Українська Гельсінська спілка з прав людини
| Вид материала | Документы |
- Українська Гельсінська спілка з прав людини (угспл) Діяльність політичних партій, 602.39kb.
- Українська Гельсінська спілка з прав людини (угспл) Права людини в передвиборчих програмах, 1351.02kb.
- Восьмий міжнародний конкурс учнівських та студентських творів есе «права людини моя, 57.19kb.
- План Природа прав людини та ґенеза їх правового закріплення. Природність та невід’ємність, 218.23kb.
- «Загальна декларація прав дитини та прав людини: права, що належать Вам, права,, 60.93kb.
- Президенту України Януковичу В. Ф. Голові Верховної Ради України Литвину В. М. Прем’єр, 48.62kb.
- Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закон, 163.45kb.
- Практика виконання рішень Європейського суду з прав людини, 73.6kb.
- Указом Президента України n 377/93 від 20 вересня 1993 року, закон, 484.88kb.
- Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 року №776/97-вр, 70.08kb.
1 2
Українська Гельсінська спілка з прав людини
Альтернативна доповідь
щодо виконання Україною Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації
22 липня 2011 року
Зміст
1. Загальна оцінка
2. Огляд 19-20 Доповіді України щодо виконання Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, поданої 8 січня 2010 року
3. Коментар щодо виконання Україною попередніх заключних рекомендацій Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації
4. Загальні рекомендації Української Гельсінської спілки з прав людини
1. Загальна оцінка
В Україні відсутня системна державна політика щодо протидії дискримінації. Різні органи влади реалізують окремі її напрямки, а деякі напрямки, наприклад, захист від дискримінації чи допомога жертвам дискримінації, відсутні взагалі. Відповідно, відсутня системна державна оцінка масштабів дискримінації та ефективності дій органів влади по протидії їй. Тому основним джерелом інформації є данні, зібрані громадськими організаціями, котрі не показують однак реальних масштабів проблеми.
Уповноважений Верховної ради України з прав людини при наявності достатніх фінансових та інших ресурсів не приділяє достатньої уваги питанню захисту від дискримінації. Основною активністю цієї інституції в останні роки став переклад українською та видання рекомендацій міжнародних інституцій в сфері прав людини.
У країні відсутня системна політика щодо виконання рекомендацій міжнародних інституцій щодо дотримання прав людини, що призводить до їхнього ігнорування. Жоден орган влади не має повноважень щодо розробки плану дій по втіленню таких рекомендацій. Це повною мірою стосується й рекомендацій Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації, що пояснює їхнє недостатнє виконання. Часто такі рекомендації навіть не мають офіційного перекладу українською мовою й органи влади, котрих вони стосуються, про них навіть не дізнаються.
Україна й надалі не прийняла базове законодавство щодо захисту від дискримінації. Унаслідок цього відсутня законодавча база для ефективного судового захисту від дискримінації.
Кількість злочинів на ґрунті ненависті почала стрімко зростати з жовтня 2006 року і до середини 2008 року набула загрозливих масштабів. Це змусило державу вжити різних заходів[1], завдяки яким верхній шар цих злочинів був знятий, кількість їх у 2009-2010 роках пішла на спад, що засвідчує і державна статистика, і моніторинг недержавних організацій. Тим не менше, очевидно, що проблема расизму та ксенофобії залишається гострою.
2. Огляд 19-20 Доповіді України щодо виконання Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, поданої 8 січня 2010 року
Стаття 4 Конвенції. Законодавчі заходи щодо викорінення підбурення до расової дискримінації чи самої дискримінації
В Україні відсутнє належне законодавство проти дискримінації. Уряд у своїй доповіді навів приклади заборони дискримінації, що існують у різних правових актах. Проте ці формулювання є надто загальними, що унеможливлює їхнє застосування на практиці через надто велику невизначеність.
