Geum.ru

Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   45
У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель
Гетьманщини були приватною власністю старшини.

Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів
і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав по-
над 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський
(1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими по-
двір'ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з
151 подвір'ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за
період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросій-
ською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну
і спадкову власність.

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок ко-
зацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусо-
вий характер. Землі відбиралися за несплату боргів.
Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.

У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував уза-
конити кількість подвір'їв за рангами. Указом від 1 люто-

374

го 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного
400 подвір'їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв —
300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерально-
го писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська
і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина
отримувала від 5 до ЗО подвір'їв.

Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на
спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збере-
ження полкових і сотенних посад у сім'ях. Так, Апостоли
були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігів-
ськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками
Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими земле-
власниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів,
Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших.
За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було
роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним
володінням практично зникла.

У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною
земельного фонду володіли 250 родин Слобідської україн-
ської старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські,
Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харків-
ська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше
російська імператриця.

Власниками великих латифундій були гетьмани. Про
розміри їх володінь свідчить "Табель", складений в 1764 p.
після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав по-
двір'їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882,
Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник,
наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губер-
ніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумов-
ський — понад 45 тис.

Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, воло-
ських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. пере-
йшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими земле-
власниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Мило-
рад овичі.

375

У 1742 p. для управління маєтностями царської сім'ї,
російських землевласників, іноземців була створена "комі-
сія", що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській
канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі
дісталися російським вельможам.

У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство,
службові люди володіли землями з другої половини XVII
ст. (Абрамови, Тев'яшови, Морозови, Алферови). Російським
членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832
подвір'я. З'явилася група власників прибалтійського по-
ходження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобід-
ській Україні власників українського походження було 298,
російського — 32, іноземного — 29.

Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплюва-
ти запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецьки-
ми колоністами. Аграрну політику місцевої влади визна-
чав "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних
земель для їх заселення" (1764 p.). Після зруйнування Січі
(1775 p.) частина запорозьких земель була подарована цар-
ським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 де-
сятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13
подвір'їв селян.

У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причор-
номорських і приазовських степів та Криму переселенця-
ми з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз
залишалися на правах спадщини, а населення прирівнюва-
лося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували
в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх
селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по
два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії
було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст.
значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за
рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та
громадських земель. За даними "Генерального слідства про
маєтності", в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародуб-

376

ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв
посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості
подвір'їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась об-
межити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана
Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив ду-
ховним землевласникам купувати землю, лише приватним
особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали
монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в
своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне воло-
діння частиною громадських земель у вигляді дарувань.
Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для
ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам
міських управ. За гетьманськими універсалами, вони мог-
ли на юридичній основі експлуатувати селян, користувати-
ся сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У
містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-прода-
жу власником цих земель було "цехове товариство від стар-
шого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у
міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земель-
них наділів купцям були нечастими. Один з перших уні-
версалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві
Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське
землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старши-
ною, особливо коли права міст не підтверджувалися цар-
ськими жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейова-
ним станом Лівобережної та Слобідської України. Чи-
сельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то
зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових
козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного,
І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт "чисельність
козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією
1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобереж-
ної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час росій-

377

сько-турецької війни головнокомандувач російської армії
фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних
козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до
Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що
знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у
війську.

У Слобідській Україні в 1700 p. в п'ятьох полках було
3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозько-
го, — 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що
мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шля-
хом займанщини нові землі. Цим правом користувалися
переселенці з Правобережної України. В Слобідській Украї-
ні козацька власність формувалася за рахунок урядових
дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отама-
нові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5, простим коза-
кам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі,
крім цього ліси і сіножаті.

До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право
займанщини при виникненні земельних суперечок. У Сло-
божанщині займане право було скасоване рішенням князя
Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Ко-
зацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів.
Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях
протягом року.

Після Визвольної війни почався процес поступового об-
меження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Ко-
зацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Стар-
шина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію,
відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно роз-
поряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.

Одночасно старшина змушувала козаків безплатно пра-
цювати в своїх маєтках: орати землю, косити траву, заго-
товляти сіно і дрова, доглядати за худобою, брати участь у
будівельних роботах, забороняла їм торгувати горілкою,
замість своїх рангових селян віддавала козаків на військо-
ву службу, записувала в посполиті. Козаки давали стар-

378

шині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво,
спочатку натурою, з кінця XVII ст. — грішми.

Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про прове-
дення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацько-
селянське населення за майновою ознакою поділялося на:

1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш
як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські,
овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;

2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не
менш як 20 десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в
крамницях; 3) малогрунтових і малого промислу, які не
мали до 20 десятин землі, а доходу з промислів і торгівлі —
200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до 4 десятин землі;

5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір'ях
з городів або у безподвірних хатах без городів, займалися
заробітками.

Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було
закріплено універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтвердже-
но спеціальним розпорядженням "Правління гетьманського
уряду", який затвердив царський указ (1735 p.).

Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків
"без всякой подмоги" і виборних "с подмогой", яких част-
ково або повністю мали забезпечувати підпомічники. До
виборних без підмоги належали козаки, що мали орне поле,
сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або "знатні"
та "середні" промисли. Виборними з підмогою вважалися
козаки, що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей по-
сіву (2,5 десятини). До підпомічників належали ті козаки,
|^ які не мали грунтів, промислів, а мали лише свої хати, а
також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за свій кошт
іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.

Господарське становище козаків погіршувалось у зв'яз-
ку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у
всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони
від татар. У статтях гетьманів І. Скоропадського (1722 p.),
Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням прав і при-

379

вілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів
російської армії в дворах простих козаків, виконання ними
гужового примусу. Козаки брали участь у так званих ко-
мандираціях — будівництві та ремонті каналів, фортець.
На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис. ко-
заків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в
спорудженні Української оборонної лінії (1731—1733 pp.)
брало участь 25 тис. лівобережних козаків, слобожани да-
вали по одному козаку з 10 дворів. Тяжкою була служба на
цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751 p. звільни-
ти лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис.
козаків були у від'їзді у зв'язку з військовою службою, в
1778 p. — 10 тис. Це призводило до запустіння господарств,
в яких козаки жили та утримували сім'ї. Вони були зму-
шені залишати військову службу, виходити з козацького
стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти
на заробітки.

Необхідність збереження козаків як дарової військової
та робочої сили змушувала уряд обмежити скуповування
земель у козаків. "Решительньїе пунктьі" (1728 p.) гетьма-
на Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і селян
успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp.
забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків.
У 30-х роках XVIII ст. було заборонено скуповувати землі
козаків у Слобожанщині. Проте на практиці нічого не зміни-
лося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К. Розумовський видав
спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося зали-
шити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в
1764 p. спеціальною грамотою наказати гетьманові Розу-
мовському оформити купчі документи на всі придбані у
козаків землі. В середині 60-х років видавалися розпоря-
дження для покарання покупців козацьких земель "отня-
тиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений". Землі
козакам поверталися безплатно.

Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забо-
роняв переводити козаків у посполиті. Указ 1735 p. нака-

380

зував Генеральній військовій канцелярії визволити "закрі-
пачених козаків" (козак, що був посполитим 15 років, міг
ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був
змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував на-
сильства та зловживання старшини щодо козаків. У 1783 p.
після юридичного оформлення кріпосного права царський
уряд перевів підпомічників у категорію державних селян:

козаки зберегли особисту свободу та право на володіння
землями, але сплачували податки та відбували відповідні
примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану
козацької старшини, або записувались у міщани, займалися
ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх госпо-
дарств.

Селяни Української держави поділялися на приватних,
рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або
магістратських. У перші десятиліття після Визвольної війни
більшість селян (до 80 % залежно від полку) становили
жителі вільних військових маєтностей. Селяни могли вільно
переходити до козацького стану. Проте вже за гетьману-
вання І. Самойловича (1672—1687 pp.) російський уряд у
1674 p. заборонив вписувати селян у козацькі реєстри. Геть-
ман І. Мазепа також не дозволяв козацькій адміністрації
"в козацтво приймати" посполитих. У 1764 p. на Лівобереж-
жі було 65 401 козацьких дворів, а селянських — 114 943.
У Слобожанщині більшість населення становили посполиті.

Змінилось майнове становище селян. За переписом 1666р.
селян за господарською ознакою поділили на три групи:

орних, які обробляли землю власною худобою; ремісників;

бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня.

Основою господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті
податків було подвір'я, в якому часто мешкало кілька сімей.

Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку об-
робляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на
початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували,
продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасово-
умовних володіннях право селян на користування землею

381

було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося
лише право на її володіння з наявними примусами на ко-
ристь власників землі.

Зростання земельної власності старшини та монастирів
призводило до знеземлювання селян. Вільно військові маєт-
ності передавалися в приватні руки. Проте старшина отри-
мувала права не тільки на особистість селянина і його зем-
лю, а й на частку селянської праці, що виражалася в пев-
них примусах і платежах. Ствердити право власності мож-
на було шляхом придбання або прямого загарбання землі,
про що свідчать документи того часу.

