Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 45

Частина II

^ ГОСПОДАРСТВО В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В V — XV ст.

1.1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські
відносини

В історіографії господарство Середньовіччя характери-
зується такими загальними ознаками: панування приват-
ної власності, основою якої була земля у формі феода (умов-
но-службове спадкове надання), що дало назву системі гос-
подарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у
принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер,
ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася
на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю
на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста,
поземельна, судово-адміністративна і військово-політична
залежність селянина від землевласника; рентна форма екс-
плуатації феодальне залежного селянства; переважання
натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні гос-
подарські форми. Аграризація економіки зумовила назву

52

Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіч-
чя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V—
Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси фео-
дального господарства (період генези). XI—XV ст. — пері-
од зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої
колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньо-
му Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) за-
роджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки
індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства у європейських
країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній
країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії,
Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву роман-
ського, сформувався на основі спадщини Римської імперії
та соціально-господарської системи германських племен.
В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських краї-
нах перехід до феодальних відносин відбувався на основі
розкладу родоплемінних і общинних відносин.

Становлення феодального господарства яскраво просте-
жується на прикладі Франкського королівства (V—IX ст.),
що було створено германськими племенами франків на те-
риторії Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. за-
панувало над більшою частиною Західної Європи. У V —
на початку VI ст. за "Салічною Правдою" — збірником
звичаєвого права — у Франкському королівстві відбувався
процес перетворення землеробської громади, що складала-
ся з великих сімей (включаючи родичів до третього поколін-
ня), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство
малих сімей. Громаді належали територіальне верховен-
ство, колективна власність на всі землі. У спадковому ко-
ристуванні великих сімей, члени яких вели спільне госпо-
дарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноград-
ники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право при-
ватної власності поширювалося на будинок з присадибною
ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною

53

власністю членів громади. Права відчуження (вільного роз-
порядження) "салічної землі" франки не знали. Вона успад-
ковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсут-
ності переходила до громади.

За "Салічною Правдою", франки були вільними члена-
ми громади з визначеними правами і обов'язками, але со-
ціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були
значними. До соціальної структури франкського суспіль-
ства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і
раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, пере-
важно імперських, привласнили королі, дружинники, знать.
У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною
власністю і парцелярними господарствами. Розпочалася
майнова диференціація, з'явилися заможні та незаможні
члени громад.

Одночасно зберігалася земельна власність церкви і гал-
ло-римського населення, значна частина якого перейшла
на службу до франкських королів. Не було відмінено ні
рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського
права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королів-
ства доби "Салічної Правди" співіснували римська систе-
ма приватної власності, землеволодіння франкських гро-
мад, королів і знатних осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок
успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками,
братами, онуками померлого. Спадковий наділ перетворю-
вався на алод — приватну власність невеликої сім'ї або її
членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася,
дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без доз-
волу громади. Остання з землеробської трансформувалася
на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якої
визначалися приватною власністю на орні землі та колек-
тивною на угіддя, власною працею її вільних членів.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміц-
ненням алоду розпочалося відчуження землі. Посилилися
майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських

54

і франкських землевласників, концентрація землі. Король
зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісни-
кам (графам), знатним особам з германо-галло-римських
родин землі з селянами, право на збирання державних до-
ходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння
франкської службової знаті.

Процес становлення залежного селянства в VII — на
початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід пущених.
Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі
галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабів-
сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники по-
ступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового роз-
витку набула рентна форма експлуатації селян, що зароди-
лася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів
надавали церкві, світським землевласникам імунітет —
привілей здійснювати у своїх володіннях функції держав-
ної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було
потрібно для примусу селян до виконання панщини, гро-
шового і натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся пере-
ворот в аграрних відносинах, що прискорив процес ство-
рення феодального господарства. Його каталізатором ста-
ли війни з арабами, германськими та слов'янськими пле-
менами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскіль-
ки військова служба заважала селянам займатися сільсько-
господарською працею і розорювала їх, всенародне опол-
чення втратило своє значення. Головну роль почали відігра-
вати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах пануван-
ня натурального господарства основою матеріального за-
безпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл —
фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави
при останніх Меровінгах провів військово-аграрну рефор-
му. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спад-
кову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві зе-
мельні дарування —'бенефіції — за умови виконання вій-
ськової служби і васальної присяги на вірність королеві-

