Останні спроби аристократії відновити Українську державу
Информация - История
Другие материалы по предмету История
±еззахисні. Власник мав право продавати, дарувати, закладати й карати їх. Єдине, чого феодал не міг зробити з холопом, так це безкарно вбити. Дістати свободу холоп міг або втечею, або тоді, коли в голодну пору поміщик, щоб не годувати зайвого рота, виганяв його з двору. Той, хто не вмирав з голоду, не замерзав на морозі або уникав пазурів звірів, ставав вільною людиною. Праця позбавлених найпростіших знарядь людей ставала невигідною для феодалів, і вони почали поступово дозволяти, а то й допомагати їм заводити майно, реманент, халупи, сімї. Спочатку все це залежало від підприємливості та доброї волі пана. Тільки третій Литовський статут 1588р. у масштабах всієї країни узаконив наділення холопів землею й перетворення їх на розряд залежних селян під назвою отчичів. Матеріальне становище й соціальний статус колишніх напіврабів поліпшилися.
По-іншому складалася доля вільних селян-общинників. Вони жили окремими господарствами димами. Кілька таких димів родичів або сторонніх людей утворювали дворища, а ті, в свою чергу, волосну общину, їй належало верховенство у розпорядженні угіддями общинної території. Вільні общинники мали право на успадковані або наділені общиною землі. В общині існувала кругова порука при виплаті данини й відбутті загальних повинностей, що робило общинників зацікавленими в успішному веденні господарства й збереженні сталої кількості димів. Поряд з волосними общинами існували й інші общинні обєднання. На Волині це сотні й десятки навколо центрів волостей, міст і містечок, а на Київщині неділі, що складалися з кількох сіл.
Волосні общини поступово розпадалися на сільські на чолі з виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Але дедалі частіше феодали на власний розсуд самі призначали сільську адміністрацію, ставлячи її таким чином у подвійне підпорядкування. Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками і широко використовувались у судовій практиці. Майже в незмінному вигляді вони перекочували в Литовські статути й стали основою їхніх правових норм. На початку XVI ст. общинні суди дістали назву копних (від копи сход сільської громади). Правосуддя вершили на спільному засіданні голови дворогосподарств. До їхніх послуг вдавалися не тільки селяни, а й міщани, бояри, земяни й князі.
Особисто вільні й економічно незалежні селяни-общинники називалися данниками. Велика кількість пустошей (вільних земель) давала змогу умілому й працьовитому хліборобу розширити ріллю й успішно господарювати. Коли ж він через якісь причини не міг вносити у сплату податків свій пай чи відбувати повинності, то община виганяла його зі свого складу. При цьому звільнений наділ передавався іншому общиннику. Винуватцеві залишалося право переселитися в іншу місцину й там з дозволу сільського сходу та волосного старости завести нове господарство. Переселенець на кілька років звільнявся від податків і повинностей, що давало йому змогу стати на ноги. Після закінчення пільгових років селянин мусив брати участь у сплаті общиною державі данини натурою чи грошима. Внаслідок роздачі феодалам сіл кількість даних селян скорочувалася, погіршувалося й їхнє становище. За своїм соціальним статусом від них відрізнялися тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їхню користь тяглу повинність. Вона зводилася до оранки землі, засіву зерна й збирання врожаю на панських ланах, а також ремонту доріг, мостів, насипання гребель та інших робіт, яких чимало є у сільському житті. Великі князі литовські й польські королі захоплювали самі й передавали тяглих селян у підданство іншим землевласникам. Внаслідок цього їхня чисельність зменшувалася, і в другій половині XVI ст. вони практично зникли.
В напівзалежному становищі перебували так звані похожі селяни. Вони вже втратили землі, але ще користувалися особистою свободою. Щоб звести кінці з кінцями, похожі селяни йшли в кабалу до пана, беручи в борг зерно, гроші, реманент, і так втрачали особисту свободу. Таким самим шляхом потрапляли у панську залежність від сусідки, городники, загородники, коморники тощо.
Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну. Вона проявлялася в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі. Ці процеси почались ще в першій половині XV ст. насамперед у Галичині, захопленій Польщею. Радомський сейм 1505р. позбавив галицького селянина права залишати свого пана без його згоди. І таких селян ставало чимдалі більше. Аналогічні процеси, правда, дещо повільніше відбувалися й на українських землях у складі Литовської держави.
Важливим кроком у закріпаченні селян став Судебник 1468р., за яким посилювалось покарання підданих за непослух, а суд над ними міг вершити сам власник. На початку XVI ст. селянинові було заборонено скаржитися на своїх можновладців. Закони першого Литовського статуту 1529р. не дозволяли залежному селянину (кметю) при відході до іншого хазяїна забирати із собою майно, худобу, реманент тощо. І це привязувало підданого до свого пана більше від усяких інших урядових заходів. Третій Литовський статут 1588р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. До 10 років перебування під владою феодала похожий селянин взагалі не мав права відходу. Через 10 років воно було обставлене такими умовами, що робили його фактично неможливим. Щоб дістати відповідний дозвіл, ?/p>