Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27


Богатирі тут виростали, сильних духом людей виховував цей край, живлющий дух цієї природи.


І зараз є на кого подивитись воєнкомові, коли проходять перед ним на медоглядах юнаки робітничих передмість, виплекані Дніпром, з розвинутими легенями, дужі, з залізними м'язами металурги. Рідко якого забракує комісія, а то один в один, як перемиті. Сини краю козацького. Міць! Надія! І є, мабуть, частка заслуги Скарбного, плавнів та Дніпра в тому, що, незважаючи на задимленість цієї зони, такі високорослі вигоняться, здоров'ям міцні. Є з ким Батьківщину захищати!


А з яким звичаєм народним проводжають тут хлопців до військкомату! Цілу ніч перед тим гуляє яка-небудь Зачіплянка, справляючи проводи, згадується кому-небудь, що в давнину козак, ідучи в похід, обіцяв дівчині привезти стільки шовків та стрічок, щоб, як розпустити, вистачило їх від шпиля собору до самої землі... Такі-то були козацькі стрічки. І теперішніх ще мають звичай проводжати до армії в стрічках рясних, у прикрасах: при сході сонця висипле на Широку вся рідня, всі друзі майбутнього воїна, квіття дівчат, а він серед них іде поруч з гармоністом, з обох боків ведуть його, немов до вінця, з перев'язаною на руці хустиною, і він ступає у цій оздобі якийсь незвичайний, тільки зрідка з сумовитою хмільною любов'ю погляне на ту, що веде його під руку уже як свого, як найріднішого, на ту, що ждатиме його повернення не один рік. І співають, і спів такий безсмертний, як у тих японських дівчат, що хоровим співом проводжали своїх камікадзе в польоти!


Прийдуть на подвір'я військкомату із тим металургом-новобранцем, та ще й тут забринять шибки від їхнього «Засвіт встали козаченьки», вийдеш на ганок — душа прагне безсмертя. Надійних воїнів дають ці робітничі Зачіплянки, Чорноземи, Барикадні. І ніде потім не забути молодому воїнові цих проводів, дівочих стрічок і похідної, прощальної пісні цієї. Оце вам звичаї, самі ростуть із вдачі народу, із традицій його, із душі, а то вигадують, висмоктують із палиця різні бездушні псевдообряди...


Воювати довелось воєнкомові в цих краях. Тут відступав у закривавленій гімнастерці сорок першого року, випало потім так, що на цьому ж напрямі довелося й наступати, виганяючи окупантів за Дніпро. Був молодший, серце не турбувало, командував артилерією гвардійської дивізії. За плавнями, в Орловщині, з своїми далекобійками стояв, а собор отой на горизонті був йому орієнтиром. Побачив його вперше осіннього ранку, коли небо вже низько висить, набрякле важкими хмарами-мішками, гнітить похмурністю світ. Понищені, попалені села навкруги, чорні скелети заводських корпусів уздовж Дніпра, і серед цього світу руїни, безпритулля і болю під свинцево-набряклим небом осені забілів на узвишші військам отой незрушний козацький собор. Нічого більше — тільки сплюндрованість, пустеля війни, і серед неї під тучами — собор. Округло піднісся нерозчавленими куполами, як видиво, як неймовірність. Починаючи від Підмосков'я, скільки він, дивізійний начарт, бачив їх розбитих, непощаджених війною, загиджених окупантами різних церков та соборів. Але тут уперше перед ним була зодчеська цілість з нерозчавленими куполами, врятована випадком чи навальною втечею варварів, врятована нестримним рухом фронтів. Чудовий був орієнтир, прекрасна ціль, але начарт твердо перестеріг своїх артилеристів:


— По тому — не бити!


