Щербина В. С щ64 Господарське право: Підручник. 2-е вид., перероб. І доп

Вид материала

Документы

Содержание Третьою ознакою Четвертою ознакою Залежно від порядку заснування Господарське об'єднання — Державне (комунальне) господарське об'єднання Виконавчий орган Проста залежність Вирішальна залежність Розділ iii Оборотні засоби Вироблена (готова) продукція — Виконані роботи (роботи) Цінні папери Грошові та матеріальні внески Доходи від реалізації продукції Капітальні вкладення Недержавні капітальні вкладення Надходження від продажу Кредити банків та інших кредиторів Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян ... Полное содержание

Подобный материал:

• Нові надходження за червень природознавство, 359.1kb.
• Книга може бути корисною також для вивчення дисципліни "Страхові послуги", 7050.2kb.
• Аграрне право України, 114.91kb.
• Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. Вид друге, перероб., 4077.25kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• Кіндрацька Г.І., Білик М. С., Загородній А. Г. Економічний аналіз: Підручник/за ред, 17.94kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 111.34kb.
• Список використаних джерел, 8.66kb.
• О. В. Бабкіна, д-р політ наук, проф. (Київ держ пед ун-т), 5906.13kb.
• О. В. Бабкіна, д-р політ наук, проф. (Київ держ пед ун-т), 5224.64kb.

10*

- 147 -

Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до ст. 58 ГК та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються в групи — об'єднання на основі певних матеріальних (економічних) інтересів (спільність інтересів). Частина 1 ст. 118 ГК визначає їх відкритим пере­ліком. Це об'єднання виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Матеріальні інтереси як основа об'єднання визначаються засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та функції об'єднання. Установчий договір укладають між собою підприєм­ства—засновники об'єднання. Засновники об'єднання затвер­джують і його статут. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об'єднання — це його економічна ознака.

По-друге, об'єднання як суб'єкт господарювання і суб'єкт господарського права має майно, юридично відособлене від майна членів об'єднання. Майном об'єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об'єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; б) майно, набуте об'єд­нанням у результаті господарської діяльності; в) майно ство­рених об'єднанням підприємств.

Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умо­вах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).

Майно передається об'єднанню його учасниками у госпо­дарське відання або в оперативне управління на основі уста­новчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.

Господарське об'єднання має право утворювати за рішен­ням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднан­ням підприємства діють відповідно до положень ГК, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об'єднанням.

Майно учасників об'єднання не входить до складу майна об'єднання. З урахуванням цього розмежовується відпові­дальність об'єднання і його учасників як суб'єктів права: об'єд­нання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учас­ників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'я­заннями об'єднання. Установчим договором або статутом об'єд-

- 148 -

нання можуть бути передбачені винятки з цього правила. Після припинення діяльності об'єднання майно, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його ко­лишніми учасниками. Порядок розподілу (як правило, відпо­відно до часткової участі) визначається договором або стату­том. Цю ознаку об'єднання можна вважати економіко-юри-дичною ознакою.

Третьою ознакою об'єднання є централізація в руках об'єд­нання як суб'єкта права функцій і повноважень його учасників. Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централі­зує об'єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, науково-технічні, комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегування учас­никами об'єднанню у відповідних частинах належних їм пов­новажень з метою централізованого керівництва їхньою діяль­ністю з боку органів об'єднання. Правовою формою делегуван­ня таких повноважень є договір або статут об'єднання.

Четвертою ознакою об'єднання є особлива (складна) пра-восуб'єктність. її особливість обумовлена організаційною струк­турою об'єднання. Учасниками об'єднання можуть бути лише підприємства (організації)—юридичні особи, кожне з яких при входженні до об'єднання зберігає статус юридичної особи не­залежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення ГК та інших законів щодо ре­гулювання діяльності підприємств.

Цим об'єднання відрізняється від підприємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як учасники об'єднання залишаються самостійними суб'єкта­ми господарського права. Разом з тим об'єднання підприємств також є самостійним суб'єктом права. Об'єднання створюєть­ся і реєструється як суб'єкт права; діє на основі договору та/ або статуту; володіє майном, яке юридично відособлене від майна учасників об'єднання; має самостійний (власний) і зве­дений (спільний для членів) баланси, поточний та інші рахун­ки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридич­ною особою.

Згідно з ч. 2 ст. 121 ГК підприємство—учасник господар­ського об'єднання має право:

- добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи ста­тутом господарського об'єднання;

- 149 -

• бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом,
  засновницьким договором чи статутом господарського об'єднан­
  ня не встановлено інше;
  
• одержувати від господарського об'єднання в установлено­
  му порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;
  
• одержувати частину прибутку від діяльності господарського
  об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати
  також інші права, передбачені засновницьким договором чи ста­
  тутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.
  

Дещо вужчі права мають підприємства, які входять до складу державного або комунального господарського об'єднання. Такі підприємства не мають права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності (ч. З ст. 121 ГК).

Отже, з точки зору правосуб'єктності, об'єднання стано­вить собою сукупність самостійних суб'єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об'єднання. В теорії господарського права такі організаційні структури визначаються як господарські системи, в теорії цивільного та адміністратив­ного права — як складні юридичні особи.

§ 2. Види та організаційно-правові форми об'єднань підприємств

Господарський кодекс вперше провів поділ об'єднань підприємств на види та організаційно-правові форми, хоч в практиці господарювання такі об'єднання існували і до прий­няття ГК.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як:

• господарські об'єднання;
  
• державні господарські об'єднання;
  

- комунальні господарські об'єднання (ч. 1 ст. 119 ГК).