Відсутній єдиний закон, який би забороняв дискримінацію у всіх її проявах та у всіх можливих сферах. Законодавство не містить визначення поняття дискримінації, прямої та непрямої дискримінації, не визначає стандарти та критерії доведення дискримінації. Декларативність законодавчих положень повністю обґрунтовує практично повну відсутність судової практики щодо захисту від дискримінації. Єдиний закон де згадується пряма і непряма дискримінація - Закон про рівні можливості чоловіків і жінок, проте він не стосується расової дискримінації.
Проблемою законодавства є неповний перелік сфер, де заборонена дискримінація, а також наявність інших обмежень.
Так, 24 стаття Конституції говорить про рівність перед законом та заборону дискримінації. При цьому як ця стаття, так і інші законодавчі норми стосується тільки громадян Україні і не розповсюджується на тих перебуває в Україні на законних підставах, але не є громадянином.
Також проблемою є практично повна відсутність покарання за дискримінаційні дії. Так, за певні дії встановлена кримінальна відповідальність, але через недосконалість законодавства вона практично ніколи не застосовується. Не існує адміністративної відповідальності, а також цивільно-правової відповідальності за дискримінаційні дії.
Наслідком є практична неможливість звернутися до суду в порядку цивільного провадження з позовом за вчинення дискримінаційних дій, що пояснює відсутність такої судової практики. Не можливо подати такого позову і в трудових відносинах.
Тому особа не може вимагати в судовому порядку припинення дискримінаційних дій, сплати компенсації за такі дії.
Наприклад, саме з-за цього не можливо жодним чином покарати особу чи ЗМІ за поширення матеріалів, котрі закликають до дискримінації. Загалом, в державі не існує правових механізмів проти таких публікацій.
Основні сфери життя, де має місце дискримінація, в тому числі на расовому чи етнічному ґрунті: працевлаштування, освіта, медична допомога, надання житла, стосунки з правоохоронними органами, доступ до публічних та соціальних послуг, контрактні відносини між фізичними та юридичними особами тощо.
Покарання за дискримінацію на расовому чи етнічному ґрунті передбачено у Кримінальному кодексі України. Стаття 161 передбачає покарання за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Проте ця стаття також рідко застосовується на практиці, оскільки у суді важко довести умисність дій.
Інформація уряду, викладена в пункті 55 та 474 Доповіді не відповідає дійсності. Законом справді була частково змінена стаття 161 Кримінального кодексу, проте не було внесено жодних змін до статей 115, 121 та інших Кримінального кодексу, як це вказано у Доповіді.[2] До того ж по суті ці зміни лише збільшили покарання за цей вид злочину, передбаченого статтею 161 ККУ. Проте не був змінений суттєво склад злочину. Тому це не вплинуло на застосування цього покарання: за 2009-2011 роки за цією статтею засуджено лише декілька осіб.
Перелік правопорушень за які передбачається кримінальна відповідальність потребує розширення, так, за статтею 4 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації кримінальним злочином є будь-яке поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті; будь-яке підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи людей іншого кольору шкіри або етнічного походження; надання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності, включаючи її фінансування; участь в організаціях, що заохочують расову дискримінацію і підбурюють до неї, а також участь у таких організаціях чи в такій діяльності. У статті 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначається як кримінальний злочин створення організацій і пропаганду ідей, пов’язаних з дискримінацією, передусім расовою, в українському ж законодавстві такі дії не є кримінальним правопорушенням. За українським законодавством, ці дії взагалі не несуть жодної відповідальності.
Стаття 5 Конвенції. Заходи, що вживає держава з метою заборонити та ліквідувати расову дискримінацію та забезпечити рівноправ’я кожної людини перед законом без розрізнення за кольором шкіри, національним та етнічним походженням
В. Право на особисту безпеку та захист з боку держави від насильства та тілесних ушкоджень, що завдаються посадовими особами чи будь-якими окремими особами групами та установами.
За нашими даними та даними інших правозахисних організацій брутальне поводження з боку міліції набуває великих масштабів по відношенню до вихідців з Кавказу, Азії, Африки та представників окремих етнічних груп, зокрема ромів.
Також особи, що мають не європейський зовнішній вигляд можуть стати жертвами нападів право радикальних угруповувань. Такі випадки не завжди швидко та належно розслідуються правоохоронними органами. Як наслідок, жертви часто навіть не звертаються зі скаргами на напади до правоохоронців.
