Полемічна проза Київської Русі XV—XVI ст.
Информация - Литература
Другие материалы по предмету Литература
лення), а в 1596 р. Берестейській церковний собор проголошує Унію, за якою католицький і православний обряди зливалися в один і запроваджувалися у єдиній греко-католицькій церкві. В такий спосіб східні словяни нібито зближувалися з західними; погляд з історичної перспективи переконує, що так воно й було. Адже зєднена (уніатська) церква дозволяла (як на Заході) вживати під час богослужіння народну (зрозумілу для всіх) мову, видавати нею релігійну і світську літературу, вільно користуватися надбаннями античної (і загалом світової) культури та ін. Це підносило на вищий рівень людську духовність, сприяло зміцненню патріотичних почуттів, демократизувало самі процеси віросповідань тощо. Наслідки цього очевидні навіть у нашій сучасній Україні. У західних регіонах її, де утрималась уніатська церква, значно вищим є культ національної гідності, більш очевидний потяг до знань, мистецтв, фольклорних традицій. Не вдаючись у деталі, згадаємо спостереження у звязку з цим Олександра Довженка. Перебуваючи у делегації східних українців, які відвідали Галичину після приєднання її в 1939 році до СРСР, він записав: ми, тобто східні (радянські) українці, ніколи не пробачимо їм (тобто західним) їхньої вищої культури. А коли в 1944-45 роках до України приєднались ще й Буковина та Закарпаття, він цю думку продовжив у такий спосіб: "Обєднались усі українські землі. Буде єдине стадо і один пастир. Усі тепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші од нас". Думається, що такими їх певною мірою зробила зєдинена церква...
2 ОСТРОГ- ЦЕНТР ПОЛІМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Тим часом у кінці XVI ст., коли тільки починався уніатський рух за зєдинену церкву, православні священики і культурні діячі побачили в тому русі посягання на їхні права, на свободу віросповідань усього православного люду і намагання цілком його окатоличити й ополячити. Центром боротьби проти цього стає Острог, Острозька школа з її професурою, яку палко підтримував Костянтин Острозький (молодший). Він після 1596 року організував в Острозі гурток антиуніатських літераторів, фактично очолив антикатолицьку опозицію, за що здобув неабиякий авторитет у сучасників; вони присвятили йому безліч творів, продовживши в нових умовах традиції світської культової літератури. Вона розвинеться пізніше в творах про різних вельмож заходу і сходу, про Петра Могилу й московських царів ( особливо Петра І), а найбільшою мірою про "вождів" радянського XX ст. Цікаво, що про козацьких гетьманів і кошових культова література не розвинулась. Про окремих із них (але не за життя) складалися пісні й думи (про згадуваного Байду-Вишневецького, Михайла Дорошенка, Петра Сагайдачного, Самійла Кішку й ін.), писалися музичнітвори (марш Богдан Хмельницький") чи навіть драми ("Милість Божа..." невідомого автора), але це були швидше зразки епосу про подвиги, ніж твори культового характеру. Причина цього, мабуть, утому, що козацькій психології, з її природною суперечливістю, певною недовірою "живим", культ протипоказаний у принципі...
Першою друкованою памяткою української полемічної літератури став трактат ректора Острозької школи, педагога і поета Герасіма Смотрицького "Ключ царства небесного" (1587). Це була і відповідь Петрові Скарзі з його закликом обєднатися під рукою Папи Римського, і критика Григоріанського календаря, і ствердження, що "ключ царства небесного" перебуває "не в руках розбещених ватіканських блудодійників, а в руках людей "статечної" грецької православної віри".
Після Герасима Смотрицького слово в полеміці взяв Василь Суразький (трактат "Про єдину істинну православну віру", 1588), потім Христофор Філарет ("Апокрисис", 1597), невідомий автор, можливо, Юрій Рогатипець чи Іов Борецький ("Пересторога", 1605 або 1606), син Герасима Смотрицького (більше відомий як автор "Словянської граматики") Мелетій Смотрицький ("Тренос, тобто плач єдиної... східної церкви", 1610), Захарія Копистенськиіг ("Палінодія", 1619).
3 ПРОЗА К. СТАВРОВЕЦЬКОГО
Кирило-Транквіліон Ставровецький ("Зерцало богословя", 1618) та ін. Серед авторів уніатських текстів цієї проблематики найбільше знаний Адам-Іпатій Потій ("Унія...", 1595, "Розмова бестянина з братчиком", 1603, та ін.). Всі учасники полеміки виявили неабиякі публіцистичні здібності, але це була публіцистика констатаційна, із взаємним вишукуванням вад у західному та східному обрядах християнства, але без художніх узагальнень, внаслідок чого їїзначення вище суто церковної сфери не піднімалось. Та й богословські ідеї (переконання) авторів постають у тій публіцистичній полеміці не завжди тривкими, бо при нагоді вони могли відхилятися в будь-який бік. На початку XVII ст. найбільш освічене духовенство і метикуваті шляхтичі почали дедалі активніше переходити в уніатський, греко-католицький обряд; поріднилися з унією, зокрема, нащадки Костянтина Острозького, зрікся в 1626 році своїх православних переконань і прийняв обряд зєдиненої церкви Кирило Ставровецький, але найбільше метаморфоз при цьому відбулося з Мелетієм Смотрицьким. Перша частина його літературної й наукової цільності віддана боротьбі з уніатами й єзуїтами. У згадуваному романі Д. Мордовця "Сагайдачний" про нього читаємо:"...Багато помандрувавши по Європі як учитель одного литовського панича сина вельможі, наслухавшись найуч