себе невпевнено в ролі батьків, або ті, чия система цінностей знаходиться в протиріччі із загальноприйнятим в даній культурі стилем життя, можуть створювати для дитяти атмосферу невизначеності, двозначності, внаслідок чого у нього зявляється відчуття недовіря. Згідно Еріксону, поведінковими наслідками подібного неблагополучного розвитку є гостра депресія у немовлят і параноя у дорослих, що вимагають поглибленої консультації психотерапевта і подальшого лікування.
Основна передумова психосоциальной теорії полягає в тому, що криза "довіра - недовіря" (або будь-який інший подальша криза) не завжди знаходить дозвіл протягом першого або другого року життя. Відповідно до епігенетичного принципу, дилема доверие-недоверие виявлятиметься знову і знову на кожній подальшій стадії розвитку, хоча вона і є центральною для періоду дитинства. Адекватне розвязання кризи довіри має важливі наслідки для розвитку особи дитяти надалі. Зміцнення довіри до себе і до матері дає можливість дитяті переносити стани фрустрації, які він неминуче переживатиме впродовж наступних стадій свого розвитку.
Як відзначає Еріксон, здоровий розвиток немовляти не є результатом виключно відчуття довіри, але швидше обумовлено сприятливим співвідношенням довіри і недовіря. Зрозуміти, чому не слід довіряти, так само поважно, як і зрозуміти, чому довіряти необхідно. Ця здатність передбачати небезпеку і дискомфорт також важлива для того, що упоралося з довколишньою реальністю і для ефективного ухвалення рішень; тому базальну довіру не варто трактувати в контексті шкали досягнень. Еріксон заявляв, що тварини володіють майже інстинктивною готовністю до придбання психосоциальных навиків, а у людей психосоциальные здібності отримуються в процесі навчення. Крім того, він стверджував, що в різних культурах і соціальних класах матері учать довірі і недовірю по-різному. Але дорога придбання базальної довіри по самій суті своєю універсальний; людина довіряє соціуму подібно до того, як він довіряє власній матері, немов вона ось-ось повернеться і нагодує його у відповідний час відповідною їжею.
Позитивну психосоциальное якість, що набуває в результаті успішного вирішення конфлікту "доверие-недоверие", Еріксон позначає терміном надія. Інакше кажучи, довіра переходить в здатність немовляти сподіватися, що, у свою чергу, в дорослого може складати основу віри відповідно до якої-небудь офіційної форми релігії. Надія, це перша позитивна якість Я, підтримує переконаність людини в значущості і надійності загального культурного простору. Еріксон підкреслює: коли інститут релігії втрачає для індивідуума своє відчутне значення, він стає недоречним, застаріває і, можливо, на зміну йому навіть приходять інші, значиміші джерела віри і упевненості в майбутньому (наприклад, досягнення науки, мистецтва і суспільного життя).
2. Раннє дитинство: самостійність - сором і сумнів
Придбання відчуття базальної довіри готує грунт для досягнення певної самостійності і самоконтролю, уникнення відчуттів сорому, сумніву і приниження. Цей період відповідає анальній стадії, по Фрейду, і продовжується протягом другого і третього років життя. Згідно Еріксону, дитя, взаємодіючи з батьками в процесі навчання туалетній поведінці, виявляє, що батьківський контроль буває різним: з одного боку, він може виявлятися як форма турботи, з іншої - як деструктивна форма приборкання і запобіжний захід. Дитя також навчається розрізняти надання свободи типа "хай спробує" і, навпаки, потурання як деструктивну форму позбавлення від клопоту. Ця стадія стає вирішальною для встановлення співвідношення між добровільністю і упертістю. Відчуття самоконтролю без втрати самооцінки є онтогенетичним джерелом упевненості у вільному виборі; відчуття надмірного стороннього контролю і одночасна втрата самоконтролю може послужити поштовхом для постійної схильності до сумнівів і сорому.
До настання цієї стадії діти майже повністю залежать від людей, що піклуються про них. Проте, оскільки у них швидко розвивається нервово-мязова система, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своє оточення і взаємодіяти з ним більш незалежно. Особливо вони гордяться своїми тільки що виявленими локомоторн