Зростання злочинів на ґрунті ненависті почалось в Україні у 2006 році і продовжувалось до 2008 року. Після цього число злочинів цієї категорії почало дещо зменшуватись, але так і не досягло рівня 2005 року. Проблему висвітлювали як українські, так і зарубіжні експерти у своїх звітах[3].
У 2006 році моніторинг Конгресу Національних Громад України зафіксував 16 нападів, два з яких закінчилися смертю жертв, у 2007 році було вже 86 жертв, з яких 5 загинуло, а у 2008 року постраждало 83 іммігранта, 4 з них загинули[4]. У відповідь на це держава вжила запобіжні заходи[5], що є однією з причин деякого зменшення цієї категорії злочинів у 2009 – 2010 роках (також зменшенню вбивств і нападів на людей з іншою зовнішністю сприяли обережність потенційних жертв, що були попереджені про небезпеку ЗМІ та представниками своїх громад, активність громадських організацій, що поширювали інформацію про можливу небезпеку). Так, за даними моніторингу Конгресу Національних громад число злочинів на ґрунті ненависті становить 37, ні один з нападів не закінчився смертю жертви[6]. Відзначимо, що державна статистика фіксує лише одиничні випадки.
Наведемо кілька прикладів, що є достатньо характерними:
Увечері 27 березня 2009 року група агресивно налаштованих молодих людей напала на синагогу в Сімферополі. Постраждали 2 людини. Правоохоронці затримали 5 нападників. Двох ініціаторів бійки засудили на 5 діб за дрібне хуліганство, інших відпустили.
Вночі 19 вересня 2010 року до нейрореанімації клінічної лікарні ім. М.О. Семашка у Сімферополі був доставлений уродженець м. Чахра (Кувейт) з діагнозом: «черепно-мозкова травма, забиття правої лобової області, підшкірна гематома лобової і скроневої області справа, перелом нижньої щелепи зліва, забій лівої брови, кома II ступеня». Вказаний іноземець, студент Кримського державного медичного університету, став жертвою нападу, коли повертався вночі із гостей до гуртожитку свого навчального закладу.[7]
З інтерв’ю з громадянином Азербайджану Н. (36 років, приватний підприємець, житель м. Черкаси): «Коли ввечері я відпочивав у кафе, до мене за столик підсіли три молодих хлопця. Спочатку вони поводили себе нормально – розпитувати, хто я і звідки приїхав в Україну, пригостились моїми цигарками. Потім, під час розмови, один з них запитав, чи подобаються мені українські дівчата. Я відповів, що українки – дуже красиві і привітливі. Не знаю чому, але така відповідь їх розлютила. Той, що запитував, сказав: «Наші жінки не для вас, «чорнозаді» і виплеснув мені у обличчя кухоль пива. З-під мене вибили стілець і почали бити ногами. Били всі утрьох декілька хвилин, а потім вибігли на вулицю».[8]
Щодо чисельності самих правих радикалів, які є виконавцями злочинів на ґрунті ненависті, можна навести наступні дані:
Станом на 2009 рік на профілактичних обліках в органах внутрішніх справ перебувало понад 1200 осіб, які вважають себе прихильниками ультраправої ідеології, у тому числі 60 осіб в АР Крим, 150 осіб – у Запорізькій області, 105 – в Одеській, 60 осіб в Харківській області, 126 осіб в Чернігівській області, 793 скінхеди в місті Києві[9].
За повідомленнями ГУМВС, УМВС, в 2009 році тільки у 6 областях (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Луганська, Рівненська, Чернівецька) не було виявлено радикально налаштованих молодіжних угрупувань та організацій, також до органів внутрішніх справ не надходила інформація щодо їх діяльності. Не було зафіксовано злочинів «на ґрунті ненависті», а також антисемітських чи екстремістських виступів у 10 областях (Волинська, Донецька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Чернігівська, Чернівецька). Хоча слід зауважити, що в Чернігівській та Івано-Франківській областях мали місце факти вандалізму.[10].