Господарське об'єднання — це об'єднання підприємств, утво­рене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Господарські об'єднання діють на основі установчого догово­ру та/або статуту, який затверджується їх засновниками. Гос­подарські об'єднання — це договірні об'єднання.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — це об'єд­нання підприємств, утворене державними (комунальними)

- 150 -

підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на ос­нові рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Дер­жавні (комунальні) об'єднання — це статутні об'єднання.

Особливості правового становища державних (комунальних) господарських об'єднань полягають у тому, що:

• засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не
  самі підприємства. Зокрема, це стосується державних концернів
  і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни держав­
  ної власності створюються, реорганізуються та ліквідуються
  рішеннями Кабінету Міністрів України (декретами, постано­
  вами). Склад учасників і статути цих об'єднань затверджують
  відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосередньо
  або за погодженням з Антимонопольним комітетом, Мінеко­
  номіки, Мінфіном України). Державні господарські об'єднан­
  ня галузевого масштабу створюють безпосередньо галузеві
  міністерства і держкомітети (Мінтранс, Мінпаливенерго, Держ-
  комзв'язок). Комунальні господарські об'єднання створюють­
  ся, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами чи
  держадміністраціями;
  
• державні (комунальні) господарські об'єднання діють на
  підставі затверджених засновниками статутів, тобто не мають
  установчих (засновницьких) договорів. Отже, предмет і цілі
  їхньої діяльності визначають власники (уповноважені орга­
  ни), а не самі учасники об'єднань;
  
• особливістю правового становища державних (комуналь­
  них) господарських об'єднань є, як зазначалося вище, обме­
  жене право виходу підприємств з них.
  

Частина 1 ст. 120 ГК встановлює такі організаційно-пра­вові форми об'єднань підприємств:

• асоціації;
  
• корпорації;
  
• консорціуми;
  
• концерни;
  
• інші форми об'єднання інтересів підприємств, передба­
  чені законом (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо).
  

- 151 -

Асоціація — це договірне об'єднання, створене з метою по­стійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох вироб­ничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і ко­операції виробництва, організації спільних виробництв на ос­нові об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ре­сурсів для задоволення переважно господарських потреб учас­ників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств—учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповно­важена представляти їх інтереси у відносинах з органами вла­ди, іншими підприємствами та організаціями.

На наш погляд, визначення асоціації як об'єднання, ство­реного з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, є не зовсім вда­лим, оскільки в такому вигляді асоціація мало чим відрізняється від корпорації. А якщо асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств—учасників асоціації, то навіщо їй централізувати виробничі та управлінські функції?

Корпорація — це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кож­ного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум — це тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-тех­нічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використо­вує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а та­кож кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визна­ченому його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерн — це статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від од­ного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учас­ники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з

- 152 -

органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

§ 3. Функції та компетенція

об'єднання підприємств. Управління об'єднанням підприємств

Функції та компетенція об'єднання підприємств за загаль­ним правилом визначаються в індивідуальному порядку — тими актами, якими створюється об'єднання.

Об'єднанню підприємств, як правило, притаманні такі функції:

• виконання завдань, визначених договором, статутом, ак­
  том про створення об'єднання (промислова діяльність, будів­
  ництво, транспортна діяльність тощо);
  
• вирішення спільних для групи підприємств питань, зок­
  рема, питань соціально-економічного розвитку;
  
• проведення спільної для галузі науково-технічної політи­
  ки (поліпшення якості продукції, підвищення технічного рівня
  виробництва, ефективне використання потужностей, зовніш­
  ньоекономічна діяльність тощо);
  
• виконання за необхідності планових функцій, якщо це
  передбачено статутом або засновницьким договором;
  
• координаційні;
  
• захист прав та інтересів підприємств об'єднання тощо.
  

Існує також практика делегування Кабінетом Міністрів Ук­раїни окремим об'єднанням підприємств функцій і повнова­жень центральних органів виконавчої влади. Зокрема, це здійснено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матері­алів»¹. Цим декретом державним корпораціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних матеріалів, надано статус центральних органів виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими органами щодо підприємств, які входять до об'єднання.

Делегування функцій і відповідних повноважень означає, що об'єднання діють у відносинах з підприємствами, які до

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 7. — Ст. 188.

- 153 -

них входять, як вищестоящий орган. Це означає, що вони виконують такі функції і реалізують такі повноваження:

• приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквіда­
  цію підприємств і організацій;
  
• затверджують статути цих суб'єктів;
  
• контролюють дотримання підприємствами статутів;
  
• вживають заходів до керівників підприємств у випадках
  порушення статутів;
  
• здійснюють контроль за ефективним використанням і збе­
  реженням майна, закріпленого за підприємствами;
  
• укладають і розривають контракти з керівниками під­
  приємств;
  
• дають згоду Фонду державного майна України на ство­
  рення спільних підприємств, до статутних фондів яких пере­
  дається майно, що є державною власністю, тощо.
  

Корпораціям як центральним органам державного управ­ління заборонено безпосереднє втручання в господарську діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких вони є.

Основні положення щодо управління об'єднанням під­приємств встановлені ст. 122 ГК, згідно з якою господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учас­ників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.

Вищий орган господарського об'єднання:

• затверджує статут господарського об'єднання та вносить
  зміни до нього;
  
• вирішує питання про прийняття до господарського об'єд­
  нання нових учасників та виключення учасників з його складу;
  

• утворює виконавчий орган господарського об'єднання
  відповідно до його статуту чи договору;
  
• вирішує фінансові та інші питання відповідно до уста­
  новчих документів господарського об'єднання.
  

Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компе­тенції.