З кінця XVII ст. суд не визнавав звичаєвого права се-
лян на землю й посилався на Литовський статут, який зали-
шався основою чинного права в Гетьманщині та феодаль-
но-кріпосницькі принципи якого задовольняли українську
старшину. Вона неодноразово просила царський уряд за-
твердити Литовський статут як основний юридичний ко-
декс Української держави. В універсалі 1708 p. гетьмана
І. Мазепи зазначалося, що селяни, які покинули маєток, втра-
чали всі права на землю. В офіційних документах заборо-
нялося купувати та брати під заставу землі посполитих без
дозволу володільців землі. В 1727 p. Генеральна військова
канцелярія постановила, що землі селян після їх відходу
залишаються у власника маєтку.

Знеземлювання селян відбувалося швидше, ніж козаків.
Після Визвольної війни в середині XVII ст. 80—90 % се-
лян мали землю. За матеріалами Рум'янцевського опису
Малоросії (1765—1769 pp.), старшинські, монастирські, ка-
зенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземель-
них. Власники наділів передавали землю у спадок, в орен-
ду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла
чисельність заможних селян, які сконцентровували значну
частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті
або займалися землеробством на старшинській, монас-
тирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове ко-
ристування, або жили за рахунок продажу робочої сили.

382

Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, зай-
малися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до ЗО—
40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, ЗО—40 коней, до 300
овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого
господарства і постійно жили в маєтках старшини або "на
пропитання", або за річну плату (2—10 крб.).

Продовжувало існувати землеволодіння громад, що об'єд-
нували всіх мешканців села — козаків і селян. Юридичне
угіддя під назвою "вільних", "громадських", "мирських"
вважалися власністю Війська Запорозького. Община роз-
поряджалась угіддями, лісами, озерами, розподіляла їх, про-
давала громадникам або стороннім особам, давала дозвіл
на будівництво гребель, млинів, рудень, видавала листи на
право передання або користування землею. Ті члени гро-
мади, які не мали орної землі, обробляли общинні землі. В
середині XVIII ст. ці землі занепали під наступом геть-
мансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала
їх, або оголошувала землі вільними та захоплювала їх.

У північній частині Лівобережної та частково Слобід-
ської України зберігалося сябринне землеволодіння. В
спілку сябрів входили в основному родичі, але були спілки
й чужих людей. Члени об'єднання спільно господарювали,
проте кожен володів і розпоряджався своїм паєм. Вступ до
спілки, вихід, передання, продаж землі здійснювалися за
згодою усіх членів спілки. Сябринство існувало й серед стар-
шини, багатих козаків, при спільному придбанні землі,
млинів, паїв, членів спілки. В 60-х роках XVIII ст. до 40 %
орної землі було в сябринному володінні. Однак до кінця
XVIII ст. воно поступово зменшилося, панівною стала інди-
відуальна власність на землю.

У 1765 p. царський уряд видав маніфест про генеральне
межування — точне визначення земельних володінь земле-
власників, козаків, селян, церкви, міст. Воно проводилося до
1861 p. і було юридичною основою поземельних відносин.

З кінця XVII — протягом XVIII ст. відбулися значні
зміни в правовому становищі селян. Поступово поширила-

383

ся та утвердилася феодальна рента, зокрема відробіткова.

У ЗО—60-х роках відробіткова рента стала триденною,
під час польових робіт — щоденною, а в другій половині
XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень. Відробіт-
кова рента поєднувалася з натуральною і грошовою, роз-
міри яких фіксувалися.

На чинші перебували посполиті ратушних і магістрат-
ських сіл, північних районів, де земля була мало придатна
для землеробства.

Вихідці з Росії, України, Білорусії, які поселялися на
слободах, звільнялися від примусів на 2—3 роки, а потім
виконували всі обов'язки посполитих.

У другій половині XVIII ст. почали застосовувати міся-
чину, коли у селян забирали наділи землі та вони працюва-
ли на доменіальній землі за натуральну щомісячну плату.

Політика гетьманської адміністрації та царського уряду
позбавляла селян права переходити на інші місця. В універ-
салі до старшини Полтавського полку (1706 p.) І. Мазепа
наказував розшукувати селян, які вийшли із старшинських
маєтків, повертати назад, відбирати майно й карати їх. Се-
натські укази потребували повернення на попереднє місце про-
живання старшинських і монастирських селян на Лівобе-
режжі та Слобожанщині. У проекті збірника законів "Права,
за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.) старши-
на, прагнучи юридичне оформити своє економічне панування,
записала, що селяни повинні завжди "послушание й повин-
ности" віддавати своїм володільцям, останні мали можливість
карати селян, давати дозвіл йти на заробітки.

З середини XVIII ст. наступ на селян посилився. Уні-
версал гетьмана К. Розумовського від 22 квітня 1760 p.,
підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селя-
нам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця.
Ще одним кроком у цьому напрямі був Рум'янцевський
опис Малоросії (1765—1769 pp.), за яким визначалася на-
лежність населення до різних станів.

Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобе-

384

режжі та Слобожанщині відбулося згідно з царським ука-
зом від 3 травня 1783 p. В ньому зазначалося, що селянин
повинен "залишатися на своєму місці і при своєму званні,
де він записаний нинішньою ревізією". У південноукраїн-
ських землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p.
Встановлювалася триденна панщина із збереженням всіх
натуральних і грошових примусів.

В Українській гетьманській державі. Слобідській Україні
земельні володіння були непривілейованими. Вони грунту-
валися не на грамотах і документах, а на реальному во-
лодінні. Питання юридичного закріплення прав на землю
було нерозривно пов'язане з проблемою нобілітації стар-
шини, оскільки за російськими законами дворянство моно-
польне володіло землею. У "Глухівських статтях" (1669 p.)
був пункт про надання в майбутньому дворянського зван-
ня козацькій старшині. У "Коломацьких статтях" (1687 p.)
вона вже прирівнювала себе до службового дворянства та
просила царський уряд підтверджувати права на володін-
ня землями, отриманими від гетьмана. Проте уряд довго
негативно ставився до нобілітації української старшини,
видавав грамоти на землю окремо кожному прохачу та за-
тягував вирішення питання про зрівняння української стар-
шини в правах із російським дворянством. Відома заява
Сенату, що в "Малой России дворян нет".

У 1726 p. за розпорядженням із Петербурга була прове-
дена офіцерська ревізія з метою визначення земельних маєт-
ностей і перевірки прав власності. В "Решительних пунк-
тах" 1727 p. гетьмана Д. Апостола висувалося питання про
перевірку прав володільців маєтностей, зокрема тимчасово-
умовних, і упорядкування земельних відносин. У 1729—
1730 pp. було проведено "Генеральне слідство про маєтності".
Всі землі були поділені на шість категорій: 1) приватно-
власницькі; 2) рангові; 3) монастирські; 4) ратушні; 5) вільні
військові; 6) спірні. Власники рангових маєтностей, які не
могли довести права на них, повинні були їх повернути.
Старшина отримувала юридичне закріплення права на зем-

385

лю, якщо доводила законність придбання. Д. Апостол про-
сив царський уряд "об уравнении малороссийских чинов с
русскими табельними".

Після Визвольної війни (1648—1667 pp.) термін "шля-
хетство" не вживався в Українській державі. За Петра І
він поширився в Російській імперії й козацька старшина
прагнула закріпити його за собою законодавче. У проекті
збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський
народ" (1743 p.) шляхетські права визнавалися за всіма
категоріями старшини та їхніми дітьми й духовенством.
Проте, оскільки цей документ обґрунтовував право Лівобе-
режної України на самоврядування в межах Російської
імперії, його не було затверджено.

Старшина робила спроби домогтись юридичних прав на
землю, звертаючись до російських імператриць Єлизавети
Петрівни (1742 p.) і Катерини II (1764 p.). Проте ці клопо-
тання було відхилено, хоч формально дворянські права ви-
знавалися, бо царський уряд постійно підтверджував права
старшини на землю. Юридичною підставою для претензій
старшини став Рум'янцевський опис Малоросії (1765—
1769рр.).

З другої половини 60-х років XVIII ст. царизм змінив
негативне ставлення до нобілітації старшини й реалізову-
вав заходи щодо відокремлення її від козацького стану. У
1764 p. офіцерські чини та статус дворянства отримала стар-
шина Слобідської України у зв'язку з ліквідацією коза-
цьких полків.

Із скасуванням деяких указів адміністративно-терито-
ріального ладу Лівобережної України царський уряд оста-
точно зрівняв права старшини з російським дворянством.
Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім'я генерал-губернатора
Лівобережної України П. Рум'янцева право участі в місце-
вій адміністрації та суді належало дворянам, "вотчини і
поместья свои в тех губерниях имеющим". Отже, старшина
здобула всі права, що мало російське дворянство. У 1783 p.
було видано указ про закріплення за старшиною прав на

386

селян і перетворення лівобережних козацьких полків на
регулярні; в 1784 p. — указ, за яким рядові козаки мали
окремий суд. "Жалувана грамота дворянству" (1785 p.), що
поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південно-
українські землі, свідчила про завершення нобілітації укра-
їнської старшини. Вона мала право володіти землею, селя-
нами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і
торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової
служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці
XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалося близько 100 тис.
українських дворян. 130 землевласників мали понад чверть
мільйона кріпосних, зокрема Забіли — 4400, Жураковські
— 4826, Милорадовичі — 13180, Родзянки — 16000, Кочу-
беї — 16200, Скоропадські — 25670, Безбородьки — 31290.

Отже, аграрний розвиток Української гетьманської дер-
жави протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбу-
вався під визначальним впливом економіки феодальної
Російської держави. Було знищено землеволодіння селян.
Повторно утвердилися феодальна земельна власність і
кріпосне право. Старшина домоглася нобілітації та спадко-
вої власності на рухоме й нерухоме майно, перетворилася
на привілейований стан.

У результаті Визвольної війни українського народу се-
редини XVII ст. західноукраїнські землі не ввійшли до
Української козацької держави. Галичина залишилась у
Речі Посполитій, Північна Буковина належала Молдав-
ському князівству, васалу Туреччини, Закарпатська Украї-
на була у складі Угорщини і потрапила в залежність від
монархічної Австрії.

Протягом другої половини XVII ст. за Правобережну
Україну точилася боротьба між Польщею і Туреччиною.
Трактатом "Про вічний мир" 1686 p., за Андрусівським
договором (1667 p.), рішення якого були підтверджені, Га-
личина, Північна Київщина, Волинь залишились у складі
Речі Посполитої, султанська Туреччина захопила Поділля,
Південна Київщина і Брацлавщина були оголошені ней-

387

тральною зоною. Після Карловицького конгресу 1698—
1699рр. Правобережна Україна, Волинь і Галичина входи-
ли до складу Речі Посполитої. На цих землях зберігався
адміністративний поділ на воєводства Київське, Волинське,
Брацлавське, Подільське, Руське й Волзьке.

Відбулись істотні зміни в земельних відносинах на Пра-
вобережжі. У Руському, Волзькому воєводствах збереглося
феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель
була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпро-
в'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі
спустошувалися набігами татар. У Брацлавському, півден-
но-східних районах Київського воєводства велике й середнє
феодальне землеволодіння було в основному ліквідовано.
Селяни стали фактичними власниками землі. У Волин-
ському, північно-східній частині Київського воєводства фео-
дальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київ-
ському чисельність шляхти з 1648 по 1683 p. скоротилася
з 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.

З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення
польського сейму 1685 p.) почалася народна колонізація
земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної
України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались
у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Фор-
мувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на
Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) почалася магнатська
колонізація земель. Перша половина XVIII ст. — це період
утвердження та зміцнення феодальної власності в Право-
бережній Україні.

Продовжували існувати королівська (державна), маг-
натська, шляхетська, церковно-монастирська землевласність.
Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхет-
ської власності. Нешляхетська власність заборонялася.
Власність на землю давала право влади над підданими. Цей
порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у "Правах
кардинальних" (додаток до Конституції), де було записано

388

про непорушність влади і власності шляхетського стану на
спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними пра-
вами ці землі ніколи не повинні бути відібрані чи змен-
шені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків
предметом угоди була не земля, розміри якої не вказува-
лись, а села з усіма належними їм правами, фільварками,
будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польська коро-
на. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королів-
щина становила третину всіх дворів. У Галичині в кінці
XVIII ст. королівщині належало близько 15% доміній
(складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств,
роз'єднаних територіальне і пов'язаних єдністю власності
та влади магната). Фактично королівщиною володіли магна-
ти (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За да-
ними першого австрійського перепису (1773 p.), в Галичині
нараховувалося 6450 фільварків, об'єднаних 1900 доміній.
З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належало
шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис.
чоловік), або 3,6 % населення краю.

Справжніми власниками землі в Галичині і Правобе-
|^ режжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські,
Чарторийські, Понятовські, Замойські, Сангушки, Тишкевичі,
Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивілли, Стадницькі та
ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей
ї\ Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більше
ніж половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст.
близько 40 магнатських родин володіли 80 % території
Правобережної України.

У Правобережній Україні лише незначній частині шлях-
ти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р.
шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта
односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600
фільварками.

Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила