Методичні рекомендації до семінарських занять з дисципліни «Історія української культури» для студентів денної форми навчання всіх спеціальностей Упорядники: Чорна Н. В., Бадєєва Л. І., Махоніна О. Г

Вид материалаМетодичні рекомендації

Содержание


Олександр Архипенко
О. Корнійчук
Проблемно-пошукові питання
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Проблемно-пошукові питання

  1. Які були умови та причини виникнення національно-культурного відродження на Східній Україні?
  2. Охарактеризуйте національне відродження та його особливості в першій половині ХІХ ст.?
  3. Який літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?
  4. Романтизм в літературі та мистецтві. Роль Харківського університету в його розвиткові.
  5. Чому Т.Г. Шевченко є уособленням національного генія?
  6. Кого можна вважати провідними драматургами України в ХІХ ст.?


Теми доповідей та рефератів

  1. Класицизм і романтизм в українській культурі ХІХ ст.
  2. Реалістичні традиції у творчості Т.Шевченка-художника.



Основна література:


  1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 300–316.
  2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 141–155, 158–180, 185–212.
  3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 351–389.
  4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 308–331, 448–462.
  5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 191–211.
  6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 191–205, 231–247.


Додаткова література:


  1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. – К.: Академія, 2006. – С. 269–280.
  2. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 282–351, 380–412, 636–648.
  3. Історія української культури. Українська культура ХІХ століття [у 5 ти т. ] / М. П. Бондар, М. П.  Загайкевич, Р. Я.  Пилипчук та ін. – К.: Наукова думка, 2005 – Т.4. Книга 2. – 1294с.
  4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К.: Довіра, 1992. – С. 116–126.
  5. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко, Ж. О. Безвершук, Л. М.  Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 231–264.
  6. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 427–432, 452–456, 480–483, 502–504 .



Семінар № 5

Українська культура в XХ - на початку ХІХ ст.


Мета та завдання: розкрити основні ознаки модернізму як культурного феномену ХХ століття, проаналізувати становище української культури в умовах сталінського тоталітарного режиму, розглянути нові явища в культурі постсталінського періоду, проаналізувати масову культуру, охарактеризувати сучасну ситуацію в розвитку культури.


План

  1. Модернізм – культурний феномен ХХ ст.
  2. Українська культура в період ідеологічного тиску.
  3. Нові явища в культурі 50-80-х років ХХ ст. Масова та популярна культура.
  4. Сучасна соціокультурна ситуація в Україні. Постмодернізм.


Розглядаючи перше питання семінару, слід з’ясувати, що в архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г. Ю. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О. М. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911–1913) і Комерційного інституту.

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. Ф. Кричевський, сучасний краєзнавчий музей) і, за проектом архітектора К. М. Жукова, будинок художнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Владислав Городецький (уславлений “Будинок з химерами” 1911 р. та кілька інших оригінальних споруд).

Виразніших національних рис набуває образотворче мистецтво. Продовжував працювати С. І. Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: “Чумацький Ромоданівський шлях”, “Вибори полковником Мартина Пушкаря”, “Козак Голота. Низку високохудожніх полотен створив О.О. Мурашко (1875–1919), який віддав данину як неоромантичній історичній тематиці (“Похорон кошового”), так і захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом (“Портрет Н.А. Нестерової”, “Дівчина в червоному капелюшку” та ін.). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були також Іван Tруш, Олекса Новаківський, брати Федір та Василь Кричевські. Серед українських скульпторів європейську славу здобув Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і С.Людкевича.

Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім’ям став киянин Олександр Архипенко. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Архипенко принципово змінив попередні погляди на скульптуру, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини ХХ ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О.Архипенко.

Вивчаючи друге питання, треба звернути увагу на погіршення становища культури у зв’язку з ідеологічним тиском. У 30-ті рр. XX ст. культурне будівництво мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Однак добре розвивалася лише технічна і природознавча освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено. З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х рр. діяли національні школи з польською, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання

Студентам варто зрозуміти, що на початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання заліків та іспитів.

У розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. П. Філатов. У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато його співробітників репресували. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської “культурної політики”.

Студентам слід зрозуміти, що діяльність митців стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися в книгах “Педагогічна поема” А.Макаренка, “Десятикласники” О.Копиленка, “Школа над морем” О.Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М. Трублаїні “Шхуна Колумб”, “Нащадки скіфів” В. Владка.

У драматургії на провідні позиції вийшов О. Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П. Тичина, М. Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію.

У 1934 р. різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті і злиті в Спілку письменників України. За письменниками об’єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”.

Культурні процеси уніфікувались за допомогою загального методу “соціалістичного реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 письменників, які працювали в Україні. Національно-культурне Відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне Відродження”.

Вивчаючи третє питання, слід з’ясувати, що тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм – на офіційному. Проте в 70 – 80-ті роки ХХ ст. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською мовою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі.

У період політичної відлиги (1956 – 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім в західних областях України. Проте головним наслідком “відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих “шістдесятників”, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. “Відлига” скінчилась трагічно для покоління “шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.

У другій половині 80-х років ХХ ст. відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

Розглядаючи четверте питання, необхідно зазначити, що постмодернізм виник у 50-х роках і проіснував майже до кінця ХХ ст. Світогляд постмодернізму відзначається переосмисленням традиційного способу нашого життя не через заперечення і відмову від попередніх культур (як це було в модернізмі), а, навпаки, об’єднуючи, вбираючи в себе всі їх протилежності, проблеми, ідеали і погляди. Отже, постмодернізм – це не новий напрям, що змінив модернізм, а творча переробка, переосмислення того, що було створено раніше. Це певний еклектизм нашого життя, основним завданням якого є всезагальність культури, позбавлення розриву між високим мистецтвом і низьким, елітарною культурою і масовою, витонченим і банальним.

Варто звернути увагу студентів на той факт, що у культурі постмодернізму формуються певні загальні принципи:

- еклектизм (змішання всіх існуючих форм, течій, художніх манер);

- використання культурної спадщини минулого за допомогою прийомів колажу, цитування, повторення;

- театралізація (всім подіям надається форма яскравого видовища, шоу, використання пародії, іронії);

- толерантність (шанобливо-терпиме ставлення до інших методів і течій, поглядів і смаків);

- багаторівневість, згідно з якою під кожним зображенням (текстом) знаходиться інше, а розуміння залежить від ерудиції того, хто читає (дивиться, слухає) твір.

Отже, культура постмодернізму – це культура деталей, невеликих нюансів, епізодів. У ній все, як у мініатюрі: банальні почуття, помірні пристрасті, примітивні думки. Замість величного, значного, героїчного, постмодернізм віддає перевагу іронії, пародії, гротеску, жартам. Для мистецтва постмодернізму не існує жодних правил (жанрових, стильових). Це справжній гібрид, синтез модернізму з кітчем. Але, на відміну від незрозумілого, під час абсурдного модернізму, постмодерністські твори мають приємний, красивий вигляд.

Постмодернізм з’явився як архітектурний напрям, а згодом знайшов втілення у всіх сферах культури. Архітектори постмодернізму Р. Вентурі, Р. Боффіл, Ч. Дженкс основним принципом висунули підпорядкування будівлі довкіллю, включення натяків на архітектуру минулого, повернення орнаменту. Прихильники постмодернізму почали будувати житло, що задовольняло потреби «середньої людини», без усяких претензій на величність, оригінальність і значущість.

У постмодернізмі головним стає не сам твір, не процес його творення, а сприйняття людиною, вплив на людське життя. Засоби комунікації зробили банальною, доступною будь-яку інформацію, тобто позбавили художній твір глибини, справжності, винятковості, зближаючи його з буденними речами, з кітчем. На жаль, разом з цим втрачаються багато які з функцій культури.

Надзвичайно цікавою є література постмодернізму, в основі якої завжди – гра, стильова анархія, непередбачуваний сюжет. Прикладом постмодерністської літератури стали твори «Ім’я троянди» і «Маятник Фуко» Умберто Еко, «Подруга французького лейтенанта» Джона Фаулза, «Хазарський словник» Мілорда Павича, «Білий альбом» Джоуна Дідона, «Проти життя» Філіпа Рота, «Чапаєв і Пустота» Віктора Пелевіна, «Блакитне Сало» Володимира Сорокіна та інші.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою у зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий “третій” – на відміну від перших двох – державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

Як і в усьому світі, в Україні спостерігається тенденція комерціалізації культури, особливо масової. Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу-бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, Руслани (2004 р. перемогла на пісенному конкурсі "Євробачення"), групи "Воплі Відоплясова", "Океан Ельзи", "Пікардійська терція" тощо. Однак разом із тим він програє поки що у конкурентній боротьбі російському шоу-бізнесові, краще організованому, з великою кількістю талановитих виконавців.