Певні особливості встановлені ГК щодо управління дер­жавним (комунальним) господарським об'єднанням. Управління цими суб'єктами здійснюють правління об'єднання і генераль­ний директор об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утво-

- 154 -

рення об'єднання. Склад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) гос­подарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно до закону.

Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об'єднання.

§ 4. Правовий статус промислово-фінансових груп

Специфічним видом об'єднань підприємств є промислово-фінансові групи (ПФГ).

Відповідно до ч. 1 ст. 125 ГК підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональ­ної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи вхо­дять українські та іноземні юридичні особи).

Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюєть­ся за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки Ук­раїни, включаючи програми згідно з міжнародними договора­ми України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.

До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові й проектні устано­ви, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприє­мство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Порядок утворення та інші питання діяльності промисло­во-фінансових груп визначаються Законом України від 21 ли­стопада 1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні»¹ та іншими нормативно-правовими актами, зокрема Положен­ням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Ка­бінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781².

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 23. — Ст.

² ЗПУ України. — 1996. — № 15. — Ст. 398.

- 155 -

Згідно із зазначеним Законом промислово-фінансова група становить собою об'єднання, до якого можуть входити про­мислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, бан­ки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки Ук­раїни, включаючи програми згідно з міждержавними догово­рами, а також виробництва кінцевої продукції.

Особливістю ПФГ є наявність у ній головного підприєм­ства, тобто підприємства, створеного відповідно до законодав­ства України, яке виготовляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні і офіційно представляє інте­реси ПФГ в Україні та за її межами.

Крім головного підприємства, до складу ПФГ входять її учасники. Учасником ПФГ може бути підприємство, банк або інша наукова і проектна установа, організація, створена згідно із законодавством України, чи іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Учасники ПФГ, серед яких обов'язковою є наявність банківсь­кої установи, зберігають статус юридичної особи, тоді як ПФГ статусу юридичної особи не має. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Ініціаторами створення ПФГ виступають підприємства, бан­ки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. Ініціатори на добровільних засадах про­водять загальні збори, на яких вони:

• приймають протокольне рішення про намір створення ПФГ;
  
• приймають Генеральну угоду про сумісну діяльність у
  виробництві кінцевої продукції ПФГ;
  
• розробляють та затверджують техніко-економічний про­
  ект обгрунтування створення ПФГ;
  
• розробляють проекти двосторонніх угод про поставки про­
  міжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг);
  
• визначають уповноважену особу ініціаторів створення ПФГ.
  

Генеральна угода про сумісну діяльність підписується керів­никами всіх ініціаторів створення ПФГ і засвідчується їхніми печатками.

Генеральна угода включає:

• назву ПФГ;
  
• перелік затверджених в установленому порядку держав­
  них програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ;
  
• визначення головного підприємства ПФГ;
  
• місцезнаходження головного підприємства ПФГ;
  
• кандидатуру президента ПФГ, його права та обов'язки,
  порядок звільнення з посади;
  
• перелік учасників ПФГ;
  
• перелік кінцевої продукції ПФГ;
  
• термін дії угоди;
  
• взаємні зобов'язання учасників ПФГ;
  
• порядок прийняття рішень;
  
• порядок виходу зі складу ПФГ;
  
• інші умови діяльності ПФГ, які визнають необхідними
  ініціатори її створення.
  

Уповноважена особа подає Генеральну угоду та техніко-еко-номічне обгрунтування створення ПФГ відповідному галузево­му міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державно­го майна та Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін повинні скласти висновки стосовно поданих документів.

З метою визначення можливості монополізації ринків у ре­зультаті створення ПФГ і складання відповідних висновків Антимонопольний комітет відповідно до встановлених зако­нодавством повноважень може запитати також інші докумен­ти, перелік і порядок розгляду яких визначається Комітетом.

Уповноважена особа подає на ім'я Прем'єр-міністра Украї­ни такі документи:

• доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів
  України проект створення ПФГ;
  
• Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві
  кінцевої продукції, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ;
  
• техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ;
  
• висновки відповідного галузевого міністерства чи відом­
  ства, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимоно­
  польного комітету про доцільність створення ПФГ, стосовно
  техніко-економічного обгрунтування та Генеральної угоди;
  
• документ про перерахування до державного бюджету дер­
  жавного мита.
  

Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умов розрахункового обсягу реалізації кінце­вої продукції ПФГ, еквівалентній сумі в 100 млн дол. США за


- 156 -

- 157 -

рік, починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окремою постановою Кабінету Міністрів України у разі створення ПФГ для виробництва но-воосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.

Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рішення про створення ПФГ або відмову в її створенні.

Щодо створення транснаціональної ПФГ рішення прий­мається у двомісячний термін.

Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі по­станови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердженої Генеральної угоди про сумісну діяльність у дво­тижневий термін. Після реєстрації ПФГ видається свідоцтво встановленого зразка.

Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постано­ви Кабінету Міністрів України:

• у зв'язку із закінченням затвердженого терміну її діяль­
  ності;
  
• через неможливість реорганізації ПФГ у випадках, передба­
  чених ст. 6 Закону «Про промислово-фінансові групи в Україні»;
  
• з ініціативи учасників ПФГ.
  

Пропозиції щодо ліквідації ПФГ надсилаються до Кабінету Міністрів України.

Постанова Кабінету Міністрів України про ліквідацію ПФГ є підставою для виключення ПФГ з Реєстру промислово-фінан­сових груп України.

Слід зазначити, що сьогодні в Україні діє лише одна про­мислово-фінансова група «Титан» з головним підприємством — державною акціонерною компанією «Титан», утворена по­становою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2001 р. терміном на п'ять років. Кінцевою продукцією цієї ПФГ є двоокис титану.

§ 5. Асоційовані підприємства та холдингові компанії

Відповідно до ч. 1 ст. 126 ГК асоційовані підприємства (господарські організації) — це група суб'єктів господарюван­ня — юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами еко­номічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційо­ваними підприємствами може бути простою і вирішальною.

- 158 -

Проста залежність між асоційованими підприємствами ви­никає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прий­няття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочір­нього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлю­ватися за умови отримання згоди відповідних органів Анти­монопольного комітету України.

Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочір­нього) підприємства та опубліковано в органах преси відповідно до ст. 58 ГК.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається хол­динговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочір­німи підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ст. 126 ГК та інших законів.

Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підпри­ємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компен­сувати завдані дочірньому підприємству збитки.

Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприєм­ства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

ГЛАВА 9

Правовий статус громадянина

як суб'єкта господарювання.

Особливості правового статусу

інших суб'єктів господарювання

§ 1. Правовий статус громадянина-підприємця

Правовому становищу громадянина як суб'єкта господарю­вання присвячена ст. 128 ГК, що називається «Громадянин у сфері господарювання».

Згідно з ч. 1 цієї статті громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяль­ності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язан­нями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч. 2 ст. 128 ГК).

Підприємницька діяльність громадянина може здійснюва­тися у різних варіантах:

• безпосередньо як підприємець або через приватне підприєм­
  ство, що ним створюється (щоправда, в останньому випадку
  виникає питання: а хто ж є суб'єктом підприємництва (госпо­
  дарювання) — приватне підприємство, створене громадяни­
  ном, чи він сам? На нашу думку, громадянин, який є заснов­
  ником створеного ним унітарного приватного підприємства,
  не є суб'єктом підприємництва, хоч і є згідно з ч. 1 ст. 2 ГК
  учасником відносин у сфері господарювання);
  
• із залученням або без залучення найманої праці (наприклад,
  громадянин може здійснювати управління заснованим ним при­
  ватним підприємством безпосередньо або через керівника, який
  наймається за контрактом; так само він може залучати найману
  працю інших осіб (працівників приватного підприємства);
  

- самостійно або спільно з іншими особами. У разі здійснення
підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами
або юридичними особами громадянин має права та обов'язки
відповідно:

а) засновника та/або учасника господарського товариства;

б) члена кооперативу тощо;

в) або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі
договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на за­садах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-під­приємець зобов'язаний:

• у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцен­
  зію на здійснення певних видів господарської діяльності;
  
• повідомляти органи державної реєстрації про зміну його
  адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяль­
  ності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності,
  що підлягають відображенню у реєстраційних документах;
  
• додержуватися прав і законних інтересів споживачів, за­
  безпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним
  виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифі­
  кації продукції, встановлених законодавством;
  

• не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­
  шень антимонопольно-конкурентного законодавства;
  
• вести облік результатів своєї підприємницької діяльності
  відповідно до вимог законодавства;
  

своєчасно надавати податковим органам декларації про до­ходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець зобов'язаний також додержува­тися вимог, передбачених статтями 46 (щодо забезпечення со­ціальних гарантій найманих працівників) і 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права і інтереси громадян тощо) ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе май­нову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банк­рутом відповідно до положень ГК та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».


- 160 -

11 — 4-2636

- 161 -



§ 2. Особливості правового статусу кредитних спілок у сфері господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 130 ГК громадяни, які постійно про­живають на території України, можуть об'єднуватися у кре­дитні спілки. Слід проте мати на увазі, що згідно зі ст. 1 Закону України від 20 грудня 2001 р. (зі змінами від 10 липня 2003 р.) «Про кредитні спілки»¹ кредитна спілка може бути заснована громадянами, професійними спілками, їх об'єднаннями.

Отже, кредитною спілкою є неприбуткова організація, за­снована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єд­наннями на кооперативних засадах з метою задоволення по­треб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансо­вих послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону «Про кредитні спілки» кре­дитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів (це рішення оформляється протоколом установчих зборів, який підписують голова та секретар зборів). Чисельність заснов­ників (членів) кредитної спілки не може бути менше ніж 50 осіб, які відповідно до закону можуть бути членами кредитної спілки та об'єднані хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до однієї про­фесійної спілки, об'єднання професійних спілок, іншої гро­мадської чи релігійної організації або проживають в одному селі, селищі, місті, районі, області.

Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

Згідно з ч. З ст. 130 ГК кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кре­дитної спілки (згідно з Законом «Про кредитні спілки» — ус­тановчими зборами, що є правильним).

У статуті кредитної спілки обов'язково зазначаються:

• найменування кредитної спілки та її юридична адреса;
  
• мета створення і завдання кредитної спілки;
  
• ознака членства у кредитній спілці;
  
• порядок утворення та діяльності органів управління кре­
  дитної спілки, порядок утворення філій та відділень, їх по­
  вноваження;
  

¹ Відомості Верховної Ради України. — № 15. — Ст. 101.

- 162 -

• права та обов'язки членів кредитної спілки;
  
• умови і порядок вступу до кредитної спілки, порядок
  припинення членства;
  
• порядок сплати вступних та інших внесків;
  
• джерела надходження і порядок використання коштів та
  іншого майна кредитної спілки, в тому числі порядок і умови
  надання кредитів членам кредитної спілки, порядок форму­
  вання та використання фондів, утворюваних спілкою;
  
• порядок звітності та здійснення контролю за діяльністю
  органів управління кредитної спілки;
  
• порядок внесення змін і доповнень до статуту кредитної
  спілки;
  
• порядок припинення діяльності кредитної спілки та вирі­
  шення майнових питань у зв'язку з її ліквідацією (реорганіза­
  цією);
  
• порядок покриття можливих збитків кредитної спілки;
  
• порядок розподілу доходів кредитної спілки.
  

