Полемічна проза Київської Русі XV—XVI ст.
Информация - Литература
Другие материалы по предмету Литература
еніших новим уніатством, але йому єдиному з-поміж полемістів удалося вирватися за її суто церковні межі і сягнути проблем, що стосувалися людського буття загалом. Прокинулась у ньому, як сказав би Р. Якобсон, "установка на вьюажение". Абстрактна християнська доктрина була тільки приводом творчості, зовнішньою оболонкою, а зміст його творів складали могутній вогонь, сміливі, гарячі слова на захист поневоленого й занедбаного люду.
4 ПОЛЕМІЧНІ ТВОРИ І.ВИШЕНСЬКОГО
І. Вишенський "перший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик їх брат, а не просто робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік"". Інакше кажучи, І. Вишенський вийшов на останні питання життя людини, побачивши в ній, не залежно від посад і місць у суспільстві, фундамент і добра, і зла, основу доброчинності і всіляких бід. Йому здавалося, що зло й біда походять від католицтва й уніатства, а доброчинність здатна утверджувати лише терпляча й переслідувана православна церква. Для нього вона ідеал церкви, і в цьому його подібність з іншими православними полемістами, але вивищує його над ними здатність побачити в церквах конкретних людей, носіїв віри. В одних випадках вони лицеміри й нахаби, а в іншихвтілення святочності. Одне слово світ маємо розколотий, а Бог же творив його як цілісність, як єдність, у чому проглядався ніби поворот письменника до візантійства, чи класичного біблійства. Ренесансу й наук різних він ніби не приймає, "Аристотеля, Платона і філософів мудрих" заперечує, але художня логіка мислення його від них; не випадково найзапеклІших ворогів православя він порівнює з античними Нероном і Навуходоносором, а стилістичні прийоми запозичує в давньогрецьких письменників. У цьому не важко побачити внутрішню суперечність свідомості письменника, який ніби й оминав ренесанс, але відхреститися від нього не міг. Таким же суперечливим було і ставлення І. Вишенського до народної (посполитої) мови. В науці й літературі він для неї місце знаходив, а церковну службу, вважав, нею не слід "виворачувати". Літургія, на його думку, має провадитись тільки церковно-словянською, а якщотреба детальніше пояснити простому люду зміст обряду й віри Христової, то слід вдаватись саме до народного слова. "Пафос правди", "правдиве слово", на думку І. Ви-шенського, є основою буття людського. Полемізуючи в "Короткій відповіді..." з ідеологом унії П. Скаргою, письменник доводить, що в нього (Скарги) слово базується на "прицукрованій" брехні; за його "медовннми словами" криється трутизна, якаІ віру руйнує, і веде людей до "блядослівя" в особистому житті. Протиставляючи такому слову слово словянське, І. Вишенський переконує, що йому не властиві будь-яка лжа та лицемірне фарисейство, що воно (слово) засноване на Божій правді і тому кожен, хто прагне Істини, може знайти захист у ньому. "Питаю тебе, Скарго, яка може бути мудріша наука від тієї, котра захищає й освячує? І ще питаю тебе, в якому б це блуді словенської мови люди мали бути, , коли проханням досягли того, що всемогутній Бог, славлений у трійці, ліпше хрестить у словенській мові, аніж у латинській. У такому каскаді звернень до П. Скарги, які перетворюють публіцистику на суто художній текст (а прикінцевий абзац "Зачапки..." збудований тільки з них: "Скажи мені. Скарго... чи бачиш, Скарго" і т.ін.) можна помітити звужене протиставлення словянської мови латинській; адже кожна мова самодостатня... Але в цьому випадку 1. Вишенський говорить про слое янську мову як втілення свідомості нашого народу; над ним бо нависла загроза (через мовну залежність) цілком позбутися тієї свідомості і стати остаточно полонізованим, латинізованим.
У виборі форми творів І. Вишенський спинився на "посланнях", "писаннях" і "зверненнях", що нагадують подібні твори античних риторів чи старозавітних пророків. Написав він їх близько двох десятків, підготував був для публікації свою "Книжицю" з десяти творів, але в друці за його життя побувало лише "Писання до втеклих від православної віри єпископів". Опубліковане воно в острозькій "Книжиці" 1598 року без імені автора, а інші поширювались у рукописному вигляді і були добре знаними в колах тодішніх читачів. Тексти їх віднайдено в 1858 році, через сім літ деякі з них М. Костомаров опублікував, а в кінці XIX ст. зявилося найгрунтовніше дослідження І. Франка "Іван Вишенськии і його твори" (1895). М. Костомаров, С. Соловйовта інші історики використовували їх як історичне джерело, але вони мають значення насамперед як твори художні.
Прийнято вважати, що художньому осмисленню життя обовязково має передувати вивчення, глибоке знання його. Чи думав про це І. Вишенськии, сказати важко. Біографам не відомі його ранні "життєві університети", але можна з певністю твердити: він мав високу для свого часу освіту і дуже добру память, якщо в ізольованих від світу афонських келіях оперував найширшими знаннями про людський світ. Років через двісті після І. Вишенського німецький мислитель Й. Ріхтер скаже: "Память єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати". І. Вишенськии почувався в цьому раю справжнім господарем. Як художнику, йому вдається свою память покласти на образи і з їх допомогою проникнути в найглибшу таїну людського життя. В одному з ранніх своїх творів ("Писання до всіх, у Лядській землі живущих", 1588) і в пізнішому " ...до втеклих ві?/p>