Особливості визвольного руху в Боснії та Герцеговині
Информация - История
Другие материалы по предмету История
кого уряду в балканському питанні, показав, як під тиском суспільної думки офіційний Петербург став змінювати першопочаткову позицію і в кінці кінців Росія обявила в 1877 р. війну Туреччині.
Важливий вплив на балканську політику царської Росії надало посилення активності на Балканах Австро-Угорщини та інших великих держав. Постання в Боснії та Герцеговині призвело до ускладнення міжнародних відносин на Балканах, призвело до загострення Східної кризи.
Великі держави переслідували на Балканах різні цілі. Росія була не проти використати визвольну боротьбу балканських народів для встановлення контролю над протоками та послабити своїх противників на Балканах Туреччини та Австро-Угорщини. Однак в Петербурзі розуміли, що підтримка виступу балканських народів проти Туреччини повязана з небезпекою війни, до якої Росія, яка програла Кримську війну, була неготова. Визначаючи головні напрямки зовнішньої політики Росії в цей період, канцлер О.М. Горчаков писав царю в 1866 р., що його дипломатія ставить завдання „путем комбинаций в нашей общей политике добиваться изменений в системе союзов и равновесия европейских сил, направленнях против нас по договору 1856 г.”
Характеризуючи політику Горчакова на Балканах, колишній посол в Константинополі Лобанів-Ростовський писав: „Нам надо было поставить Балканы под стеклянный колпак, пока мы не разделаемся с другими более спешными делами”. Міністерство іноземних справ Росії визначило свій курс і по відношенню до можливих виступів балканських народів проти Туреччини. „Россия не собирается подстрекать народы на бунт в Турции, - заявив Горчаков прусському посланцю в Петербурзі Ройсу. Конечно, это сделать будет нелегко, так как новый курс противоречит нашей традиционной политике. Наше родство по крови и религиозная общность со славянами в Турции обязывает нас поддерживать их. Поэтому мы, несмотря на все, и впредь будем им помогать, однако только в рамках облегчения их положения с помощью реформ и автономии в пределах Турции.”
Російський уряд, виходячи з цієї установки, притримувався політики збереження статус-кво на Балканах, намагаючись добитися розширення прав словянських народів дипломатичним шляхом. Горчаков висував програму надання Боснії та Герцеговині широкої автономії за зразком Сербії та Румунії. Вперше цю ідею він озвучив в серпні 1875 р., невдовзі після початку повстання в Боснії та Герцеговині. Горчаков поставив перед міністром іноземних справ Австро-Угорщини Д.Андраши питання про сумісні виступи перед Портою на користь розширення прав цих провінцій.
В кінці 1875 р. російський уряд разом з урядами інших великих держав запропонувало Туреччині направити у повсталі області міжнародну комісію з метою посередництва між турецьким урядом та повстанцями.
В лютому 1876 р. при посередництві російського посла в Константинополі Ігнатьєва Н.П. турецький уряд провів ряд реформ, які полегшили положення християнського населення Боснії та Герцеговини.
Нарешті, в 1877 р. під час російсько-турецької війни, начальник дипломатичної канцелярії при головнокомандуючому Дунайською армією Нелідов О.І. вніс в проект мирного договору з Портою пункти про реформи в Європейській Туреччині, які передбачали надання автономії балканським народам. Відомо, що цю позицію активно відстоював уряд Росії при підписанні Сан-Стефанського миру в 1878 р.
Росія не обмежувалась дипломатичними діями. В 1876 р., коли Сербія, програвши війну, опинилася в критичному положенні, Росія предявила Туреччині ультиматум і тим врятувала Сербію та Чорногорія від розгрому.
Таким чином, не дивлячись на субєктивні цілі царизму на Балканах, Росія своєю політикою надавала підтримку визвольному руху балканських народів.
Слід звернути увагу і на той факт, що російські революціонери-демократи теж стояли за повне визволення балканських народів від султанського панування. Це визволення вони бачили лише революційним шляхом і вважали революцію на Балканах необхідною та неминучою.
По відношенню до подій на Балканах в російському революційному русі вже в 60-ті роки чітко виокремилось два напрямки: представники одного вважали необхідним надати серйозної практичної допомоги в боротьбі балканських народів, представники другого прийшли до висновку про необхідність сконцентрувати всі сили на підготовці російської революції. В 1861 р. Огарєв відмічав в „Колоколі”, що не бачить можливості звільнення південних та західних словян перш ніж визволити Польщу та Росію. Через шість років в листі Бакуні ну Огарєв підкреслював, що Росія і лише Росія прийде на допомогу визволенню словян. Але допомогу в боротьбі балканських народів Огарєв вважав доцільним надати після визволення самої Росії.
Ще до того як в пресі зявилася інформація та коментарії про Герцеговинське повстання, до нього проявили зацікавленість російські революціонери, які знаходилися в еміграції. Один з них, М. Судзиловський, писав, маючи на увазі Герцеговину, - „Ми збираємось туди великим натовпом”.
Російські революціонери надавали різну допомогу Балканським народам брали участь в демонстраціях, в газетній компанії, в зібранні грошей, служили в санітарних загонах на полях бою та в госпіталях. Найвищою формою цього руху була участь у збройній боротьбі в якості волонтерів. Загалом для цих представників російського революційного табору поїздка на Балкани була формою „ходіння в народ”. Не випадково в числі революціонерів, які приїхали добровольцями на Балкани, були такі активні ?/p>