З-поміж рекомендацій міжнародних організацій, в тому числі ООН, щодо боротьби зі злочинами на ґрунті ненависті - відсутність статистики щодо таких злочинів. Представники МВС часто наводять цифру злочинів, скоєних проти іноземців як показник числа злочинів на ґрунті ненависті, проте це є некоректним, оскільки не всі проти кого скоюються злочини на ґрунті ненависті є іноземцями і не всі злочини проти іноземців є скоєними на ґрунті ненависті. Часто це може бути банальне вбивство з метою пограбування. Часто також наводиться цифра кримінальних справ, відкритих за статтею 161 Кримінального кодексу. (зумисні дії, спрямовані на розпалювання національної расової чи релігійної ворожнечі та ненависті). Проте ця цифра також не відображає реального числа злочинів, скоєних на ґрунті ненависті, оскільки переважна частина справ, які б мали бути порушені за цією статтею, порушуються за статтями: «хуліганство» та «заподіяння тяжких тілесних ушкоджень». Занепокоєність цим фактом висловила низка міжнародних організацій, зокрема Міжнародна Амністія[11].
Відсутність статистики щодо таких злочинів не показує точного масштабу проблеми в Україні, не дає змоги прослідкувати динаміку злочинності на ґрунті ненависті.
Окрім вбивств та нападів на людей з «іншою» зовнішністю праві радикали заявляють про себе й іншими «вчинками». Наприклад, погромами торгових точок іноземців, наругою над спорудами, які використовуються національними меншинами для реалізації свої релігійних, культурних, освітніх чи інших потреб. Проводяться публічні акції шовіністів та расистів, де вони виголошують расистські та ксенофобські лозунги, закликаючи до дискримінаційних дій щодо людей іншої національності та раси.
Так, у 2010 році у м. Василькові був вчинений погром торгових точок іноземців. Про що написали на своєму сайті учасники організації «Патріот України»:
«24 липня 2010 р. у Василькові відбувся рейд бійців «Патріота України» та підприємців міста. В результаті рейду було зачинено декілька в’єтнамських контейнерів разом із крамом чужинців та прибрано лотки узбеків та циган. Більшість українців, що перебували в цей час на ринку, схвально оцінили дії соціал-націоналістів. Як вже повідомлялось раніше, українські підприємці, що торгують на цьому ринку, виступили категорично проти того, щоб на ньому продавали свій товар чужинці, а саме в’єтнамці, цигани, узбеки тощо. Українських підприємців підтримали Соціал-Національна Асамблея та організація «Патріот України». Гуртом патріоти та підприємці протягом останніх 2 тижнів з васильківського ринку витіснили більшість чужинців. Деяким представникам в’єтнамської діаспори довелось силою вказувати на їхнє місце, декого з них госпіталізувала швидка. Соціал-Національна Асамблея… з першого дня протистояння у Василькові між українцями та мігрантами заявляла, що виступає за повне витіснення з приринкової території мігрантів (в’єтнамці, цигани, узбеки)… 31 липня 2010 року бійці організації «Патріот України» провели рейд васильківським ринком і пояснили залишкам мігрантів, що лояльне ставлення до них міліції не гарантує їм місця під сонцем на території міста Василькова зокрема і України в цілому. Постраждалі нелегали зализують рани, патріоти на свободі святкують чергову перемогу над чужинцями, а отже, у Василькові триває боротьба з мігрантами»[12].
Соціал-Національна Асамблея мала провести фестиваль «Традиції духу», де планувалися виступи право радикальних груп («Сокира Перуна», «Сейтар», «Nachtigall», «White Lions»), які відкрито схвалюють та романтизують скінхедів та закликають до переслідування національних меншин[13]. Лише в останній момент проведення фестивалю було припинено на вимогу громадськості.
Був зареєстрований випадок нападу невідомими особами, що сповідують екстремістську та расистську ідеологію, на Чернігівський громадський комітет захисту прав людини[14].
Важливо зауважити, що якщо злочини на ґрунті ненависті не виділяють в особливу категорію, а ставляться до них, як і до інших злочинів, їхнє розслідування часто проводиться неналежним чином. Це може проявлятися по-різному. Наприклад, слідчі не вірять по казанням жертви або не проводять належного розслідування заяв про наявність мотиву упередження; при визначенні необхідної міри покарання прокуратура знижує ступінь провини правопорушника, а суд не користується власними повноваженнями щодо жорсткості міри покарання з урахуванням мотивів, якими керувався злочинець.
У пункті 68 Доповіді уряд вказує про створення окремих відділів по боротьбі зі етнічними злочинами. Варто додати, що на початку 2010 року усі ці окремі відділи були ліквідовані. Також фактично ліквідований цей відділ у центральному апараті МВС. Останнє повідомлення на сайті МВС щодо протидії расизму датоване березнем 2009 року.
У 2010 році роботу Міжвідомчої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічної та расової нетерпимості практично припинено — якщо у 2009 році групою проведено 7 засідань, то протягом 2010 року — жодного.
Однією з проблем, що призводять до безкарності злочинів на ґрунті ненависті є небажання потерпілих звертатись за допомогою до міліції, оскільки вони не вірять в ефективні дії правоохоронців щодо розслідування таких злочинів. Відсутність упевненості у захисті міліції часто ґрунтується на дискримінаційному ставленні правоохоронців до деяких етнічних груп та представників окремих національностей.
Однією із дискримінаційних дій міліції є етнічний профайлінг, коли міліціонери зупиняють для перевірки документів осіб, що виглядають як вихідці з Кавказу, мають азіатське чи африканське походження. Ось, наприклад, що написав в заяві до Харківської правозахисної групи громадянин України, мешканець Харкова В’ячеслав Манукян:
«Я вынужден обратиться к вам с заявлением о том, что длительное время милицией г. Харькова грубо нарушаются мои права человека и гражданина, предусмотренные Конституцией Украины, законами, а также международно-правовыми документами о защите прав человека.
Меня регулярно безо всяких причин и поводов останавливают работники милиции на улицах города и, особенно, в метро. Так как никаких оснований, причин и поводов для того, чтобы систематически «проверять мою личность» не имеется, я имею все основания полагать, что эти действия вызваны моей национальностью и связанной с ней внешностью. Такие проверки проходят почти каждый месяц, а иногда и дважды, и трижды в месяц. Ни разу они не заканчивались чем-либо, кроме формальных отписок о том, что проводились некие мероприятия. На одну из моих жалоб мне было прямо заявлено письменно, что меня останавливали, так как моя характерная внешность вызывает у милиции необходимость проверить «законность моего пребывания на территории Украины и мое гражданство». Несмотря на мои многочисленные жалобы на эти расистские действия милиции, незаконные остановки меня в метро и на улицах продолжаются.
Таким проверкам, основанным ни на чем, кроме расовых предрассудков и, возможно на незаконных приказах и указаниях, подвергаются, по моим наблюдениям именно лица с внешностью «иностранцев», хотя народом Украины являются люди всех национальностей.
Я обращаюсь к вам с просьбой обратить внимание на практику этнического профайлинга – незаконных проверок документов и задержаний исключительно по национальным признакам.»
Офіційною метою таких перевірок є контроль нелегальної міграції, а в дійсності це часто призводить до незаконного затримання, вимагання хабарів та інших зловживань. Згідно з опитування, що провели у 2007 році представники Міжнародної Амністії у Національному Авіаційному університеті Києва, де взяли участь 37 іноземних студентів, 17 опитаних заявили, що міліціонери перевіряли у них документи частіше одного разу на тиждень.[15]
Зафіксовані скарги іноземних громадян на вимагання міліцією грошей, подарунків і до Харківської правозахисної групи. Ці скарги безіменні, тому що офіційні заяви, побоюючись помсти зі сторони міліції, потерпілі не пишуть. ХПГ провела анонімне опитування серед іноземних студентів, що навчаються у Харкові, результати якого виявилися приголомшуючими. З 68 опитаних лише двох ніколи не зупиняли працівники міліції, а 49 затримували навіть тоді, коли вони мали при собі документи. 34 студента-іноземця визнали, що звільнитись від «пильної опіки» міліціонерів їм вдавалося лише за умови сплати грошей (називалися різні суми, від 20 грн. до 60 доларів), купівлі пива або кави, «дарування» певних речей тощо. Тобто, 50% опитуваних засвідчили, що правоохоронці вчиняли щодо до них корупційні діяння. Переважна більшість опитаних навіть не зверталась за допомогою ні до яких інституцій, оскільки вважали, що їм все одно ніхто не допоможе. Так думати є усі підстави, адже згідно із даними анкетування тим 20 студентам, хто скаржився на незаконне затримання у посольств своєї країни, декану вузу, в міліцію, дійсно ніхто не допоміг.[16]
Найбільше від утисків правоохоронців потерпали роми та вихідці з країн кавказького регіону. Порушення прав щодо цих груп публічно засуджується керівництвом МВС, а на практиці підтримується та заохочується. Заходи «профілактики», які заборонені законом без відповідних підстав, але є такими що міліція часто застосовує щодо ромів та вихідців з Кавказу: безпідставне затримання і проведення особистого огляду, доставляння до райвідділів міліції і їхнє тримання необґрунтовано тривалий час, проведення обшуку домоволодінь і автотранспорту, зняття інформації мобільних телефонів і відбитків пальців. Ось декілька прикладів:
У червні-липні 2010 року у м. Чернігові міліцією впроваджено практику затримання та доставляння всіх ромів до райвідділів міліції для проведення дактилоскопії та фотографування – з метою поновлення діючих картотек обліку. Проведення вказаних дій відбувалось абсолютно безпідставно, на основі тільки зовнішніх даних.
У червні 2010 року у м. Чигирин Черкаської області між місцевим жителем та чоловіком ромської національності на ім’я Л. виник конфлікт, підставою для якого була сварка між їхніми дітьми. У подальшому Л., а також його дружина та неповнолітній син, були побиті, але коли Л. звернувся за допомогою у місцевий райвідділ міліції, правоохоронці затримали саме його та, за твердженням Л., приниженнями та незаконним застосуванням фізичної сили примусили себе оговорити. Родина ромів звернулась за захистом до громадсько-політичного видання «Прес Центр», кореспондент якого приїхав до Чигиринського райвідділу з метою з’ясування ситуації, проте представнику преси було запропоновано покинути приміщення міліції, при цьому працівник райвідділу заявив журналістці і потерпілому: «Цигани – не люди!».[17]
З інтерв’ю з громадянином України М, азербайджанцем, приватним підприємцем: «Зі своїх 52 років 30 я проживаю в Рівному і маю громадянство України. Тут навчався, працюю, тут одружився і виховую разом з дружиною дітей-підлітків. Ці постійні перевірки, які чи не щомісяця трапляються, набридли і дуже принизливі для мене і моєї сім’ї. Адже я ніколи не мав проблем із законом, завжди веду себе як добропорядний громадянин…Минулої п’ятниці правоохоронці заїхали до мене на роботу в кафе і у черговий раз запитали про документи. Коли я сказав, що при собі маю тільки посвідчення водія, а паспорт десь у машині, то мене примусили їхати з ними у міськвідділ міліції. Там передусім переписали всі номери телефонів з мого мобільного, сказали для того, щоб побачити, з ким я спілкуюся і чи не числиться хтось з цих людей у їхній базі з розшуку. Потім довго перевіряли по комп’ютеру те, що я про себе розповів».[18]
З інтерв’ю з громадянином України Р., азербайджанцем, приватним підприємцем[19]: «Я проживаю в Рівному вже 20 років, маю українське громадянство, тут працюю, одружився. Але і зі своєю колишньою сім’єю зберіг нормальні стосунки. До мене на два тижні приїхали з Азербайджану в гості мої сини, і коли вони приїхали повечеряти у кафе, їх на вулиці окликнули троє чоловіків у цивільному та сказали, щоб пред’явили документи. Хлопці відповіли, що документи в машині, яка стоїть за кілька метрів і що в кафе їх чекає батько. На це їм грубо, з використанням нецензурних висловів, зауважили, що паспорти повинні бути у кишені і силоміць посадили до машину і відвезли до міськвідділу міліції. Я поїхав за ними, але у черговій частині мені сказали, що моїх синів у них немає, проте наказали зачекати, а ще через годину зізналися, що хлопці таки у них і наказали привезти їхні паспорти. Після того, як я привіз паспорти, синів ще три години тримали в міліції.
Зі слів синів, у міськвідділі їх обзивали «чорномазими» та казали, що начебто їм, ісламістам, не місце у Рівному. Погрожували підкинути наркотики та періодично били по голові та спині. Зрештою переписали з їхнього телефону всі номери, сімейні фото та відео».[20]
Серйозною проблемою є також висока латентність таких злочинів, яка посилювалася зневажливим ставленням органів внутрішніх справ до цих злочинів, небажанням побачити їхню расистську чи дискримінаційну природу. Перевірка МВС у червні 2007 року показала, що керівники обласних управлінь не контролювали стан реагування на відомості про злочини проти іноземців. Унаслідок цього органи дізнання відмовили в порушенні кримінальних справ за двома третинами таких заяв та повідомлень, в Києві кримінальні справи порушувалися лише за кожним сьомим таким повідомленням.[21]
У Доповіді Україна посилається на те, що 18 лютого 2010 року був затверджений план заходів МВС по протидії расизму та ксенофобії на період до 2012 року (пункт 89 Доповіді та окремий додаток до Доповіді). Варто відзначити, що після зміни Міністра МВС у березні 2010 року цей План перестав виконуватися і станом на липень 2011 року не було виконано жодного запланованого заходу.
С. Політичні права
Рівність в реалізації права вільно обирати й бути обраним та доступі до участі в уряді та органах місцевого самоврядування
Насамперед на нерівні можливості обирати та бути обраним до органів місцевого самоврядування скаржаться кримські татари. Починаючи з 2010 року ця проблема навіть посилилась. У нашому звіті за 2009-2010 роки міститься заява голови Меджлісу кримських татар Мустафи Джемілєва про дискримінаційну кадрову політику уряду, яка, на його думку, спрямована на витіснення татарських представників з керівних посад автономії: «…Це політика обмеження представництва кримських татар у сфері управління. У разі, якщо така тенденція триватиме, вона може стати певною проблемою у наших взаєминах із владою», окрім цього Мустафа Джемілєв повідомляв про посилення дискримінації стосовно кримських татар при прийомі на державну службу під час зустрічі з політологом та державним діячем Збігневом Бжезинським, що відбулась 15 грудня 2010 року[22].
D. Інші громадянські права
Свобода совісті та релігії
Законодавство й надалі значно обмежує свободу віросповідання для іноземців та осіб без громадянства. Це проявляється в неможливості засновувати релігійні організації та обмеженні вести проповідницьку чи іншу релігійну діяльність. При цьому такі обмеження стосуються навіть осіб, котрі постійно проживають в Україні. Вести проповідницьку діяльність іноземцям можливо виключно за офіційним запрошенням зареєстрованої релігійної організації (хоча їхня реєстрація не є обов’язковою) та дозволом органів державної влади в справах релігій.
Відсутність дозволу тягне за собою адміністративну відповідальність для іноземців (штраф), а для релігійних організацій – попередження і в подальшому можливий примусовий розпуск. Це питання особливо актуальне для національних меншин.
Е. Економічні, соціальні та культурні права.
Право на працю.
Принцип рівності та недискримінації у трудовій сфері порушується найчастіше. Ця проблема стосується певною мірою колишніх депортованих, які повертаються в Україну, та представників окремих груп та етносів, зокрема вихідців з Кавказу (яких абсолютно безглуздо називають “особи кавказької національності”), Азії та Африки, ромів.