Як вже відзначалося, головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали обнадійливі процеси оновлення та утвердження плюралізму. Зокрема, в музиці все частіше лунали твори різних жанрів і стилів, дзвінко зазвучала українська пісня. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Карабиць, А. Горчинський, Л. Дичко, Є. Станкович та ін.

Далеко за межами України стали відомі імена вітчизняних оперних співаків В. Гришка, А. Кочерги, В. Лук'янець, В. Степової та ін. Їхні голоси звучать на сценах Метрополітен опера, Віденської та Женевської операх.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування опинилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А. Солов’яненка, художнім керівником якого є В. Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні та міжнародні фестивалі.

Розвиток театрального мистецтва в Україні пов'язаний з новаторськими пошуками режисерів І. Бориса, С. Донченка, А. Жолдака, В. Петрова, С. Моїсеєва, Б. Шарварка та ін. Світове визнання здобув Р. Віктюк, який розпочинав творчу діяльність у Львові, а згодом створив власний театр у Москві. Серед акторів виділяються такі майстри як А. Роговцева, Б. Ступка, сестри Сумські, А. Хостікоєв, Б. Бенюк, Л. Задніпровський та ін.

Від засилля американських і російських фільмів потерпав вітчизняний кінематограф. Проте і в таких умовах яскравим явищем стали екранізації творів української літератури: "Сад Гетсиманський", "Пастка", "Царівна", "Чорна рада"; схвально зустріли глядачі фільми "Роксолана", "Атентат" та ін. Певних успіхів українські кіномитці досягли на міжнародних кінофорумах. Зокрема, Гран-прі на фестивалі в Сан-Ремо дістався фільму "Ізгой" режисерів В. Савельєва і А. Браунера. В угорському м. Д’єрдь із 10 призів 4 отримали українці: С.Лисенко ("Кордон на замку"), Й. Дулевська ("Хронік: повстання у Варшавському Гетто"), С. Бусовський ("Портрет, пейзаж, натюрморт"), О. Столяров ("Спілка одноногих"). Значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні мали фільми "Фучжоу" Ю. Ільєнка, "Астенічний синдром" К. Муратової, "Голос трави" Н. Мотузка, "Приятель небіжчика" В. Криштофовича.

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагатилося картинами А. Антонюка ("На Голгофу"), В. Зарецького ("Чорний струмок"), І. Марчука (цикл картин "Шевченкіана") та ін. Широке визнання здобула творчість одного із засновників нового напрямку в монументальному живописі ("національна колористична школа") Г. Синиці.

Плідно працюють українські скульптори, зусиллями яких споруджено пам'ятники Т. Шевченку у Львові, Чернігові, Луцьку, Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, княгині Ользі в Луцьку, Ярославу Мудрому в Києві, Данилу Галицькому у Львові, героям Берестецької битви у Берестечку тощо.


Проблемно-пошукові питання

    1. Якими були особливості розвитку української культури в 1930-1953 рр.?
    2. Чому період розвитку української культури в 1930-ті роки називають «розстріляним відродженням»?
    3. Якими новими явищами в культурі позначені 50-80-ті роки ХХ століття?
    4. Що таке постмодернізм, перечисліть його принципи?
    5. Що нового принесла в життя української культури «перебудова»? Яку роль відіграла українська інтелігенція в розвиткові «перебудови»?
    6. Як змінились правові основи культури в незалежній Україні?



Теми доповідей та рефератів

  1. Розвиток українського кіномистецтва у ХХ ст.
  2. Розвиток українського музичного мистецтва у ХХI ст.: естрадна, класична, альтернативна музика.


Основна література:


  1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 317–335.
  2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 227–252, 256–271, 274–286.
  3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С.390–409.
  4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 504–510.
  5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б.І. Бичко, Н.О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 205–215.
  6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 268–297.