55

сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм
васалам. Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тим-
часове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріально-
васальних відносинах. Право власності на землю зберіга-
лося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або
зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно ре-
форма підготувала умови для руйнування порядків грома-
ди. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членів гро-
мади: увільняла їх від військової служби, участі в суді, місце-
вому управлінні.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба
була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод
(лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволо-
діння доби Середньовіччя.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння фор-
мувалося феодальне залежне селянство. До нього крім
сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також
вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські земле-
власники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні
фактори: великі податки та примуси, борги, насильне за-
хоплення громадських земель і алодів» натуральне госпо-
дарство, що ставило селян у залежність від природних умов
і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Пере-
творення вільних селян на залежних і втрата ними прав на
землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів —
насильний продаж землі, виконання певних господарських
примусів на користь короля та його намісників. Стали по-
ширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім
змістом було відчуження алоду вільного дрібного земле-
власника на користь світського магната чи церкви, а потім
повернення його селянинові в пожиттєве користування як
прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія
поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селя-
нин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Се-
лянські прекарії спочатку регулювалися договором, де за-

56

значалися строки користування землею і розміри чиншу.
Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися спла-
тою натуральної та грошової ренти, панщинзняними робо-
тами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберіга-
ли ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як
користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста
свобода прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала ко-
мендація — подібний до патронату інститут особистої за-
лежності, коли селяни потрапляли під покровительство
короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста
залежність селян поширилася на їхні землі.

Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соці-
альний статуси різних категорій залежного селянства. Од-
нак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного поход-
ження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками
щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які
отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів,
колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності
від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища
було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість
селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберіга-
лися доти, доки вони користувалися наділом у цій сень-
йорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Велико-
го (768—814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали
успіху.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися
політикою франкської держави Каролінгського періоду.
Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була
зобов'язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які
розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули
військово-політичного та територіального характеру. По-
сади намісників стали спадковими. Обмежувалися і скасо-
вувалися громадянські права вільних селян у політичному
житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян
від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші

57

об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регла-
ментувалися фізичні покарання залежних людей, їхні при-
муси.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєт-

ку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював
сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класич-
ного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів).
Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила
до третини її загальної площі. Селяни відбували регуляр-
ну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень,
різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці
IX ст. у цих сеньйоріях було зосереджено не менше трети-
ни селян. Частіше зустрічалися сеньйорії з незначним до-
меніальним господарством, де переважали тваринництво й
земельна рента продуктами.

Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з
ринком грошовому чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сфор-
мувалася класична форма феодального службового земле-
володіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне
господарство франків, що грунтувалося на алодіальній влас-
ності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому
утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи)
сприяла асиміляція римської господарської спадщини. В
Італії, Іспанії римські господарські структури переважали
над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих
країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германсь-
ких племен та реконкістою — відвоюванням Піренейсько-
го півострова в арабів.

У Німеччині господарство феодалізувалося в VII—XI ст.
За германськими "Правдами" у VII—VIII ст. панував алод,
одночасно існувало церковне і світське землеволодіння.
Особливістю аграрної еволюції було більше значення "внут-
рішньої" феодалізації громади-марки. Поширилися різні
форми відчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж
всередині марки. Поглиблювалася майнова та соціальна

58

нерівність. Одні сім'ї бідніли, інші збагачувалися, перетво-
рюючись на дрібних і середніх землевласників. У їхніх
руках зосереджувалися права на громадські угіддя.

Приєднання в IX ст. території Німеччини до Каролінг-
ської імперії сприяло синтезу громадського і романізова-
ного господарства. Активізувало його утворення Німець-
кої держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний пере-
ворот, прискоривши розпад громади і швидке зростання
великих земельних володінь. Король дарував землі, імуні-
тетні привілеї феодалам. Характерною для Німеччини була
така форма феодальної власності, як фогство. Фогти (до-
слівно захисники) — світські особи, які виконували в імуні-
тетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіс-
кальні функції. Поступово їхні посади стали спадковими,
вони привласнювали церковні землі та доходи. Структура
феодальної сеньйорії мала деякі особливості, їй були влас-
тиві роздробленість і дискомпактність, розпорошеність у ба-
гатьох селах.

Складалася феодальна залежність вільних членів гро-
мади. Відчуження алоду, прекарні угоди призводили лише
до їхньої поземельної залежності, перетворення на надільних
селян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлю-
валась особиста залежність вільних членів громади від зем-
левласників. На початку XII ст. у Німеччині сформували-
ся феодальне землеволодіння, визнане спадковим і непо-
дільним, та сеньйоріально-селянські відносини.

В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е.,
рабовласницька система власності не сформувалася. В англо-
саксонський період (V—XI ст.) домінувала селянська вільна
сусідсько-територіальна громада-марка. Значні за розміра-
ми спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га), ко-
лонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємо-
допомога забезпечували тривале (порівняно з Франкською
державою) збереження громадської власності. Англійський
фолькленд — наділ, яким володіли за "народним правом",
не став "класичним" алодом, вільно відчуженою власністю,

59

оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість
населення становили вільні селяни — керли. Невільне на-
селення — раби та залежні літи з завойованого кельтсько-
го населення — використовувалося як челядь або "сиділо"
на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Про-
те поступово алодизація землі, вичерпування колонізацій-
них можливостей, соціально-економічна диференціація на-
селення, збагачення родоплемінної (ерлів) та службової
(тенів) знаті, які мали від п'яти до сорока гайдів землі, ро-
били неминучим формування великого землеволодіння і
перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирі-
шальне значення мали королівські дарування (з VII ст.)
монастирям, ерлам, тенам земель з вільним населенням —
боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами на зби-
рання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично
король дарував не землю, а владу над вільними селянами,
право імунітету. Між власником бокленду 1 населенням
встановлювалися особисті відносини залежності. Селяни
зберігали право фолькленду на землю, але одночасно фео-
дал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди змен-
шувалися, утворювалися помістя — манори, зростали при-
муси селян.

Надання землі для прожиття зросло після об'єднання в
IX ст. англо-саксонських королівств у єдину державу і ре-
форм короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартел-
ла. Королівська влада дарувала феодалам і монастирям
імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не по-
ширилися. Розвивався інститут комендації. Великим зем-
левласником стала католицька церква, володіння якої з'я-
вилися в англії наприкінці VI—VII ст. Процес феодалі-
зації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські
завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали
особисту свободу і громадське зевлеволодіння.

Завершення процесу феодалізації господарств в Англії
пов'язане з нормандським завоюванням у середині XI ст.
Це була експансія більш розвиненого французького феода-

60

лізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі,
вони надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні
відносини та ієрархія власності. Відбулася уніфікація со-
ціального складу селян на дві головні групи — повнонаділь-
них вілланів і малоземельних коттерів. Матеріали першо-
го (1085—1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в
історії Англії та усієї Європи, які отримали назву "Книги
Страшного суду", юридичне зафіксували панування феодаль-
них відносин у англійському суспільстві.

Повільнішим і своєріднішим порівняно з Західною Євро-
пою було встановлення феодального господарства у Візантії,
де зберігалася відносно міцна централізована влада. З завою-
ванням слов'янами Балканського півострова (VII—VIII ст.)
утвердилася селянська громада. Особливістю аграрного ладу
було співіснування приватної, генетичне пов'язаної з пізньо-
римською державної та громадської власності. Це усклад-
нювало процес формування великої феодальної земельної
власності, що інтенсивно відбувався в IX—XI ст. Держава
контролювала й розвиток. Умовна власність не набула особ-
ливого поширення. Залежність селян формувалася на грунті
приватноправового домовлення (продаж, дарування, патро-
нат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів, держав-
них дарувань земель разом з селянами. Земельна рента
як форма приватновласницького гноблення селян поєд-
нувалася з експлуатацією їх державою через податкову
систему.

У Північній Європі феодальні відносини склалися на
основі розпаду громадсько-родового ладу. Цей процес від-
бувався повільно і завершився у XII—XIII ст. Причиною
цього було збереження великої патріархальної сім'ї як со-
ціальної та господарської основи скандинавського суспіль-
ства. Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, на
якій вели господарство члени великої сім'ї, був спадковий
і не відчужувався. Важливим чинником господарської
перебудови у Х—XI ст. стали королівські дарування служ-
бовим особам права стягувати з певної території частини

61

доходів для прожиття. Сформувалася система підпорядкова-
них королеві тимчасових державних ленів, які відрізнялися
від західноєвропейських бенефіція та феода. Сеньйорія не
склалася. Власники ленів не мали імунітетних привілеїв і
здійснювали лише адміністративні функції від імені короля.
Селяни не підпорядковувалися приватній владі, залишалися
особисто вільними, зберігали право одаля на свої землі.
Реформи XIII ст. звільнили селян від військової служби в
ополченні та перетворили її на податковий стан. У XII—
XIII ст. набула поширення оренда, але вона не привела до
виникнення типових селянських наділів. Орендарі вважа-
лися особисто вільними, мали право вийти з наділу.

Отже, в V—Х ст. у країнах Європи формувалося фео-
дальне господарство на основі приватної власності феодала
на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне зна-
чення мали відчуження алоду, перемога великого землево-
лодіння над дрібним, становлення між землевласниками і
селянами відносин панування і підпорядкування, а всере-
дині пануючої верстви — покровительства і служби. При-
скорили ці перетворення війни, зовнішня експансія, зако-
нодавча та податкова політика держав, санкція нею імуні-
тетної системи та придушення опору селян.

Зрілі феодальні відносини (XI—XV ст.) практично в
усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не
відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI—
XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що скла-
лася у трьох видах — королівська, світська, духовна. Ієрар-
хічна структура землеволодіння обмежувала права окре-
мого феодала на землю. Існувала власність верховна, сень-
йоріальна і підпорядкована васальна. Лише з часом ленні
володіння стали відчужуватися. Система майорату давала
можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві третини її.

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за розмірами (від великих на кілька
тисяч наділів до найдрібніших на 5—10 наділів).

62

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на
надільній системі, що давала змогу селянинові мати само-
стійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економіч-
ну реалізацію права власності на землю — земельну ренту.
Селянські наділи (манси у Франції, віргати в Англії, гуфи в
Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всере-
дині сеньйорії, а за згодою сеньйора — поза нею. За струк-
турою це були складні земельні комплекси. Будинок з при-
садибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи розта-
шовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 ділянок.
Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошо-
вих відносин нерівність у забезпеченні селян землею зрос-
ла. У Франції розмір манса в середньому становив 4—6 га,
але розрив у земельній забезпеченості був 15 — 20-кратним.
В Англії, за "Книгою Страшного суду" (середина XI ст.),
половина вілланів мала ЗО—60, а наприкінці XVIII ст.—
7—7,5 акра орної землі. У Німеччині на колонізованих зем-
лях на схід від Ельби селяни отримували одну гуфу (в се-
редньому 16,8 га).

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно просте-
жуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася те-
риторіальне, втягуючи у свою сферу колонізовані землі.
Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок лісів, луків,
пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Пан-
щина або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на
рік. Використовували її переважно для сінокосу, як гужо-
ву повинність, часто оплачували харчами, сіном, грішми.
Поширився феодальний найм — примусова праця за пла-
ту, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом. Пе-
реважали натуральна і грошова рента, остання становила
від третини до половини селянських доходів. Освоєння но-
вих земель сприяло поширенню так званих нових селян-
ських наділів, що надавалися на 1—9 років за великий
вступний внесок і фіксований чинш вартістю до половини
врожаю. У соціально-правовому відношенні селяни продов-
жували поділятися на тих, що перебували у особисто-спад-

63

ковіи залежності, та вільних від неї. Останні становили
більшість населення. Найбільше сервів було в провінціях

Центральної Франції (25—50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася гро-
мада. Була поширена система відкритих полів, коли після
збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасови-
ська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч
існували певні відмінності в становленні його різних кате-
горій, градація правового статусу зменшилася. Загальною
ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністра-
тивна, військово-політична залежність від власника землі.
Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Пра-
ва феодалів значно розширилися. Було досягнуто всебічної
регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися по-
головний чинш (обов'язок щодо особистості власника), по-
земельні примуси, успадкування майна і відчуження земель-
них ділянок, шлюби селян, постої військ і військові рекві-
зиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали ек-
страординарний податок — таллю, мали судові права щодо
вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, доро-
ги, платити сервітути — спеціальні внески за користуван-
ня луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та
дорожні мита. Значного поширення набув баналітет — мо-
нопольне право феодалів на господарські об'єкти для пере-
робки сільськогосподарської продукції. Селяни платили
десятину на користь церкви і державні податки.

В історико-економічній літературі існують протилежні
точки зору щодо статусу селян у Західній Європі на першо-
му етапі (XI—XIII ст.) зрілого Середньовіччя. Тривалий
час панувало твердження, що доменіально-панщинна сис-
тема і серваж як форма особисто-спадкової залежності се-
лян різного походження були загальноєвропейським яви-
щем і свідчили про кріпосний стан селянства. Прихильни-
ки іншої точки зору, грунтуючись на нових дослідженнях

64

з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпос-
ний", "кріпосництво" характерні для пізнього Середньовіч-
чя (кінець XV — середина XVII ст.). Вони означали при-
кріплення селян до землі, їхню спадкову залежність від
сеньйора, широке використання панщини, підтримку цих
норм центральною владою, тобто загальнодержавний ста-
тус. У європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком
товарно-грошових відносин доменіально-панщинна систе-
ма стала обмеженою, переважала натуральна та натураль-
но-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—ЗО %
селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпе-
чували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність
селянських господарств, розширилися їхні права. Всі селя-
ни брали участь у майнових і земельних угодах, мали пра-
во успадковувати та продавати майно, примуси їх були фіксо-
вані. Звичайним явищем стало переселення селян у міста
або інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роз-
дробленості, сеньйори практично не могли повертати селян-
утікачів. Лише в Англії, на відміну від інших європейських
країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повіль-
ним розпадом доменіально-панщинного господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розшири-
лися права селян на володіння землею. Громади й окремі
сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обме-
ження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухо-
мого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля,
розміри військового збору, торгові та дорожні мита, судові
штрафи. Отже, вони звільнялися від особисто-спадкової за-
лежності. Зміцнювалася їхня господарська самостійність.

В Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася універ-
сальна маноріальна система. Було вироблено правовий ста-
тус залежного селянства. Віллани і коттери визнавалися
спадково залежними від лордів і виключалися з сферикоро-
лівської юрисдикції. У документах поняття "віллан", "серв"
стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була пан-
щина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-х

Blog

Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Содержание