Полемічна проза Київської Русі XV—XVI ст.
Информация - Литература
Другие материалы по предмету Литература
? православної віри єпископів" (1598) він акцентує, що найбільша біда в "земному раю" людська нерівність. Панство і холопи це два полюси, які однаково віддалені один від одного І в Україні, і в Білорусі, і в латинізованій Польщі. Письменник закликає бідноту не сподіватись на допомогу від панства, бо в ньому немає порятунку, а самому панству і духовному і світському докоряє за постійне зневажання братів своїх нижчих. Слово художника при цьому стає пристрасним, багатим на емоційні вирази, сповненим великої внутрішньої енергії. "Питаю отож тебе, огуднику імені, звертається автор до вищого класу духовних і світських святош, - чим ти ліпший від хлопа? Чи не такий самий хлоп, скажи мені? Чи ти не та ж матерія, глина й порох скажи мені? Чи ж ти не те саме тіло й кров? Чи не та ж сама жовч, харкотиння, слина і тлінь? Чи, може, ти з каменю витесаний і не маєш у собі кишок та хлопської слини ознаймуй мені?.. А коли показати не можеш, що ти нам яний, кістяний чи навіть і золотий, а такий самий гній, тіло і кров, як і будь-яка людина, то чим ліпшим викажеш себе від хлопа?...А коли ти показати того не можеш, що ти ліпший од хлопа, а сам гордяком чинишся, то як же ти духовним чи навіть простим християнином можеш зватися?.. І хто б вас хотів звати, той не є християнином також". Іншого разу перо письменника торкнулося гріховності всього людства, яке від пана до холопа, від чиновника, священика і до простолюдина - вкрилося струпом гріха. Щоб бути переконливим у своїх судженнях, письменник удається до риторичного переліку всіх гріховних ознак людства, яке постає перед ним як поспіль зранене тіло: "...Все струп, усе рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все хворість, усе гріх, усе неправда, все лукавство, все хитрість, усе ошуканство, все підступ, все лжа, все мана, все тінь, усе пара, все дим, усе суєта, все марнота, все привиддя а сущого нічого нема! Ніде плястря прикласти, щоб зцілити якусь частину. Все смертоносний гріх, усе смердить пеклом, адом і вічною гієною!".
У радянському літературознавстві нанизування таких асоціативних рядів до зла іменувались класовим чи соціальним протестом письменника. Від них, мовляв, залишався один крок до революційних закликів і т.ін. Насправді йшлося про суто християнську непокору, про жадання християнського ідеалу, який І. Вишенському бачився, сказати б, у всесвітньому чернецтві: запровадьмо всюди монастирську послушність і смиренністьі запанує повсюдний рай. На такій утопії вже в наші часи трималися (а подекудий тримаються) так звані комуністичні ідеали. Зазнають вони краху тепер і недосяжними були в епоху І. Вишенського. Коли він у 16051606 роках, повернувшись із Афону, побував в Україні, його приголомшили активні зрушення в бік латинізованого уніатства і йому здалося, що диявол над Богом здобуває остаточну перемогу. Могутність того диявола письменник запідозрював ще в 15991600 роках, коли писав "Розвінчання диявола-вседержителя". Але там вище євангельського мотиву безуспішної спокуси дияволом Христа І. Вишенський не піднявся. Нині ж, прибувши знову на Святу Гору, він пише "Послання Іову Княгиницькому" (1610) та "Ганьбу мислену" (1616), намагаючись зануритись у проблему глибше, побачити її в філософському аспекті. Слово письменника стає спокійнішим, але вагомішим. Святу Гору він продовжує вважати раєм, ідеалом, акцентуючи, проте, не на зовнішньому, а внутрішньому (душевному) русі людини до Бога. Визначальною його ідеєю стає ідея каяття, самоочищення і просвітлення. Щоб удосконалитись, вважає І. Вишенський, треба позбутись несправедливостей, відкинути всілякі пишноти, бути в усьому праведником. Від таких поглядів повіває, звичайно, містицизмом; він не узгоджувався з ренесансними проривами до наук, йшов ніби врозріз із модерними спробами оновити життя та віру, однак у найзагальнішому розумінні він над ними підносився, бо тримався за головну цінність буттялюдську душу. Розглянувши видану в 1614 році книгу Іоанна Златоуста "Про священство", І. Вишенський у згаданій "Ганьбі мисленій" по-своєму пристає до заклику відроджещів поширювати освіту серед людей, "підносячи вагу вищих теологічних студій,.
Стиль бароко спадок ренесансу сприйняв, тобто, орієнтації на античність не відкидав; щоправда, бароко сприймає античність по-іншому, намагаючись поєднати та примирити античну спадщину і християнством. Як наслідок, у бароковій літературі жаходимо імена античних героїв та богів, навіть у релігійних творах. Антична міфологія також постачає письменникам свої образи та символи. Гротеск представляє рідкісне переплетення християнських уявлень із античними тощо". Такі особливості бароково- стилю виявляються, що характерно, і в професійній, і в фольклорній літературі цього часу. В козацьких думах, наприклад, фінали обовязково звернені своїм змістом до слухача, а в текстах інколи трапляються античні аксесуари. Щоправда, античність ця переважно вітчизняна: відлунюють у думах або язичницькі голосіння, або давньо-київські билини.
ВИСНОВКИ
Постійно підносив І.Вишенський і вагу свого риторичного стилю, який став принциповою рисою ренесансної літератури. Він долучався своїм голосом до загальнословянського письменства, разом із чеськими (Жаланський, Коменський та ін.), польськими (Рей, Вуйко та ін.) літераторами він удосконалював художню мову прози, переростав обмежені стильові можливості свого часу, який поступово набував нових, барокових ознак. Особливу роль у них відігравали іронія, сатира І. Вишенського.