Чому він так тоді сказав? Звідки виникло раптом те бажання? Зачарований був тією довершеністю споруди, повівом предковічної краси? Навряд. Скоріше навіть ні. Ніколи до того не був естетом, і рішучості не бракувало теж. Може, хіба що горе пережитих літ, пекуча зненависть до руйначів, до нищителів прояснила йому розсудок, продиктувала наказ — зберегти! В молодості чимало бачив пам’ятників старовинної архітектури, пам’ятників, що, як білі світильники, кимось поставлені в правіки, осявали його сувору похмуру північ. Але тоді не знав, що то — зодчество, не знав, що то світло творінь, той голос невідомих будівничих був посланий із сивої давнини і для його душі, що й для неї голос той призначався. І хіба винен ти, що дивився на все те очима, які не вміли та й не бажали нічим дорожити, не розуміли, що перед ними скарби? Тільки згодом, згодом відчуєш це, пройшовши півсвіту дорогами руїн і страждань. А тоді, в часи великого очманіння, хіба що випадок уберіг тебе, що разом із такими ж, як і сам, юними завзятцями не пішов розвалювати собори, мав би з ними стояти наївним переможцем, на купах руїн тих беззахисно-ветхих своїх північноросійських церковок. Попався б на шляху Рубльов — не пощадив би й Рубльова! Поверг би і його з почуттям правоти, в азарті руйнацій, не підозрюючи навіть, хто він такий. А що не трапилось нагоди взяти участь у тім сліпім захмелінні, в банкеті руйнацій, то тільки випадкові завдячує: рано пішов в артучилище, офіцером став.


Оселився після війни в цьому місті. Знову ж таки з чистої випадковості, з обов’язку військової людини. Хоча й не скажеш, що це було в розладі з його бажанням. В усякому разі, коли одержав сюди призначення, то першим, що відродилося в спогаді, був якраз оцей собор на узвишші, пощадженій колись твоїми далекобійками у щасливу мить прозріння... Приїхав, і відтоді ці бентежно-червоні незгасні ночі Придніпров'я стали воєнкомові рідними... Сина вивчив на архітектора. Після інституту він працює в іншому місті, але щоліта до батьків приїздить, провідує. Сином воєнком задоволений — змістовний хлопець, просто закоханий у мистецтво. Захоплюється, може, аж занадто: оті Софії, Реймси, Парфенони — то все його життя. Сам Парфенону поки що не створив, але задумів, сміливих проектів повна голова. І воєнком, і дружина його вже звикли, що, коли син приїздить у відпустку, в них — ніби клуб, щовечора приходять синові друзі, заклопотані якісь юнаки, годинами дискутують... Сина тоді не впізнати, очі життям горять, коли мова заходить про які-небудь ризниці, восьмигранники, про дивне оте козацьке барокко...


А зараз замислений, невеселий сидить син за кермом. Щоб хоч трохи розважити його, воєнком навмисне голосно починає розповідати дружині різні комічні історії, в жартливому тоні розмірковує про майбутнє, що не таке вже, мовляв, воно й похмуре, людина планети навіть у буквальному розумінні росте. Вчені дослідили, що середній зріст за останнє століття побільшився на скількись там вершків, чи то пак сантиметрів, хоча йому, як воєнкомові, і дрібнота потрібна, Тараса Бульбу в кабіну реактивного не впхнеш… Дружина спершу не повірила, що люди побільшуються зростом, потім усміхнулась до свого товстуна:


— То, може, є надія, що й ти в мене ще підростеш?


— Аякже. Особливо вшир...


Сміються. А син незворушний! Похмурість не зникає. Не завжди, правда, він такий. Почуття гумору не позбавлений, але зараз тільки супиться — похмурість цю він із Карпат привіз. Недавно їздив із товаришем досліджувати гірську дерев'яну архітектуру, пішки сходив усі Карпати, всі гори облазив, в одному верховинському селі на власні очі бачив, як місцеві учні-старшокласники старовинну свою гуцульську церковцю на дрова ламали. А вчитель їхній — вчитель-наставник! — роботою керував...


Від того похмурість довго не зійде з чола.


Сьогодні сина зовсім присмутило те, що почув від свого товариша на Скарбному: нібито й над цим козацьким собором піднято сокиру браконьєра, самочинно, по-злодійському вночі охоронну таблицю знято... Після розмови з товаришем син прийшов до батьків обурений, знервований:


— Лечу. Завтра лечу!


А куди полетить, до кого, мабуть, і сам до пуття не знає. Ледве заспокоїли, відрадили, щоб не спішив, не гарячкував.


— Сину, голубчику, всього не зарятуєш, — сказала мати.


Але це теж викликало бурхливу реакцію:


— Ти хочеш, щоб я, архітектор, і теж став співучасником руйнувань?


— Що ти говориш! Нічого ти не руйнував, — гамувала його мати.


— Всі ми руйнуємо, — кипів син. — І я, і ти, і він, — мав на увазі батька. — Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю! Були такі, що Десятинну в Києві знищили. Михайлівський Золотоверхий на очах у всіх зруйнували... І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорстоких... Самі плекаємо руйнача! А руйнач внутрішньо завжди ж пігмей, він хоче зробити довкола все меншим за себе...


Почувалося, що всі оті невідомі, безвідповідальні — то його особисті вороги. Нічого їм не прощає. В усіх подробицях може розповісти, як і ким було зруйновано Михайлівський Золотоверхий, що з часів дотатарських сяяв на київських горах, і як ламали Десятинну, з якою впертістю рвали динамітом мурування сивих віків. Зойк стояв, дрижало все навкруги, а мурування не піддавалось. А таки розкришили і те таємничо злютоване, загадково міцне мурування... Особливою ненавистю молодий архітектор палає до тих, які, будучи з дипломом архітектора, свідомо вдавались до «розчищення» площ, зносили пам'ятки, тільки щоб звільнити місце для своїх бетонованих тумб... Непримиренністю своєю син і воєнкома часом дивує. Старий вояка з плином літ ніби добрішає, позбавляється категоричності в судженнях, шукає якихось виправдань і пояснень навіть страшним вчинкам, а син не хоче знати ніяких компромісів.


— Тупі убивці краси, — не обертаючись від керма, цідить крізь зуби. — Хай тоді з неуцтва ставали знаряддям вандалізму, сліпо віддавалися духові руйнувань. А зараз? Звідки такі зараз беруться? Поясни мені, батьку: чому плодиться браконьєр?


Старий вояка зрештою запропонував перемир’я: завтра піде він, воєнком, до когось там «на килимі стояти». «Стояти на килимі» — це на їхньому родинному діалекті означає стояти перед начальством. Одягне свій парадний кітель з усіма бойовими орденами, з орденом Богдана Хмельницького й піде. Висловить напрямки свою думку про собор. Хоча невідомо, чи дасть які наслідки те його килимне стояння.


— А може б, утриматись? — застерігає дружина. — Один раз уже зберіг той собор, а хто поставив тобі це в заслугу? Хто хоч спасибі сказав?


— Історія, моя люба, розбереться.


Далі, однак, цю тему можна було не розвивати: коли пообіцяв, то не відступиться.


Батькова підтримка помітно пригасила синову гарячкову стривоженість, хоч йому, видно, не сходять з думки різні випадки сучасного вандалізму, дошукується людина, звідки береться браконьєр, що його появу спричинює і в який спосіб можна цьому протидіяти...


Сонце сідає в димах за собором, за його банями, що опукло випливають над селищами під крилом вечірньої зорі. Світило криваво червоніє краєчком з-під брови вечірньої хмари, а потім холоне, гасне, тоне у синіх імлах. Як із міражу, виступає собор і бастіони заводів — дивовижний ансамбль віддалених між собою віків.


Рух і рух, наближається місто. Захід ще повен світла. Молодик у небі схожий на ті молодики, що розкидані на мечетях Цареграда... Поодинокі зірки. Але декотрі з них рухаються в просторі, і виявляється, що то всього-на-всього сигнальні вогні висотних літаків. Десь там, може, в комфортабельних лайнерах, мандрує людина... Спадають сутінки сині, м'які, засвічуються зоряно потойбічні каскади міста, незліченними вогниками освітлюють себе зсередини щільники багатоповерхових будинків.