Статут кредитної спілки може містити й інші положення щодо організаційних, господарських та інших питань її діяль­ності.

Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

Майно кредитної спілки формується за рахунок:

• вступних, обов'язкових пайових та інших внесків чле­
  нів кредитної спілки (крім внесків (вкладів) на депозитні ра­
  хунки);
  
• плати за надання своїм членам кредитів та інших послуг,
  а також доходів від провадження інших видів статутної діяль­
  ності;
  
• доходів від придбаних кредитною спілкою державних цін­
  них паперів;
  
• грошових та інших майнових пожертвувань, благодійних
  внесків, грантів, безоплатної технічної допомоги як юридич­
  них, так і фізичних осіб, у тому числі іноземних;
  

- інших надходжень, не заборонених законодавством.
Частиною 5 ГК кредитній спілці заборонено бути заснов­
ником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності.

Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спілки визначаються крім ГК, вже назва­ним Законом України «Про кредитні спілки» та іншими зако­нами.

II» - 163 -



§ 3. Особливості правового статусу благодійних

та інших неприбуткових організацій

у сфері господарювання

Певні особливості правового статусу у сфері господарюван­ня мають благодійні та інші неприбуткові організації.

Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні органі­зації (благодійні фонди, членські благодійні організації, бла­годійні установи тощо).

Відповідно до ст. 6 Закону України від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації»¹ благодійні організації можуть утворюватися у таких організаційно-пра­вових формах:

• членська благодійна організація;
  
• благодійний фонд;
  
• благодійна установа;
  

- інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).
Конкретна організаційно-правова форма благодійних орга­
нізацій визначається засновниками (засновником).

Як зазначено в ч. 1 ст. 5 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні грома­дяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.

Благодійною організацією визнається недержавна органі­зація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспіль­ства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні.

Органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, а також державні та комунальні підприємства, устано­ви, організації, що повністю або частково фінансуються з бюд­жету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або чле­нами благодійної організації.

Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.

У статуті (положенні) згідно зі ст. 12 Закону «Про благо­дійництво та благодійні організації» зазначаються:

• назва, місцезнаходження, статус та організаційно-правова
  форма благодійної організації;
  
• предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяль­
  ності;
  
• порядок утворення і діяльності органів управління благо­
  дійної організації;
  
• джерела фінансування та порядок використання майна і
  коштів благодійної організації;
  
• порядок внесення змін до статуту (положення) благодійної
  організації;
  
• порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації,
  використання її майна і коштів в разі припинення діяльності;
  
• умови і порядок прийняття в члени благодійної організа­
  ції та вибуття з неї;
  
• права і обов'язки членів благодійної організації.
  

До статуту (положення) можуть включатися інші положен­ня, пов'язані з особливостями діяльності благодійної органі­зації.

Статут (положення) благодійної організації не повинен су­перечити законодавству України.

Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання її статут­них цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в уста­новленому законом порядку.

Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяль­ності благодійних організацій встановлюються, крім ГК, За­коном «Про благодійництво та благодійні організації», інши­ми законами.

Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійсню­ють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відпо­відними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.


Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 46. — Ст. 292.

- 164 -

- 165 -

§ 4. Особливості правового статусу відокремлених підрозділів у сфері господарювання

ГК вперше на законодавчому рівні визнав суб'єктами гос­подарювання відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій (ч. 2 ст. 55 ГК). Особливості їх правового статусу визначені, головним чином, ст. 132 ГК, згідно з якою відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій, як суб'єкти господарювання, здійснюють свою діяльність від імені цих господарських орга­нізацій без статусу юридичної особи.

Крім того, окремі положення щодо правового статусу відок­ремлених підрозділів містяться в статтях 3, 55, 58, 64, 133, 138 та інших статтях ГК.

Частина 2 ст. 132 ГК визначає види структурних одиниць: філії, представництва, відділення та інші структурні підрозді­ли. Всі вони наділяються частиною майна господарських орган­ізацій, здійснюючи щодо цього майна право оперативного ви­користання чи інше речове право, передбачене законом.

Звертає на себе увагу непослідовність законодавця у фор­мулюванні назви права оперативного використання майна: у частинах 2 та 5 ст. 55 ГК воно називається «оперативно-гос­подарське використання майна», тоді як в інших статтях Ко­дексу — «оперативне використання майна».

Ще один аспект, на який варто звернути увагу: положення ч. 2 ст. 132 ГК допускають можливість здійснення структур­ними одиницями щодо майна, яким їх наділила господарська організація, не лише права оперативного використання майна, але й іншого речового права, передбаченого законом. Всі інші статті ГК встановлюють лише право оперативного викорис­тання майна, чим, на наш погляд, обмежують майнові права як господарської організації, так і її структурних одиниць.

Уявляється, що подібні розходження як в термінології май­нових прав відокремлених підрозділів, так і в їх обсязі мають бути усунені шляхом застосування єдиного терміну — «опера­тивне використання майна», а обсяг майнових прав повинен включати й інші, крім оперативного використання, права (орен­ди, користування тощо).

Структурні одиниці можуть мати рахунок (рахунки) в уста­новах банку.

Філії, представництва та інші відокремлені підрозділи гос­подарської організації діють на підставі положення, затверд­женого цією організацією.

РОЗДІЛ III

Майнова основа господарювання

ГЛАВА 10

Загальні засади майнових відносин у сфері господарювання

§ 1. Правовий режим майна суб'єктів господарювання

Під правовим режимом майна суб'єктів господарювання в теорії господарського права розуміють встановлені правовими нормами: а) структуру цього майна; б) порядок його придбан­ня (формування), використання і вибуття; в) порядок звер­нення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб'єктів господарюван­ня, на якій базується їх господарська діяльність, відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками, — право господарського відання, право опера­тивного управління і право оперативного використання майна. Зміст кожного з цих прав розкривають подальші статті ГК.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюва­тися також на основі інших речових прав (в Розділі II Книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються речо­вими правами на чуже майно), до яких відносяться, зокрема, права володіння, права користування.

Право володіння чужим майном виникає на підставі дого­вору з власником або особою, якій майно було передане влас­ником, а також на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК).


- 166 -

- 167 -

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ре­сурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб'єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухо­мим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електро­передачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачан­ня, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених в ч. 1 ст. 133 ГК, праві відповідно до умов договору з власником майна. Отже ч. 2 ст. 133 ГК передбачає можливість визначення інших прав, які відно­сяться не до речових, а до зобов'язальних прав. Одним з них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комп­лексу державного (комунального) підприємства або його струк­турного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб'єкта господарювання з власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб'єктом самостійного господа­рювання.

До прав, щодо яких йдеться в ч. 2 ст. 133 ГК, можна відне­сти іпотеку (заставу).

У ч. З ст. 133 ГК вміщені положення, що за своїм змістом перекликаються зі змістом статей 55, 132 і 138 ГК щодо опе­ративного використання майна, і встановлюють, що здійсню­вати господарську діяльність на основі зазначеного права мо­жуть лише суб'єкти господарювання, які не мають статусу юридичної особи. Це відокремлені підрозділи (структурні оди­ниці) господарської організації, які реалізують свою госпо­дарську компетенцію в межах статусу, визначеного господарсь­кою організацією, до складу якої вони входять.

Як встановлено в ч. З ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і госпо­дарювання. Це положення знайшло свій розвиток в ч. 4 ст. 133 ГК, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання. Такий захист забезпечуєть­ся незалежно від того, про яке право йде мова — чи то про право власності, чи про інші речові права.

§ 2. Види майна суб'єктів господарювання та джерела його формування

Стаття 139 ГК визнає майном сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають варт­існе визначення, виробляються чи використовуються у діяль­ності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах об­ліку майна цих суб'єктів.

Поняття речі вміщене у ст. 179 ЦК, яка під річчю розуміє предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права й обов'язки. З урахуванням положень ст. 190 ЦК майном вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права і обов'язки, проте для визнання цих об'єктів речами в розумінні Господарського кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначеним в ч. 1 ст. 139 ГК, а саме:

а) мали вартісне визначення;

б) вироблялися чи використовувалися у діяльності суб'єктів
господарювання;

в) відображалися в балансі цих суб'єктів або враховувалися в
інших встановлених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського об­ліку 8 «Нематеріальні активи», затвердженого наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242 нематеріальний актив — це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одно­го операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Майнові цінності в залежності від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Зміст цих понять та перелік об'єктів, що відно­сяться до тієї або іншої економічної форми, встановлені в ст. 139 ГК, в законах та підзаконних нормативно-правових актах з питань бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Визначення поняття «основні фонди» (основні засоби) містить­ся в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженому наказом Мінфіну України від 27 квітня 2000 р. № 92, згідно з яким основні засоби — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у


- 168 -

- 169

процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністра­тивних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк ко­рисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

До основних фондів виробничого і невиробничого призна­чення згідно з ч. З ст. 139 ГК відносяться будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до ос­новних фондів.

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифі­куються, зокрема, на основні засоби (земельні ділянки, капі­тальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні за­соби, інструменти, прилади, інвентар (меблі), робоча і продук­тивна худоба, багаторічні насадження тощо), інші необоротні матеріальні активи (бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасові (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарна тара, предмети прокату тощо), незавершені капітальні інвестиції.

Оборотні засоби (оборотні активи) — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу (п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Мінфіну України від 31 бе­резня 1999 р. № 87).

Оборотними засобами відповідно до ч. 4 ст. 139 ГК є сирови­на, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швид­ко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого при­значення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Частина 5 ст. 139 ГК у складі майна суб'єктів господарю­вання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відно­син цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб'єктів господарювання ч. 6 ст. 139 ГК визнає вироблену продукцію (товарні запаси), ви­конані роботи та послуги.

Існують і інші визначення цього поняття. Так, відповідно до ст. 1 Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про закупівлю

- 170 -

товарів, робіт і послуг за державні кошти»¹ товарами є продук­ція будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідко­му, газоподібному стані, включаючи електроенергію, а також послуги, пов'язані з поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості самих товарів. Ще одне, вужче, визначен­ня поняття «товари» наведено в Положенні (стандарті) бухгал­терського обліку 2 «Баланс», яке під товарами розуміє товари, які придбані підприємством для наступного продажу (п. 25).

Вироблена (готова) продукція — це запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, прий­мання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замов­никами і відповідають технічним умовам і стандартам. Про­дукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавершеного виробництва (п. 24 Положення (стандарту) бух­галтерського обліку 2 «Баланс»).

Виконані роботи (роботи) — це будь-яка діяльність, пов'я­зана з проектуванням, будівництвом нових, розширенням, ре­конструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об'єктів і споруд виробничого та невиробничого призначення, техніч­ним переозброєнням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- та супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість виконання цих послуг не перевищує вар­тості самого будівництва (ст. 1 Закону України «Про закупів­лю товарів, робіт і послуг за державні кошти»).

Під послугами зазначений Закон розуміє будь-яку закупів­лю, крім товарів та робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв'язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування.

Цінні папери, як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК, є особливим видом майна суб'єктів господарювання. Види і правовий ре­жим цінних паперів, що відносяться до майна суб'єктів госпо­дарювання, встановлені положеннями Глави 17 ГК.

Загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується май­но суб'єктів господарювання, встановлює ст. 140 ГК.

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу (фонду) господарсь­ких товариств (ст. 86 ГК), майна виробничого кооперативу

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 20. — Ст. 148.

- 171 -

(ст. 100 ГК) на стадії заснування цих суб'єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учас­ників формується майно об'єднання підприємств (ст. 123 ГК). При утворенні державного унітарного підприємства компетент­ним органом державної влади останній наділяє таке підприєм­ство майном — відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст. 73 ГК). Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядуван­ня на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК).

Доходи від реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна суб'єктів господарювання— підприємців після їх утворення. Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначений п. 1.21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»¹, згідно з яким це будь-які доходи, отримані резидентами або нерезидентами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаючи про­центи, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних до­ходів, сплачених резидентами України, доходи від надання ре­зидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспор­ту, приписаного до портів, розташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на страхування і перестра­хування ризиків на території України, а також доходи страхо-виків-резидентів від страхування ризиків страхувальників-ре-зидентів за межами України, інші доходи від господарської діяль­ності на митній території України або на територіях, що перебу­вають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо).

Під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних па­перів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матері­альних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку в зв'язку з таким продажем, обміном або відчуженням (п. 7.6.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

До доходів від цінних паперів слід також відносити і диві­денд — платіж, який здійснюється юридичною особою-емі-

¹ Урядовий кур'єр. — 1997. — 12 червня.

- 172 -

тентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб'єкта господарювання — це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють дер­жавні і недержавні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення — це інвестиції, спрямовані на створення і віднов­лення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні цен­тралізовані капітальні вкладення — інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення — це інвестиції, що фінан­суються за рахунок коштів інвесторів із недержавними форма­ми власності, а саме:

• власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амор­
  тизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, сти­
  хійного лиха, грошові нагромадження і заощадження грома­
  дян, юридичних осіб тощо);
  
• позичкових фінансових коштів інвестора;
  
• залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані
  від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян і
  юридичних осіб);
  
• безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань орга­
  нізацій, підприємств і громадян;
  
• коштів іноземних інвесторів (іноземні інвестиції, як прямі,
  так і портфельні, капітальні трансферти, кредити).
  

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бюджетів неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організа­ціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать суб'єктам господарювання, прид­бання майна інших суб'єктів — одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових:

1) виручка від продажу майнових об'єктів;

- 173 -

2. надходження у вигляді орендної плати як платежу за
   користування об'єктом оренди;
   
3. придбання майна інших суб'єктів (у власність, госпо­
   дарське відання або оперативне управління) відповідно до ук­
   ладених договорів.
   

Кредити банків та інших кредиторів — це кошти та матері­альні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначе­ний строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансо­вий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кре­дит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело форму­вання майна суб'єктів господарювання.

Майно суб'єктів господарювання може формуватися також за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Правовий режим майна суб'єктів господарювання встанов­люється Господарським кодексом та іншими законами з ура­хуванням видів майна, зазначених у ст. 139 ГК (основні фон­ди, оборотні засоби, кошти, товари, цінні папери тощо).

Частина 1 ст. 141 ГК узагальнено встановлює перелік об'єктів, що належать до державного майна у сфері господа­рювання.

Цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх струк­турних підрозділів — це господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автоном­ними інженерними комунікаціями і системою енергопостачан­ня (ч. З ст. 283 ГК). Оскільки таке визначення цілісних май­нових комплексів державних підприємств стосується об'єктів оренди, для загальних цілей (в тому числі для визначення складу майна підприємства як єдиного майнового комплексу) можна керуватися положеннями ч. 2 ст. 191 ЦК, згідно з якою до складу підприємства як єдиного майнового комплексу вхо­дять усі види майна, призначені для його діяльності, включа­ючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвен­тар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цілісний майновий комплекс підприємства визнається не­рухомістю і може бути об'єктом купівлі-прсдажу та інших угод,

- 174 -

на умовах і в порядку, визначених Господарським кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. З ст. 66 ГК).

Нерухоме майно державних підприємств (в ч. 1 ст. 181 ЦК ще вжито терміни «нерухомі речі», «нерухомість») — це зе­мельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомої речі може бути поширено законом на по­вітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації (ч. 2 ст. 181 ЦК).

Інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств — це майно (річ), яке наділене тільки йому влас­тивими ознаками, що вирізняють його з-поміж інших одно­рідних речей, індивідуалізуючи його.

Акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарю­вання різних форм власності (наприклад, 50% + 1 акція, 25% + 1 акція, або інша кількість акцій у статутних фондах відкри­тих акціонерних товариств, створених в процесі корпорати-зації і приватизації; будь-яка кількість акцій, часток, паїв у статутних фондах (майні) інших суб'єктів господарювання).

Стаття 141 ГК називає серед державного майна суб'єктів господарювання також майно, закріплене за державними уста­новами і організаціями з метою здійснення необхідної госпо­дарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користу­вання самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. На нашу дум­ку, тут йдеться не про якісь окремі види майна, а, скоріше, про певних суб'єктів, які здійснюють господарську діяльність без мети одержання прибутку (некомерційну господарську діяльність), використовуючи при цьому державне майно, за­кріплене за ними на певному правовому титулі.

Держава через уповноважені органи державної влади здій­снює права власника не лише стосовно майна, вказаного в ч. 1 ст. 141 ГК, але також і щодо об'єктів права власності Украї­нського народу, зазначених у ч. 1 ст. 148 ГК — землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів, що знаходяться в межах території України, природних ресурсів її континентального шельфу та виключної (морської) еконо­мічної зони.

Згідно з п. 5 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності,

- 175 -

здійснює управління об'єктами державної власності відповід­но до закону. Декретом від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи дер­жавної виконавчої влади. Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм по­вноваження таким чином:

• приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквіда­
  цію підприємств, установ і організацій, заснованих на дер­
  жавній власності;
  
• затверджують статути (положення) таких підприємств, кон­
  тролюють їх дотримання та приймають рішення у зв'язку з
  порушенням статутів (положень);
  
• укладають і розривають контракти з керівниками підпри­
  ємств, установ і організацій, заснованих на державній влас­
  ності;
  
• контролюють ефективність використання і збереження
  закріпленого за підприємствами державного майна;
  
• дають згоду Фондові державного майна України на ство­
  рення спільних підприємств будь-яких організаційно-право­
  вих форм, до статутного фонду яких передається майно, що є
  державною власністю;
  
• готують разом з відповідними місцевими радами виснов­
  ки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежу­
  вання майна між державною, республіканською (Автономної
  Республіки Крим) і комунальною власністю;
  
• беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних до­
  говорів України з питань державної власності.
  

Згідно зі ст. 19 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління.

Крім центральних та місцевих органів виконавчої влади у випадках, передбачених законом, управління державним май­ном здійснюють також інші суб'єкти. Наприклад, як виняток, функції з управління майном, що є у державній власності, і закріплене за підприємствами і організаціями, що входять до складу корпорацій «Укрбуд», «Украгропромбуд», «Укрмонтаж-спецбуд», «Укрбудматеріали», «Укртрансбуд», «Укрметротунель-буд» та концерну «Укрцемент», було делеговано цим корпора-

ціям і концерну (див.: Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 19-93 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів»).

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних те­риторіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у по­рядку, передбаченому Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної влас­ності»¹, що регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територі­альних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 ве­ресня 1998 р. № 1482².

Об'єктами передачі згідно з цими актами є:

а) цілісні майнові комплекси підприємств, установ, органі­
зацій, їх структурних підрозділів (далі — підприємства). Струк­
турний підрозділ підприємства може бути об'єктом передачі
після виділення його в установленому порядку в цілісний май­
новий комплекс на підставі розподільного балансу;

б) нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти
незавершеного будівництва, а також нежитлові приміщення
після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний
об'єкт) на підставі складання в установленому порядку розпо­
дільного балансу за умови обов'язкового наступного укладен­
ня з іншими балансоутримувачами будинку, в якому розташо­
вані ці приміщення, угоди про спільне користування та утри­
мання будинку і прибудинкової території);

в) акції (частки, паї), що належать державі у майні госпо­
дарських товариств (крім передачі акцій державним органам
приватизації засновниками відкритих акціонерних товариств,
створених у процесі корпоратизації);

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 228.

² Офіційний вісник України. — 1998. — № 38. - Ст. 1405.


- 176 -

12 — 4-2636

- 177 -

г) державне майно, що не увійшло до статутного фонду
господарських товариств, створених у процесі приватизації,
корпоратизації;

д) цілісні майнові комплекси підприємств, установ, органі­
зацій, їх структурних підрозділів у зв'язку з прийняттям рішен­
ня про їх приватизацію;

є) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств (крім нерухомого).

Передача об'єктів права державної власності здійснюється за рішенням:

• Кабінету Міністрів України — щодо об'єктів, визначених
  пунктами «а» і «в»;
  
• органів, уповноважених управляти державним майном,
  або самоврядних організацій за погодженням з Мінекономіки,
  Мінфіном і Фондом державного майна — щодо об'єктів, виз­
  начених пунктами «б» та «є»;
  
• засновника господарського товариства та органу, уповно­
  важеного управляти державним майном, який приймає майно,
  за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном і Фондом держав­
  ного майна — щодо об'єктів, визначених пунктом «г»;
  
• органів, уповноважених управляти державним майном,
  самоврядних організацій та Фонду державного майна — щодо
  об'єктів, визначених пунктом «д».
  

Передача об'єктів права державної власності від одного підприємства іншому, що належать до сфери управління од­ного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації.

Не можуть бути об'єктами передачі з державної у кому­нальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність ка­зенні підприємства, а також підприємства, що провадять наступ­ну діяльність:

а) діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психо­
тропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

б) діяльність, пов'язану з виготовленням і реалізацією військової
зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною
окремих особливо важливих об'єктів права державної власності,

перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних екс­пертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експ­луатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою;

в) діяльність, пов'язану з технічним обслуговуванням та екс­плуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутни­кових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгорта­ються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів).

Законом можуть бути визначені види майна, що може пе­ребувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається, а та­кож додаткові обмеження щодо розпорядження окремими ви­дами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій.

§ 3. Право власності та похідні права

(право господарського відання,

право оперативного управління,

право оперативного використання майна)

у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК, є основ­ним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність — це присвоєння матері­альних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територі­альній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матері­ально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матері­альних благ — це суспільні відносини власності, які характе­ризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежу­ванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні влас­ника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.


- 178 -