Поведінка як джерело інформації в спілкуванні
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
кого психолога Ф. Хайдера. Міркуючи про те, як відбувається наївний аналіз поведінки у будь-якої звичайної людини, Хайдер указав на вирішальну роль приписування іншому індивіду наміру зробити вчинок за умови установлення відповідальності за нього. Він вважав, що наївне розуміння виходить із двох припущень: люди відповідальні за свої наміри й зусилля, але меншою мірою за свої здібності, і чим сильніше чинники навколишнього середовища впливають на дію, тим меншу відповідальність несе за неї людина.
У цих положеннях відзначимо два пункти, навколо яких розвивалася теорія атрибуції: 1) розбіжність навмисних і ненавмисних дій; 2) розбіжність особистісних і середовищних атрибуцій, чи питання про локалізацію причин.
1. Питання про навмисність дії містить у собі питання про власне намір і питання про результати, що усвідомлюються чи передбачаються.
Справді, у будь-якій ситуації дуже важливо розуміти, поводить себе людина так навмисно чи випадково, чи припускає вона можливість появи тих чи інших результатів, чи вони є для неї цілковитою несподіванкою.
Це можна помітити в багатьох звичних розмовних формулах. Коли людина каже: Я бачу, що я вас схвилював, але повірте, я зовсім не хотів цього, вона пояснює, що її вчинок був ненавмисним. Коли ж вона говорить: Я знаю, що говорю вам неприємні речі, але я зовсім не хочу вас скривдити і сподіваюся, що ви мене так не зрозумієте, вона повідомляє, що результат її слів образа співрозмовника передбачається як можливий, але наміру образити немає.
2. Що стосується розбіжності особистісних і середовищних атрибуцій, тобто приписування причин дії або людині, що є автором дії, або зовнішнім стосовно неї чинникам, то це питання також дуже важливе для розуміння поведінки людини.
Одна справа сказати, що він зробив так, як вважав за потрібне, і зовсім інша, що його до цього змусили обставини, відразу відчувається, що з цих висловлювань повинні випливати різні припущення про подальшу поведінку цієї людини в подібних ситуаціях. По суті, розбіжність внутрішніх і зовнішніх причин так чи інакше постійно виявляється під час пояснення своїх і чужих вчинків.
Будуючи свою модель процесу атрибуції, Хайдер намагався врахувати ці обидва важливі питання. Його більш за все хвилювало, як визначається міра відповідальності за поведінку. Він запропонував модель наївного аналізу поведінки, на підставі якого людина може вирішити питання про міру особистої відповідальності за ту чи іншу поведінку (див. рис. 8).
Фактори, що визначають дію
Рис. 8. Схема аналізу дій за Хайдером
В основі цієї моделі каузальної атрибуції лежать такі припущення. У будь-якій ситуації в поведінці людини спостерігач може виокремити два основні компоненти, що визначають дію, це старання й уміння. Старання визначається як добуток намірів зробити дію і зусиль, докладених для здійснення цих намірів. Уміння ж визначається як різниця між здібностями людини стосовно даної дії та обєктивними труднощами, які треба перебороти для його здійснення, причому на подолання труднощів може ще вплинути будь-яка випадковість.
Через те що наміри, зусилля й здібності належать діючій людині, а труднощі й випадок визначаються зовнішньою ситуацією, то наївний спостерігач, приписавши основне значення будь-якому з цих параметрів, зможе зробити висновок про те, чому людина зробила дію: тому що вона сама така (приписати відповідальність діючій людині), чи тому що так склалися обставини (причина дії повязана із зовнішнім середовищем).
Таким чином, відповідно до уявлень Хайдера, спостерігач, володіючи інформацією тільки про зміст дії, може пояснити вчинок або особистісними особливостями, або причинами, локалізованими в силах оточення.
Як видно, людина справді може використовувати всі ті перемінні, котрі Хайдер включив у свою модель. Однак ця модель не дає можливості врахувати й пояснити всю сукупність чинників.
По-перше, залишається незрозумілим, за якими критеріями відбирається і використовується інформація про особистість і про оточення, чому наша увага концентрується то на одному, то на іншому.
По-друге, вирішуючи за допомогою цієї моделі питання про локалізацію причини результату дії в особистості чи в оточенні, людина не може одержати будь-яких критеріїв, які допомагають вибрати, що конкретно в особистості (здатності, характер, особистісні риси) чи в оточенні вплинуло на результат.
Ми не можемо вказати конкретної причини, а можемо лише грубо оконтурити, позначити галузь, де вона лежить.
Проте в реальному спілкуванні ми не зупиняємося звичайно на цьому етапі, а йдемо далі: нам важливі саме конкретні причини, що визначають дії людей.
Визначити їх спробували Джоунс і Девіс у своїй моделі каузальної атрибуції моделі відповідного висновку від дій до диспозицій.
Результатом розгляду причин і наслідків за цією схемою була вже не просто локалізація причини в особистості чи в ситуації, а виокремлення якоїсь цілком певної особистісної риси чи диспозиції, чи переваги, що й були підставою для дії.
Основне припущення авторів полягає в тому, що для атрибуції намірів дія може бути інформативною настільки, наскільки вона розглядається у контексті вибору і відбиває вибір однієї з багатьох альтернатив.
Справді, коли ми знаємо, що людина зробила щось єдиним можливим способом, то навряд чи зможемо що-небудь сказати про її особистісні пристраст