Тримаючи кермо, бачить їх перед собою молодий архітектор. Скільки того ще простору на планеті, а мільйони людей збиваються в мурашники, самі себе заганяють у катакомби, в оті сучасні печери з низькими, ніби для горбунів призначеними, стелями, де й зараз не кожен випростається, не кажучи про тих майбутніх, які в XXI сторіччі, мабуть, іще сантиметрів на десять підростуть... Скоро півпланети закуємо в панцир асфальтів та бетонів, поховавши під ними плодючі грунти... Поки що в забудовах — безладь, стихія... Скільки на планеті ясних узбереж, мальовничих ландшафтів, озерних країв, таких, як оце казкове, овіяне цілющим степовим повітрям Скарбне, скільки на світі краси, ще не освоєної архітекторами, а ми збиваємось в урбаністичні кубла, душимось у бараках, у білдінгах, у шлакоблокових стандартних клітках, нічим не поєднані, прив'язані лише до системи водогону та каналізації...


Місто виростає перед юнаком. Воно сприймається ним у нашаруваннях віків, у їхньому багатоголоссі, сприймається як нерозривний єдиний витвір, де бачиш розмах руки, що його будувала, чуєш енергію тих, що вкладали в нього свою працю і вміння, вдихали живу душу в бездушний камінь, цеглу й метал.


З козацького хутора-зимівника постало і виросло до гіганта, що здатен небо захмарювати своїми димами. Не вміщається вже на своїх кряжах. І далі нарощує свою силу, і невідомо, де їй буде межа. Будувало помпезні палаци жорстокій розпусній цариці, виламувало бруки для барикадних боїв, і одна з вулиць названа тепер Барикадною... Місто-барикадник, місто-трудар вбирало в себе силу козацького краю, і гнів його, і легенди, й поезію. Чи зберігає усе це в душі своїй зараз? Яку пам'ять про себе передасть, запрограмує нащадкам, які знаки понесе їм на бурих вітрилах своїх димів?


Строкате, товкуче, чорне, з суворою думою звершує свій циклопічний труд. Сувора епічність є в його диханні, могуття доби у чорних його раменах. Всьому світові дає свій метал, дзвінка сталь його вібрує у космосі. Трудячись днями й ночами, само перетворюватиме себе, шукатиме іншу, нову якусь досконалість. Якою ж буде вона? Замість трущоб, чиїсь архітектурні шедеври, стрункі, зі сталі й скла хмаросяги відіб'ються в блакиті Дніпра? Чи обриси якихось інших дивовижних конструкцій? Який дух знайде у них свій вияв? Кажуть, чим вродливіша жінка, тим жадібніше прагне вона ще більшої вроди. Буде чистота, впорядкованість, буде бездимність, будуть росяні троянди в цехах, білосніжне квітуватимуть вішні на подвір’ях заводів... Естетика прийдешності, не може ж вона не прийти! В чому ж вона? Які житла, які споруди мають піднятися на цих берегах, щоб кожен з людей міг сказати нарешті: «Мені легко. Мені прекрасно. Я щасливий жити на цій планеті».


Душа міста чим вона снить? О якій порі відкривається? Чи не в отаке надвечір'я, коли мерехтить, попеліє далеч, чи світлого літнього ранку, коли ти після тривалої розлуки під’іздиш до цього міста і враз виникає перед тобою за Дніпром, на потойбічних висотах, щось майже фантастичне, не суворе, кіптявне, чорне й гуркотливе, а якесь місто-міраж, місто ніжності постане у тихих вранішніх серпанках. Повітряно-легке, як висячі античні сади, воно тоді ніби вперше народжується і не з димів, а з сріблястої мли світання, відкриваючи сонцю ажурність телевізійних веж, вигини мостів, каскади будинків, шпилі заводських труб. Місто ранків твоїх юнацьких, воно виростає перед тобою мов єдина споруда, зіткана з найніжніших матеріалів майбутнього, немов гігантський корабель, воздвигнутий не малими земними створіннями, а рухами велетів фантастичних... Величаво-байдуже до всього земного, ранково висвітлюючись на скелястих своїх кряжах, воно мовби дослухається до якогось іншого життя і бачить з-поміж усіх див світу — найважливіше: сонце, червоне, росяне сонце, що підіймається перед ним із плавнів, із туманів Скарбного.


Потім ти бачитимеш своє місто без серпанків, воно постане перед тобою як пекло віадуків, переїздів, чорних допотопних трущоб, пекло сажі, кіптяви, бакаїв, гуркоту, скаже тобі про себе двиготом землі, кострубатістю проваленого бруку, горами сирої руди та агломерату, різоне око Палацом культури металургів з потворно важкими колонами, які нічого не тримають, і які лише вказують на важкість пережитого...


Але ти й таким його любиш. Ти приймаєш і любиш його неподільно, все!


XIII


Що правда на світі є, Зачіплянка в цьому ще раз переконалась: з'явилася таблиця на соборі. Як загадково зникла вночі, так загадково й повернулася, без свідків, невідомо ким прибита, наче сама приліпилася на своєму попередньому місці.


Так і зосталась нікуди не відправлена перша в історії Зачіплянки «анонімка», цей гнівний папірус, під яким почала була збирати підписи Леся-фронтовичка, вчителева донька, виявивши при цьому разючу енергію і запал. Та що ж скаржитись, коли пропажа — незчулися й звідки — вернулась. Може, хоч «вірменське радіо» могло б щось на цю тему розповісти? Але й своєму рідному батькові «геній-висуванець не розповів би про свій візит до секретаря обкому. Ще перед тим Вірунька Баглаєва, не криючись, сказала йому, що з приводу собору була в першого, все виклала, проте Лобода не знав, чи й вірити. Може, кума тільки лякає. Повірив, аж коли самому був дзвінок і сказано було: викликають. Ішов на розмову з холодком занепокоєння в душі, важко було вгадати наперед, що жде його там. Адже по-всякому такі розмови кінчаються: можеш втратити, а можеш, навпаки, набути, вийти з кабінету працівником іншої питомої ваги: там на очах відбуваються перетворення елементів. Лотерея, але ж і в ній є щасливі номери!


Про першого було відомо Лободі, що він людина бурхливої вдачі, здатен на рішення несподівані. Перед ним треба так триматися, щоб ніяке запитання не застало тебе зненацька, не загнало на слизьке. Біографія першого починалася на цьому ж металургійному, досі мати його й рідня живе на Колонії, брат інженером працює на заводі. До війни, невдовзі після закінчення металургійного інституту, теперішній секретар керував заводською партійною організацією, потім висунули в міськком, далі в обком, під час війни став на одному з фронтів генералом. Ще й досі на Колонії згадують, як, приїхавши після перемоги до матері в гості, танцював бравий молодий генерал на весіллі у своєї племінниці на Колонії, хіба ж так вибивав чечітку. Смаглявий красень у генеральських лампасах, рвав очі він чулим до краси селищанським молодицям... В повоєнні роки довго секретарював у сусідній, теж промисловій області, потім його знов перевели сюди, обрали першим...


У кабінеті Лобода побачив чоловіка притомленого, з посрібленими скронями. Набряклі, уважно примружені очі, голос твердий, баритонистий, але зичливий... Запросив сісти і найперше про батька запитав:


— Як там старий твій?


— Трагедія у мене з батьком, — вихопилось мимоволі, і, помітивши тінь настороженості в секретаря, Лобода поспішив уточнити: — Не політичного характеру... Збунтувався старий.


І, бувши певним, що тут уже все відомо, коротко виклав суть батькового бунту. В глибині душі зародилось бажання цим навіть розжалобити секретаря, сподівався, що буде господар кабінету на його боці, але підтримки чомусь не почув, інше почув:


— Могутній у тебе батя... Трудяга. Без порожняви в душі... Моноліт.


Майнула була думка вразити секретаря, викласти йому, як свою, оту батькову ідею, що старий у гніві вифантазував щодо Скарбного... Грандіозна ж ідея! Перетворити Скарбне, затопити його або осушити! Чи принаймні створити на його базі мисливське господарство закритого типу з козулями, з дикими кабанами, на яких можна було б полювати після втомливого службового дня, після відповідальної роботи. Полював же колись там Петро Петрович, що зі своїх мисливських трофеїв опудала робив, досі в соборі вепрячі його шедеври шкіряться — хоч у такий спосіб людина хотіла себе увічнити... Кожен якось хоче увічнитись...


Проте в останню мить зачіплянський «геній» таки стримався, не дозволив собі покласти на стіл цю скороспілу ідею з мисливським господарством, якесь чуття самозахисту підказало: почекай, не квапся, адже не відомо ще, як твоя ініціатива буде тут сприйнята. Це тобі, брате, не кольоретки!


А секретар знову заговорив про батька, про його минулу металургійну славу, про те, який це був майстер свого діла. І батькових товаришів згадав, стару заводську гвардію. Прапірного, Довбищенка і навіть Катратого упом’янув: що за народ! Це ж вони, оці ветерани, в рішучу хвилину зуміли заводського Титана врятувати від окупантів. Лобода був вражений: і Катратий? Прапірного нема і Довбищенка вже нема, а Ягор? Скільки біля нього крутився, випитував, а нічого так і не міг дізнатись про ту історію з Титаном, а тут, бач, яка новина... Проте Лобода нічим не виявив, що він у цій справі необізнаний. Щоб відвести від себе вогонь, одразу ж на заводських комсомольців звернув: метушаться, мовляв, ходять якимись «дорогами слави», а в себе під боком, на своєму ж заводі, такий подвиг було вчинено, і ніяк не докопаються...


Секретар Обкому всміхнувся:


— Докопались. Аж у Чехії. Від одного чеха, що, будучи полоненим, працював під час окупації на заводі, добули дані. Перед смертю надиктував своє свідчення на магнітофонну плівку і справжні імена героїв назвав...


Після того було перейдено до головної теми розмови. Як і сподівався Лобода, справа торкалась собору. Ось де треба було вуха нашорошити! Вгадай, яку позицію займе начальство! Ти старався в одному напрямі, а тут, може, думають в іншому. А якщо ні? Якщо й тут, як на тому засіданні, вважають, що соборові настав час зникнути, що він тільки муляє очі та клопоту завдає? Всю свою набуту роками обережність думки, витонченість інтуїції змобілізував Лобода. Не дасть себе застати зненацька. Єдино можливий був хід — триматися безсторонньо, говорити про асигнування, бюджетні утруднення, злегка натякнути на історичну сумнівність пам’ятника і пояснити, що приміщення ні для чого практично не придатне через свою незручність — був склад комбікорму, а тепер і комбікорм звідти забрано... Переустаткувати б на холодильник, але теж, кажуть, новий збудувати дешевше обійдеться... Отже, не це. На повний голос — про генеральний план, про підготовлювані проекти нової забудови селищ... Хай трохи й туманно, але ж...


Нічогісінько не можна було вгадати по замкнутому обличчю секретаря. Схилився на руку й задумався. І на відвідувача пильно-пильно, довго-довго дивився своїми примруженими вугляно-іскристими. Все залежало від того, що визріває зараз отам, під крутим смаглявим чолом. Може, скаже: який же з тебе діяч, що ти досі тримаєш оту старизну, нічого сучаснішого не придумав для міста чавуну і стаді? Ніхто, здається, на Лободу так вивчально, так пильно в житті не дививсь. І щось навіть сумовите з’вилось у першого у вічу, заглиблене, звернене в себе, до себе. Захмарилось чоло, і ніби не до Лободи, до іншого когось було мовлено в задумі: