Geum.ru

Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   45
1769 p. російський
уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). В Москві
та Петербурзі було створено асигнаційні банки, що вільно
розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 p. банки
були об'єднані, асигнації перестали бути розмінними. За
рахунок паперових грошей покривався дефіцит державно-
го бюджету, що призвело до їх емісії та знецінення. Російські
гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі,
витіснивши з обігу польсько-литовську монету. З'явилася
назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч ви-
пускалися рублеві монети з косими нарізами (карбами) на
ребрі замість написів. Отже, відбулось об'єднання грошо-
вих систем Росії й України в єдину грошову систему.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на
українських землях в XVI—XVIII ст. поширилися кредитні
операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовле-
на також відсутністю у купців вільних коштів. Наприклад,
група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і
розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p.
львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом,

443

закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були
затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кре-
дитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощува-
ло розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий
споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В
XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну біль-
шість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині
(62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано
чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рога-
тина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими
землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комер-
ційний кредит брали для купівлі великих партій товару.

Лихварство було поширене серед представників різних
верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти).
Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці,
які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своє-
рідними банківськими організаціями були єврейські міські
громади (кагали). Позиковий процент був високим — від
8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %,
часто виступав у натуральній формі (передача користуван-
ня землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор висту-
пали католицькі костьоли й монастирі, православні брат-
ства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям
і козакам, навіть королям. В Українській козацькій дер-
жаві існував обопільний кредит у зовнішньоторгових опе-
раціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеч-
чині, західноукраїнські купці брали українські товари в
кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринко-
вих відносин, лихварство негативно впливало на розвиток
економіки краю, виснажувало її.

У Російській державі на відміну від західних країн
важливе значення мав державний кредит. Роль банку
виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові по-
зики промисловцям і купцям, безплатно передавала при-
ватним особам казенні підприємства з наданням грошо-
вої позики з державної скарбниці. В 1754 p. створені Дво-

444

рянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав
контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розра-
хунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в
сумі від 500 крб. до 10 тис. крб. на одну особу. Він проісну-
вав до 1786р. Після цього його капітал було передано
Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петер-
бурзького купецького банку, видача кредитів під товар на
строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями
Петербурзького порту призвели до його закриття в 1782 p.
і передачі вкладів до Дворянського банку.

Державний позиковий банк давав кредити під поміщи-
цькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'я-
ні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дво-
рянству строком до 20 років з уплатою 5 % річних, містам
і— на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою
'4,5 % річних.

Комерційні операції здійснювали з 1772 p. облікові та
[страхові контори в провінціях при Державному асигнацій-
^ йому банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у
формі векселів. У 1729 p. було створено вексельний статут,
| а в 1740 p. — банкрутський статут. Зберігав своє значення
'лихварський кредит, в основному в розмірі 12—20 % річних.
^ У Російській імперії мали право користуватися позика-
І^ми лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебу-
1 вали в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме
|і майно. Українське дворянство було зрівняно з ними у пра-
вах на отримання позик лише в 1783 p.
( Протягом XVI—XVIII ст. на українських землях відбу-
|лися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому
Іобігу. У Великому князівстві Литовському питаннями
^фінансів займалися підскарбії. Литовський статут 1529 p.
^звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і
: повинностей на користь князя й адміністрації. "Устава на
^волоки" (1557 p.) на землях великого князя ввела оподат-
Ікування замість дворища від диму відповідно до родючості
?грунту. Після Люблінської унії (1569 p.), коли українські

445

землі були приєднані до земель корони, на них поширила-
ся польська фінансова система.

У Польському королівстві основним щорічним подат-
ком з сільського населення було ланове. Розміри його про-
тягом XVI ст. зросли з 12 до ЗО грошів з лану, а для мало-
і безземельних селян — від 20 до ЗО грошів з господаря
сім'ї. Жителі міст платили шос у розмірі 2 гроша з кожної
гривні вартості рухомого майна. Єдиним непрямим подат-
ком був акциз на алкогольні напої. Сейми встановлювали
спеціальні додаткові мита. В 1563 p. був створений дер-
жавний скарб, джерелом якого став постійний податок —
кварта як четверта частина доходів від королівських маєтків
і мита, що йшов на утримання найманого (кварцяного)
війська.

У 1629 p. в Речі Посполитій була проведена реформа
податкової системи. Замість ланового і шоса було введено
подимне — податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 поль-
ських золотих. Ремісники з 1632 p. платили окремий пода-
ток. Зберігалася стація на утримання війська. Були встанов-
лені державні торгові мита: в 1629 p. за вивіз товарів —
евекта в розмірі 2—4 % їх вартості, в 1643 p. — за ввіз
товарів — індукта в розмірі 4 % вартості товарів. На по-
чатку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис., а
в середині XVII ст. — 466 тис. дукатів.

У другій половині XVII—XVIII ст. на українських зем-
лях, що залишилися в складі Речі Посполитої, продовжува-
ли існувати як державні податки кварта, мито, подимне,
з 1676 p. — подушне з єврейського населення. В 1764 p.
створено фінансові комісії для корони та Литви. З 1775 p.
основним податком стало нове подимне у розмірі 5—16
польських золотих. Крім того, було введено податок на
тютюн.

В Українській козацькій державі фінанси підпорядко-
вувалися гетьману, вони були невіддільні від його приват-
ного господарства. Доходи створеного державного скарбу
за Б. Хмельницького становили сотні тисяч золотих. Час-
446

тину доходів він діставав від земельних володінь — ко-
лишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католи-
цького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брац-
лавському та Чернігівському) королівщинам належало
близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті — близько 1400,
католицькій церкві — понад 50. Ці землі частково були
зайняті селянами-й козаками, частково перейшли у відан-
ня військового скарбу. Більшу частину цих земель держа-
ва передала старшині та козакам, які не одержували ніякої
платні грішми, а також монастирям. Деяку частину землі
військовий скарб продав.

Значні доходи козацька держава одержувала із сільсько-
господарських промислів. У її власність перейшли млини,
винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприєм-
ства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В
умовах становлення та зміцнення Української держави
великого поширення набула оренда. Орендували винокурні,
шинки, корчми, млини та ін. Великими орендарями були
магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міща-
ни брали оренду на власні імена. Вони здебільшого оренду-
вали млини, винокурні, шинки.

Важливою статтею поповнення державного скарбу були
доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів,
що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове — від
возів, помірне — від мір збіжжя, повідерщина — від прода-
жу відрами спиртних напоїв, а на дорогах — мостове, пе-
ревіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні
потреби, а містечка — передавали їх до скарбу. Повністю
належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезен-
ня товарів. Усі старі оборонні універсали, надані купцям,
було скасовано, "аби і найменший ущербок скарбові нашо-
му войсковому не бил", проте гетьман іноді звільняв купців
від мит та інших торгових зборів.

Головним джерелом прибутків військового скарбу були
загальні податки з населення Української козацької дер-
жави. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний

447

податок від хати, дворів, землі; стацію — надзвичайний по-
даток, який йшов переважно на утримання війська. Розміри
податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачува-
ли зерном. Податки платили в основному селяни й міщани.
Оподатковувалися також виробники спиртних напоїв. Цей
податок, який називався показанщиною, платили і козаки.

Кошти державного скарбу за Б. Хмельницького витра-
чали в основному "на утримання послів і на всякі військові
потреби". Рядових козаків за свою службу забезпечували
земельними ділянками. Проте вища військова старшина й
адміністрація одержували платню грішми: генеральний
писар — 1000 золотих, генеральний обозний, військові судді
— по 300, судовий писар — 100, гетьманський бунчужний,
гарматні, полкові, сотенні хорунжі — по 50 золотих. Така
платня була затверджена "Березневими статтями" 1654 p.
Делегати Війська Запорозького пропонували видавати плат-
ню також полковникам і полковим осавулам по 200 золо-
тих, сотникам — по 100, іншим старшинам — по 50, рядо-
вим козакам — по ЗО золотих, але це прохання не було
задоволене.

Однак, незважаючи на складні умови Визвольної війни
середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре
організовані. Державний скарб, успішно долаючи труднощі,
виконував покладені на нього важливі функції.

Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу від-
окремити державні фінанси і передати їх до Московського
царського скарбу, встановив посаду генерального підскар-
бія. З цього часу починається втручання Москви у фінан-
сові справи України. Неподільність особистих коштів геть-
мана і державного скарбу негативно відбивалися на україн-
ських фінансах. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича
був конфіскований і державний скарб, половину коштів за-
брала Москва, половину залишилося новому гетьману І. Ма-
зепі, за якого приватний і державний доходи знову були
об'єднані. Після його смерті комісія на чолі з Карлом XII
визнала спадщину гетьмана приватною і передала його не-

448

•••ЗДе„
''^Ї'Аь-

божеві А. Войнаровському. Тим самим мазепЙІЙ|,ці за кор-
доном, зокрема гетьман П. Орлик, були змушені вЇЕГрачати
свої кошти на державні справи. Конституція 1710 р.,'йкладе-
на П. Орликом, обмежувала права гетьмана у розпорядженні
державними коштами, військовий скарб відділявся від геть-
манського та віддавався генеральному підскарбієві. На утри-
мання гетьмана виділялись доходи з індукти, Гадяцького
полку і Шептаківської сотні. Податки зменшувалися, оренда,
збори на утримання війська скасовувалися.

У роки правління Малоросійських колегій (1722—1727
і 1764—1782 pp.) було встановлено контроль над фінанса-
ми України. Інструкції регламентували збирання податків,
збирачі яких щомісяця і кожну третину року подавали у
колегію рапорти про свою роботу. В 1725 p. було відіслано
до Росії 244 255 крб. податків.

Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси,
відновив посаду генерального підскарбія, відокремив дер-
жавний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив
окремий державний бюджет ("військовий скарб"), розмір
видатків у сумі 144 тис. крб. щорічно. Проте державний
скарб залишався під контролем російського уряду. Спеці-
альні інструкції регулювали діяльність двох генеральних
підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіянином, фінан-
сового управління "Канцелярії зборів" і "Шетной комісії".
Вони керувало збиранням податків, витратами, контролю-
вали фінанси магістратів. Гетьман К. Розумовський зробив
останню спробу відстояти фінансову автономію України,
проте успіху не досяг. Царський указ 1754 p. вимагав пода-
вати точні відомості про прибутки та видатки українського
скарбу. Зі скасуванням в Україні гетьманства (1764 p.)
фінансова система України була об'єднана з фінансовою
системою імперії Романових.

Дуже обтяжливим для українського народу було без-
платне утримання російської армії. Селяни й козаки-підпо-
мічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж
(рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після

449

Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки
іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січо-
вика і, виділившись з громадського курінного господарства,
заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними
(військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні
промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь
був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господар-
ським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським
поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колектив-
ними потребами товариства, хутора — інтересами окремих
козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному
життю запорозького козацтва однаково властиві й спільні дії,
й індивідуальні зусилля.

Характер запорозького господарювання визначався при-
родно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях
ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди при-
ганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби

— всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям
незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й
косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, роз-
водили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був
рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу.
Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро
вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю,
жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощу-
вали городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У
садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало
другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було ма-
лорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в
5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремес-
лом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів,
вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький
інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630

—1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапля-
ються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для

будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, ко-
жум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже
добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих зем-
лях, і роблять з неї чудовий гарматний порох..."

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались то-
варно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важ-
ливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Са-
мара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного
мита з кожного возу.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став
1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримського
ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі.
Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного
господарювання, від натурального господарства до товарного.

Природні й соціальні умови визначили організаційну
форм запорозького господарювання в степу — зимівник
(хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків
— це були великі тваринницькі ферми із значними посіва-
ми зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді
майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувало-
ся на власній та найманій праці. Кількість зимівників, з.
існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небага-
тьох товарно-торгових господарств січового і паланкового
підпорядкування, більш частину з них становили невеликі
напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор
запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати
як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму,
коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господа-
рюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип
сільської економіки був досить демократичним, але вну-
трішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони
вмираючою феодалізму і висхідного індустріального су-
спільства.

В історико-економічній літературі дискутується питан-
ня, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі.
Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як

453

і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу
економічного устрою було покладено ідею володіння, а не
право власності. Землею володіло військо, вона належала
всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений
до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного
майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від
громади. .Проте й саме Військо Запорозьке як юридична
особа не було приватним власником, бо тодішня військова
власність відповідала сучасній державній власності, тобто
Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну влас-
ність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індиві-
дуального землекористування членів війська, які належали
до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте
господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим
правом вільної займанщини земельної ділянки, що обме-
жувалося лише таким самим правом будь-якого іншого
козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там,
де поспівав першим і скільки її брався обробити. З еконо-
мічної точки зору козаччина починалася там, де були мож-
ливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність
населення на безлічі угідь довго не була проблемою земель-
ної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння
склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники.
Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридич-
ну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення
Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.

Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати
ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених
промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худо-
би й зимівника, що оброблявся найманими робітниками.
Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм.
Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не
затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на ко-
ристь війську та курінному товариству. З особистої частки
жертвували січовій церкві.

454

Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкла-
даючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі
природно прагнули змінити умовний титул власності на
безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбував-
ся безповоротний процес перетворення загальнокозачої влас-
ності, що перебувала у спільному нероздільному користу-
!> ванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже
були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як
суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать
суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство
поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й
пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до
порушення військових законів.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право
власності. Там для запорожців переставало діяти публічне
військове право. З безособово-публічного воно ставало інди-
відуально-приватним, вояк робився купцем, курінний това-
риш — самостійним підприємцем. При виході козаків на
зимівники до того неподільне спільне курінне майно підля-
гало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску
кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеаль-
на соціальна єдність товариства, з'являлася реальна майно-
ва нерівність.

Господарські осілості запорожців започаткували май-
бутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав
(тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького посе-
лення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаме-
нитого острова Хортиця. Подібне історичне походження
мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших
міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової укра-
їнської житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Заняття промислами на Запорожжі вважалося приві-
леєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці
краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі,
Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах

455

та на Азовському морі, де широко використовували найману
працю. Йайнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала поло-
вину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма
оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господа-
реві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім
того, на рибний промисел наймали робітників за почасову
оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. на рік.

Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні,
в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим реміс-
ничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні,
які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств
ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість
на Запорожжі у 1774 p. становила 41.

Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливо-
стями його господарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчуван-
ня й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари за-
безпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для
Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ
завозили предмети найпершої необхідності в козацькому
житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а та-
кож тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську
збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію За-
порожжя не допускався "царев кабак", тобто російська
державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося ста-
родавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний
продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг
торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.

Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині
XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав
близько 1 млн крб. з пасивним торговим балансом або
перевищенням імпорту над експортом. Головним торго-
вим партнером та імпортером з території запорозьких
Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело
також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні
шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польо-

456

вих річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті
в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-
імпортні операції іноземних купців.

Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних
цінностей, які надходили в розпорядження кошового ота-
мана і кола (ради). Скарб був також архівом та складом
військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де
зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того,
січовий скарб функціонував як державна скарбниця.

Посада й коло службових обов'язків скарбника січового
скарбу (шафара) походить з магдебурзького права. Під та-
кою назвою з 1536 p. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці
контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі
шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й
речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звіту-
вали кошовому та козацькій раді. Всього у владних струк-
турах Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з
загальною чисельністю адміністративного персоналу 130
осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких
охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосе-
редньої скарбової старшини мали два шафари, два підша-
фарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим
штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової
старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої
не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на
фактично безплатній особистій службі та праці запорожців,
що не потребувало значного перерозподілу ресурсів.

Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, нату-
ральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії
як спосіб одержання доходів характеризувалися монополь-
ним правом Коша розподіляти між куренями рибні та
звіриш лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з
боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських мо-
нархів зосереджував у своїх руках найдоходніші статті гос-
подарювання. По суті запорозькі регалії були приватно-
правовим інститутом.

457

Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари
(непрямі або прямі податки), а також із доходів від про-
мислів. Козаки не сплачували податків на споживчі това-
ри на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно
звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.

Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя,
якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскаль-
на система Запорожжя об'єктивно могла опиратися лише на
зовнішні джерела — військову здобич, царське "жалованье".
Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ
гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 p.
Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив
кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки
за кварту — майже один літр) і по відрізу сукна за спільну
перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповню-
вали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ри-
нок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посе-
реднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди.
Фінансовий стан Січі залежав від надходження високолік-
відних активів: золота і срібла, а також дорогого посуду і
зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.

З часом значення джерел доходів змінювалося. Військо-
ва здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI і
XVII ст., яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в
Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль.
І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-
політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і кош-
товностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі
завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного на-
сильницького здобичництва до мирного господарювання був
економічно вигідним.

Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 p. від
неї залишилася "військова сума" в 120 тис. крб. У термі-
нах сучасного бюджетного рахівництва ця сума є залиш-
ком січового кошторису на друге півріччя 1775 p. та вільна
касова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 p.

458

Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької
Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис.
крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет
оцінюється в 10—12 млн американських доларів.

Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової
систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті
останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Кальни-
шевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була
знайдена велика сума металевих монет: російські золоті
червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й гол-
ландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власної ва-
люти Січ іноді переживала грошовий "голод" — нестачу гот-
івки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на
гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.

На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції
й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації
Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старши-
ни разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки
на тисячі карбованців.

На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у
1770 p. Кіш позичив "із військової суми" різним купцям
більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною
структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продук-
цією власних промислів й господарювання на власній тери-
торії (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ
не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і
нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

При відсутності приватної власності на землю на Запо-
рожжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приват-
на власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми влас-
ності — колективно-військова та індивідуально-приватна
не протистояли одна одній, а співіснували.

Господарський і взагалі державний устрій Запорозької
Січі, що складався в процесі самостійного розвитку україн-
ського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнарод-
ного впливу. Запорозька господарська система несе в собі

459

колорит епохи, передає характер життєдіяльного україн-
ського народу — працелюба, промисловця, воіна-колоніза-
тора степової окраїни. Засновуючись на національному
грунті, вона відповідала народним звичаям, способу того-
часного життя.

XVI—XVIII cm. були періодом генезису тдустріаль
ного суспільства, панування мануфактурного вироб
ництва і формування ринку найманої праці, станов-
лення фермерського господарства та світового ринку.
Український народ вступив у цю добу, не маючи мож
ливостей розвивати власне господарство і вільно роз
поряджатися природними багатствами рідної землі.
Українська козацька держава, утворена в ході Визволь-
ної війни середини XVII cm., поступово втратила свою
незалежність. Господарський розвиток українських зе
мель визначався економічними системами Речі Поспо
литої та Московської держави, до яких вони належали.