Ромські організації наводять статистику, згідно з якою лише 38% ромів мають роботу, лише 28% з них працюють повний робочий день[23].
Право на охорону здоров’я, медичну допомогу, соціальне забезпечення та соціальне обслуговування.
Роми та вихідці з Африки, Азії та Кавказу мають гірший доступ до медичних послуг, порівняно з іншими мешканцями України.
Право на освіту та професійну підготовку
За даними, що містяться у звіті Європейської комісії, лише 68% ромів є грамотними і лише 2% мають диплом про вищу освіту. Бідність і відсутність ефективних програм, спрямованих на зміну стереотипів, є одними з головних причин низького рівня освіти ромського населення. ЄКРН була поінформована про те, що дітям ромів/циган не приділяється достатньо уваги в школах і що часто вони не беруть участі в позашкільній діяльності. ЄКРН стурбована повідомленнями, згідно з якими в Одесі існують спеціальні школи, більшість учнів яких є рома/цигани.[24]
Стаття 7. Боротьба із забобонами, що призводять до расової дискримінації, заохочення взаєморозуміння, терпимості і дружби між націями, расами та етнічними групами, популяризація цілей та принципів Уставу ООН, Загальної декларації прав людини та Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації.
Проблемою в Україні є мова ворожнечі на шпальтах ЗМІ та навіть на офіційних сайтах державних інституцій, зокрема, на сайті МВС. Проти таких публікацій практично немає правових механізмів захисту і їхнє поширення не можливо заборонити в судовому чи іншому порядку.
На це вказували представники Європейської комісії у своїй третій доповіді по Україні[25], дослідники Української Гельсінської спілки з прав людини у своїх щорічних доповідях у розділах, присвячених расизму та ксенофобії, був спеціальний проект Фонду Відродження та Міжнародної Амністії в Україні, де робився моніторинг мови ворожнечі з 2006 до 2009 рік[26]. Можна також ознайомитись із звітом щодо мови ворожнечі у ЗМІ Криму[27], цей звіт виконаний ГО «Євпаторійський центр регіонального розвитку» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».
23 квітня 2010 року на офіційному сайті МВС була розміщена відверто ворожа по відношенню до ромського народу стаття «Шість способів позбутися своїх грошей або як вберегтися від шахраїв» під заголовком «Спосіб третій: добрі та нещасні роми в хаті», у якій всі роми відкрито звинувачувалися у схильності до скоєння злочинів, а громадянам пропонувалось відмовитись від будь-якого спілкування з ними. Так, у статті зазначається: «Охоронці порядку постійно закликають громадян не вступати у будь-які контакти з циганами, адже майже кожна така розмова закінчується шахрайством. Будьте пильними, коли до вашої оселі просяться зайти цигани під різними приводами: напитися води, перепеленяти дитя, попросити харчів або одягу. Поки чуйні та добрі люди йдуть шукати щось для ні бито знедолених, шахраї вже починають господарювати у помешканні, беручи все, що має хоч якусь цінність… Здебільшого цигани обирають собі за жертв довірливих і простодушних громадян, яким легко навіяти власну думку… Тому не варто впускати до своїх помешкань осіб циганської національності. Нізащо не встановлюйте з ними контакт. Не реагуйте на будь-які їхні прохання…».
Загалом у 2010 році на сайті МВС України було розміщено десятки негативних матеріалів із зазначенням етнічного походження людини, у тому числі 16 стосовно ромів, 8 – відносно громадян Грузії та 17 – з формулюванням «особи кавказької національності» або «кавказці». На прес-конференціях із ЗМІ та зустрічах з представниками міжнародної спільноти очільники МВС постійно заперечують існування ксенофобії у міліції та декларують свою готовність до змін на краще. Проте такі декларації і реалії повсякденної діяльності, як правило, залишаються далекими одні від одних – керівниками МВС України не підготовлено жодної вказівки, у якій до відома рядових співробітників доводилась би принципова позиція Міністра щодо неприпустимості порушень його підлеглими прав людини через її етнічну приналежність.[28]
3. Коментар щодо виконання Україною попередніх заключних рекомендацій Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації