Geum.ru

Особливості виявились у розвитку десиденського руху в Україні в 60-80-ті рр. ХХ ст.

Информация - История

Другие материалы по предмету История

li>

  • звернення 139 меш. Києва до Брежнєва, М. Підгорного і О. Косиґіна в квітні 1968 з протестом проти переслідувань за переконання, незаконних арештів і обмеження прав української мови і культури; 1
  • лист творчої молоді Дніпропетровська у 1968 проти русифікації міста;
  • відкритий лист до Літературної України за підписами І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, Л. Костенко, В. Некрасова в обороні В. Чорновола та С. Караванського; подібний лист В. Стуса до Ф. Овчаренка;
  • есей В. Мороза Хроніка опору про нищення памяток української культури;
  • відкритий лист А. Коваля до депутатів Верховної Ради УРСР, у якому вимагає здійснення прав, записаних у Конституції;
  • протестні листи різних громадян, зокрема Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, В. Чорновола, Ольги Горинь, Ігоря та Ірини Стасів-Калинців, О. Мешко, о. В. Романюка проти другого засуду В. Мороза в листопаді 1970;
  • звернення мешканців м. Вишгорода Київської області до ЦК КПСС з приводу надуживань місцевої влади;
  • звернення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої, що його в грудні 1971 підписали П. Якір, Ірина Стасів-Калинець, В. Стус, Т. Тимчук, В. Чорновіл;
  • не підписана листівка про арешти діячів культури на початку 1972;
  • листівки і протестні написи проти русифікації у Львівському Університеті у 1974;

    • інші.

    Протестні листи проти правопорушень висилали також учасники руху опору, що перебували у вязницях та концентраційних таборах, наприклад:

    • звернення М. Масютка до Верховної Ради УРСР у жовтні 1966, у якому він засуджує суди над українцями в різних містах;
    • лист С. Караванського до Ради Національностей СРСР у 1966 з вимогою припинити дискримінацію неросійських народів, зокрема українців, кримських татар, євреїв, та подібні його листи до В. Ґомулки в 1965 і Голови Президії Верховної Ради СРСР у 1967; 1
    • його ж звернення на цю саму адресу з протестом проти окупації Чехо-Словаччини в 1968;
    • лист М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лукяненка до Комітету прав людини ООН у 1969 з протестом проти домішування отрути до харчів вязням;
    • звернення до прилюдної опінії світу С. Бедрила в 1970, з скаргою на поведінку органів КДБ
    • есе В. Мороза під назвою Репортаж із заповідника ім. Берії, який був написаний під час увязнення автора.

    Інша форма діяльності руху опору це маніфестації в річницю перевезення тіла Тараса Шевченка на Україну 22 травня, що їх постійно розганяли органи КДБ. У 1967 за цієї нагоді відбулось зіткнення учасників з КДБ, після чого 64 мешканці Києва вислали протест до Брежнєва та Шелеста. Демонстрації з участю кілька сот осіб відбувалися у Львові в квітні 1966 під час процесу братів Горинів й інших та в листопаді 1970 в Києві під час похорону А. Горської. У 1968, у 51 річницю жовтневої революції, спалив себе на Хрещатику в Києві В. Макуха, виголошуючи гасла Геть колоніялізм з України та Хай живе вільна Україна. У 1969 також для протесту проти поневолення України намагався спалити себе біля унівеоситету в Києві М. Береславський.

    Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.

    Поряд з цими стихійними формами руху опору, існували спроби організованих акцій. Ще в кінці 1959 група українськиї юристів під проводом Л. Лукяненка виготовила проект програми Української Робітничо-Селянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР. У проекті програми Спілки написано, що її ідеалом є самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм. 1

    Про засоби боротьби в проекті говориться: Мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних прав, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні.

    У січні 1961 Лукяненко був засуджений у Львові на смертну кару, що була замінена на 15 pp. вязниці, а обвинувачені (І. Кандиба, С. Вірун, О. Лібович, В. Луцькій, Й. Боровницький, В. Кіпиш) на увязнення від 10 до 15 рр. З 1957 до 1967 в Галичині діяли також малі нелегальні групи: Обєднана Партія Визволення України, Український Національний Комітет та Український Національний Фронт, члени яких були також засуджені на увязнення, при чому двох членів Українского Національного Комітету І. Коваля та Б. Грицину Львівський суд засудив на смертну кару, і вирок виконано. Процеси над вищезгаданими групами відбувалися при зачинених дверях. Члени Українського Національного Фронту перевидали деякі публікації ОУН, у 19651967 випустили 16 чисел часопису Батьківщина і Воля.

    До руху опору треба зарахувати також робітничі заворушення і страйки, наприклад, у 1963 в Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчі та їх недостачею; тоді дійшло до сутичок між відділами КДБ і військовими частинами) і Одесі (портові робітники відмовилися вантажити масло до Куби), 1969 на гідроелектростанції в с. Берізка; 1972 у травні в Дніпропетровському (робітники протестували проти впровадження росіян на зав.) і в червні в Дніпродзержинському (у заворушеннях брало участь кілька тисяч осіб; вони були спровоковані грубою поведінкою влади).

    За даними самвидавних документів в русі опору брали участь біля 600 осіб (кількість учасників масових демонстрацій і читачів самвидаву кілька тисяч), здебільшого представники професійної інтелігенції, далі робітники, вчені, письменни?/p>