Особливості виявились у розвитку десиденського руху в Україні в 60-80-ті рр. ХХ ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?и, студенти, митці, священники, селяни; переважно молодь і люди середнього віку, з значною участю жінок. Учасники руху опору походять головинм чином з Київщини та з Західної України (переважно зі Львова); далі з Дніпропетровської та Донецької областей. Духовим зачинателем руху опору. треба вважати В. Симоненка. 1
Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава, у якій би всі громадяни дійсно користувалися політичними правами і визначали напрям економічного і політичного розвитку України. У галузі міжнаціональних відносин рух опору засуджує всякий шовінізм та імперіалізм і проповідує шанування прав інших народів та співпрацю з ними. Методи діяльності руху опору легальні; діячі руху часто посилаються на принципи так званої ленінської національної політики. Проте, після арештів і судів провідних діячів руху опору у 19721973 помітна часткова радикалізація поглядів, тенденції до нелегальної діяльности. Це позначилося зокрема на 78 випуску (1974) самвидавного періодичного видання руху Український Вісник.
Українці (наприклад, генерал П. Григоренко) беруть участь також у загально-союзному чи російському русі опору. Але намагання російського періодичного видання руху опору Хроника текущих событий у Москві виступати від імени руху опору неросійських народів СРСР, спростувала редакція Українського Вісника. Поряд з українським рухом опору, в Україні діяв також рух опору інших національностей, зокрема єврейська (він ставив собі метою, як і в Росії, право на виїзд за кордон СРСР) і російський що солідаризується з російським рухом опору в Росії. Подекуди вони співпрацюють з українським рухом опору. 1
Висновок
Значення дисидентської боротьби полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.
Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, які продовжували все своє життя продовжували усіма своїми силами вплинути на життя звичайного люду та змінити його на краще. 1
Отже, про дисидентський рух можна сказати, що це масштабна течія, яка була повязана насамперед із соціально-економічною напруженістю. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найбільшим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.
Список використаної літератури та джерел
- Дисидентський рух і УРСР.
- Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968. 48, 81-83, 120-124 с.
- Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968. 50-56 с.
- Кожелівеч І. Хроніка Українського опору. Культура. Париж 1975. 328-330, 339-341 с.
- Піднесення національно-визвольного руху в Україні. Поява "шістдесятників".
Додаток
Із проекту програми Української Робітничо-Селянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР, у якому говориться:
“Мета першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних прав, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні.” 1
Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є.Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю:
"Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна."